Де у польському місті Лідзбарку-Вармінському можна чути українську, розмовляти українською? В церкві парафії святих Кирила та Мефодія УГКЦ.
Від 2003 року парохом тут о. Богдан Ситчик. Громадянин Польщі, за походженням він українець, уродженець саме цієї місцевості, семінарію закінчив у Любліні. До Лідзбарка служив у різних містах, а зараз опікується ще й парафією у Доброму Місті. Також о. Богдан — директор єпархіального «Карітасу», який надає всебічну допомогу потребуючим.
— Наша парафія була заснована 1992 року, тобто вона досить молода, бо є такі, що існують із 1950‑х років. Віряни, які тут мешкають — у самому місті, в навколишніх селах, — були змушені їздити на богослужіння до інших парафій. Але в них була потреба мати свою святиню, ось вони й зорганізувалися. Так, то була їхня ініціатива, бо сам священник нічого не міг би зробити. Спочатку Службу Божу відправляли у капличці, яку надала римо-католицька церква, за що велика подяка. Але з часом вдалося отримати від міста старий склад, який відремонтували, — і тепер маємо свій храм. Наші парафіяни — то переважно діти й онуки українців, які ще 1947 року, внаслідок операції «Вісла», стали переселенцями. Втім, є процес асиміляції, дуже міцний, є мішані подружжя. Але вони приходять до нас і добре тут почуваються. Ми всіма силами прагнемо зберігати свої традиції, літургію…
— Можна сказати, що парафіян за ці роки побільшало? А може… поменшало?
— Ми проводимо анкетування і його результати показують, що немає різких коливань, кількість парафіян стабільна. Щоправда, молоді люди тут не затримуються, виїжджають до великих міст навчатися, працювати. Але і до нас приїжджають люди — повертаються з Канади, Австрії, інших країн. Кажуть, що вони звідси родом, уже на пенсії і тут їм буде краще. Зараз з’явилися парафіяни з України…
— Розкажіть, будь ласка, трохи про Ваше служіння, отче.
— Душпастирство, окрім богослужінь, це також катехизація. Вона проводиться у школах, бо є конкордат — договір між державою та Церквою, який дозволяє катехизувати в школі. Катехизують священники, сестри-монахині, миряни, які мають диплом про закінчення катехизаційного навчального закладу та отримали дозвіл єпископа. Проводимо ми і різноманітні культурні заходи. Багато дітей вивчають українську мову, тож влаштовуємо для них концерти, створюємо програми. Звісно, звертаються люди й з особистими проблемами: підходять після богослужіння або домовляються про зустріч. Не в тому питання, щоб обов’язково розв’язати їхні проблеми, щоб вони відразу дістали відповідь. Частіше просто хочуть, щоб їх вислухали. Також просять помолитися за них. Вже буде 23 роки, як є священнослужитель, і цей досвід із року в рік в мене дедалі різноманітніший. Бо це праця з людськими душами. Парафія, спільнота — то не підприємство, де все розписане; це живий організм. Різні ситуації можуть бути, бо це життя. Треба мати емпатію до інших людей, вислухати, зрозуміти їх. І не відкладати спілкування: не можна постійно казати, що «не тепер, іншим разом поговоримо».
— Що для Вас найскладніше, якщо можна так сказати, у душпастирському служінні?
— Важко сприймається те, що молоде покоління менше шукає дорогу до Бога. Старші люди знають, що віра — фундамент життя. А молоді часто іншими напрямами йдуть, і тому, власне, така журба: чи моя праця, моє слово, моє служіння допоможуть їм стати ближчими до Церкви, до своєї віри? Звісно, є й ті, що шукають Бога, але дещо в церкві їм не подобається, — і вони кажуть про це. Церква має свій фундамент віри, свої закони, але й має прислухатися до своїх вірян.
— Звісно, ваша церква теж долучилась до допомоги Україні?
— Так. Ми допомагаємо не тільки тим українцям, що приїхали, але й веземо допомогу в Україну. Ми співпрацюємо також із «Карітасом» в Україні, з іншими організаціями, які добре знаємо. Наші волонтери доїжджають до Рівненщини, Житомирщини, Київщини, Полтави, навіть до Дніпропетровської області й до інших «гарячих точок». Буває й так, що ми довозимо нашу допомогу до Львова, а інші волонтери везуть далі. На початку січня відправили 540 харчових наборів. То була загальноєпархіальна акція. Люди приносили все необхідне конкретно по списках.
— Отче, давайте повернемося в лютий минулого року… Чи вірили Ви, що буде широкомасштабна війна?
— Ні. Інформація була тривожною, але не вірили; думали, росіяни блефують. Як почули вранці 24 лютого, що війна, — відразу вирішили допомагати і почали діяти. Зібрали те, що треба, і 26 лютого з волонтерами вже були на кордоні. Серед волонтерів — моя дружина, мій син і мого брата син, наші знайомі з Кракова, Перемишля, Варшави, Гданська. Сьогодні маємо волонтерів в різних містах у Польщі й за кордоном. До нашого «Карітасу» надходить інформація з України, яку допомогу надати, де і що потрібно. Якщо маю час, їду сам. Був в Ірпіні, Бучі… бачив те все. Хоча тоді вже щось почали відбудовувати, але є ще багато руїн, і той образ в мені залишиться до кінця життя. Важко описати враження… Це щось неймовірне, — що воно є насправді, зараз… Деякі знайомі казали, що не поїдуть, бояться. Допомогу дадуть, а самі не поїдуть. І справді, як можна не боятися?.. Ми їхали одного разу в Дніпро. Пройшли на блокпості контроль, поїхали далі, раптом чуємо — щось свистить, земля затряслась, і вдалині — чорний дим. Бувало так, що військові казали: «Все, далі не можна їхати»… Одного разу три дні не мав зв’язку з сином, коли він возив допомогу. Тривожуся за нього як батько, але й пишаюсь. Розумію, що він хоче бути потрібним, що йому, як і мені, болить ця війна, і людей, які там, дуже шкода.
— Ви були в Україні, отче, бачили, що принесли на нашу землю росіяни… Тож чи ми таки повинні «любити ворогів наших»?
— …Нашим вірним тут, не пригніченим війною, можна таке казати. Ті ж самі слова для людей в Україні — особливо для тих, хто втратив рідних, близьких, — дуже тяжкими. Завданням священника є казати про те, щоб були віра, надія, щоби не падав дух. Я бачу, що народ в Україні має дуже сильний, якийсь неймовірний дух! Наші знайомі поляки, які поїхали в Україну вперше, потім удруге, були неймовірно вражені. Вони розповідали: «Ми приїхали і питаємо, як же ви будете??? А українці нам відповідають — не переймайтеся, ви нам допомагаєте, ми тішимося цим, ми сильні, ми й не таке пережили, ми дамо раду, ми переможемо. Ми їм привезли матеріальну допомогу, а самі отримали від них духовну підтримку». Отже, і священники мають казати, що не треба сумніватися — мусить бути тільки перемога. Є, і будуть, жертви, трагедії, сльози, адже це війна. Але врешті-решт має бути перемога. Правда переможе зло. Так, як Христос переміг смерть і на третій день воскрес, — воскресне й Україна.
— Священники (та й не тільки вони) підкреслюють, що не можна дозволити ненависті заволодіти нашими душами…
— Так, тому що агресія викликає агресію. Ненависть породжує ненависть. І є надто тонка межа, яку не ми повинні переступити, щоб не стати подібними до… іншої сторони. Важливе завдання військових капеланів — надавати моральну підтримку військовим. Бо як пояснити, що ти маєш вбивати? Перша думка: я захищаю себе, своїх рідних, свою країну. Я не вбиваю, як агресор, — я захищаю. Я не скоюю тяжкого гріха, бо я захищаю. То добре, що є капелани, бо вони дуже потрібні на фронті. Мій друг ще в 2014 році поїхав на схід, і розповідав потім, які військові вмотивовані, як вони психологічно налаштовані на те, щоби в них був священник і вони мали можливість сповідатися, просто поговорити. Це дуже важливо для їхнього духовного спокою і добре, що є капеланство.
— У кожного з нас — свій досвід війни, але всі ми поранені нею… Однак насправді є «ліки», які нас підтримують, — це непохитна віра в нашу перемогу, в те, що Господь з нами.
— То є правда. Багато з тих, хто пережив минулі війни, на запитання, як вони витримали, відповідали: «Тому що вірили. Ми не мали, що їсти, не мали, що вдягнути. Але в нас була така сильна і глибока віра, що ми переможемо, що будемо живі… і це нас тримало». Якби люди не мали таких відносин із Богом, то, мабуть, давно вже духовно виснажилися б… Війна закінчиться, але що далі? Так, буде багато травмованих людей. Знадобиться час для «відродження» не тільки військових, а й цивільних. Але дивімося в майбутнє позитивно!
фінансово.
Щиро дякуємо!
