Архієпископ та Митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк, очільник Української Греко-Католицької Церкви у США, у своєму інтерв’ю для «Голосу Америки» відповів на питання, як жити поруч з росією після війни, і розповів, з яким найскладнішим завданням зіткнувся, глибше пізнавши українське суспільство.
— [Про миротворчу місію кардинала Маттео Дзуппі, який перебував в Україні 5-6 червня]. Чи ви знаєте його особисто, і чи Папа Франциск справді сподівається на те, що з москвою можна домовитися про мир?
— Кардинал Маттео Дзуппі є членом руху Святого Еґідія. Вони роблять дуже добру роботу з молоддю, з убогими людьми. Вони також брали участь у мирних переговорах у Мозамбіку ще в кінці минулого століття. Думаю, що ніхто не має якихось ілюзій про просту відповідь, але Папа Франциск хоче тримати відкритими лінії комунікацій. Його участь дуже важлива з української точки зору щодо двох моментів. Один — це гуманітарний. Ми знаємо, що Папа брав участь (за посередництва Туреччини) у звільненні командирів «Азову» у вересні минулого року. І подібні переговори відбуваються постійно. Це те, що стосується українців в Україні. Але є також Польща, Словаччина, Німеччина, Франція, США, інші країни, що мають багато католиків. Католицька Церква часто є найбільшим провайдером соціальних послуг, якими користуються мільйони українських біженців. І ця глобальна гуманітарна акція дуже важлива.
А друга річ, Папа надзвичайно багато, майже щосереди і щонеділі під час публічних аудієнцій на площі Святого Петра, говорить про кривди, заподіяні українцям, і закликає світ до молитви. Це має велике значення зокрема у південній півкулі, де є досить багато католиків, що з різних причин віддалені від українських реалій. Вони пам’ятають європейський колоніалізм, американську економічну та військову потугу, і вони асоціюють альтернативу до Америки як, можливо, щось їм близьке. Тому важливо, що Папа говорить про ці звірства. Кілька разів він сказав дуже чітко, що вони йдуть від росіян, але в кожному разі він весь час про це говорить. Цю місію кардинала Дзуппі треба зрозуміти в цьому контексті. Чи вона сама собою щось вирішить? Буває, що чудо стається, але вона є частиною більшого підходу.
— Католицька Церква, власне, найсильніша там, де українські позиції є найслабшими — на цьому Глобальному Півдні. Чи за допомогою Святого Престолу, чи на горизонтальних зв’язках можна якось змінити позицію Глобального Півдня, їхнє розуміння цього конфлікту?
— Всі наші позиції — це свідомість, яка формується протягом тривалого часу. Наскільки ми, українці, свідомі того, що відбувається в Судані? Чи це хуту нападали на тутсі, чи тутсі на хуту?
— І чи це взагалі не було в Руанді?
— І коли це було? Як це було? Що відбувається в М’янмі? Які є проблеми в Тибеті чи в Колумбії? Мало хто знає, що у нарковійнах Мексики загинуло більше людей, ніж за перші 9 років війни в Україні.
Тобто, кожен з нас живе в своєму контексті. Сьогодні світ заговорив про Україну і ті, хто практично нічого не знали, не могли розрізнити хуту і тутсі, тобто росіян і українців, починають це розуміти. Нам всім треба працювати. Тут, в Америці, ми над цим працюємо. Мій блокпост — це передусім католики. 22% населення, 25% Сенату, 30% Конгресу, 2/3 третини Верховного суду США і президент. Нам важливо, щоб це середовище стояло за Україною. І поки що воно стоїть.
— Для американців у політичному плані питання еміграції стоїть дуже гостро. І тут ще до тих всіх проблем з міграцією з’являються українці, які приїжджають сюди з України. Яким чином вам вдалося організувати програму United for Ukraine (U4U), яка допомагає українцям, надає можливість жити, працювати і дає державний захист?
— Я переїхав в Америку у 2019 році, потім був ковід, а потім почалося [російське] вторгнення. Стало ясно, що Америка не має законодавства для прийому українських біженців, і ми працювали, щоб ці двері відкрились. Спочатку говорили, що може буде квота 10 тисяч. Потім сказали 100 тисяч. Тепер вже число наближається до 200 тисяч. Через парохії ми намагаємось надавати духовну підтримку. Люди потребують відчуття спільноти. Наші ресурси обмежені. Ми маємо лише 200 парафій в Америці, а міст і містечок, де перебувають українці, — тисячі. Але очевидно, що наш великий пріоритет — українці, які опинилися в біді.
— Чи змінило це якимось чином Церкву в Америці?
— Дуже змінило. Ми мали процес, так би мовити, занепаду — зокрема, в часи ковіду. Люди просто перестали ходити до церкви. Але тоді, у лютому 2022 року, наша спільнота мобілізувалася. Багато хто повернувся до Церкви. Наші храми стали пунктами незламності, де почали збирати гуманітарну допомогу, навіть допомогу ЗСУ, хоча це й не був церковний акцент, але люди різні і вони приносили все. Після кількох місяців це систематизувалося. Наш Митрополичий фонд зібрав 9 мільйонів доларів. Це, можливо, і не вирішальна сума, але для нас це значний прорив. Я би сказав, що українська громада ожила — також і тому, що українці в Україні виявляють неймовірну мужність, яка дивує світ, дивує американців.
Важливо, щоб люди в Україні знали: ти можеш їхати якимось селом в Пенсильванії і бачити перед домом американця український прапор. Коли чують, що я українець, то питають, чи можна сфотографуватися. Діти бавляться в українців. Тобто ще світ ніколи ще не був таким українським — ні за кількістю українців, розпорошених по світу, ні у свідомості. І це нам треба максимально використовувати для перемоги Божої правди в Україні, перемоги справедливого миру. Але також для усвідомлення, бо тут є різні проблеми. Ми говорили про південну частину світу, але ці проблеми не вирішені ні в Німеччині, ні у Франції, ні у США. Наприклад, в університетах немає українських студій. Російські є, а українські лише у вибраних точках. Тобто ми бачимо певні слабинки і нам треба системно, на урядовому, на громадському рівні, давати відповідь. Американський режисер Вуді Аллен, сказав, що 95% успіху полягає у тому, щоб просто приходити. Просто треба бути присутніми. І треба виходити зі свого гетто. А ми дуже часто любимо закриватися.
— Світ раніше не дуже вітав українців…
— Зараз є імпульс, який ми стараємося пропагувати. Наша катедра знаходиться у Філадельфії, ззовні вона оточена районами, де мешкають афроамериканці. А в нашій церкві афроамериканців немає. Чому? Тому що ми не дуже їх там хотіли.
— Ну, може, українська мова…
— Ну, українська мова, а можливо, треба застосовувати англійську мову. Зрештою, діти українських емігрантів, які приїхали 15 років тому, дуже часто вже не говорять українською. А батьки ще не говорять англійською, і в родині вже є непорозуміння через це. Тобто це дуже складні культурні, соціальні питання. Наша Церква вже 140 років в Америці, шість поколінь намагається відповідати на ці питання. Часом це виходить краще, часом гірше, але ми присутні.
— Нещодавно було засідання Постійного синонду, і ви є його членом. Яку мету ставить перед собою Церква? Бо це одна із тих інституцій, яка справді планує на десятиліття, якщо не століття вперед.
— Крім поточних церковних справ, питань вибору єпископів, канонічних питань, літургійних питань, ми говорили про біженців, про лікування ран цієї війни, про те, як допомагати людям витримати, зберегти своє серце, свою душу, свою психіку. І це такі питання, які за кілька днів, очевидно, ніхто не вирішить. Сьогодні є мільйони травмованих людей, 14 мільйонів людей, які мусили покинути дім.
Психологи кажуть, що вимушене переміщення психологічно дорівнює травмі від смерті члена родини. Це питання травм постає відразу після суто гуманітарних питань, харчів, одягу, тепла, воно є першочерговим. Ми працюємо з потужними спеціалістами, які системно до цього підходять, шукаючи відповідей.
— Парадоксально, але ця війна принесла і позитив, як у церковне, так і загалом в українське життя. Навіть те, що ПЦУ і УГКЦ синхронізували свої дії, разом переходять на новий календар. Це ще одна ознака єдності християнства Київської традиції. Що буде наступним кроком, об’єднання?
— Дай Боже, щоб ми рухалися до цього. Ми бачимо, що об’єднання людей річ дуже непроста. Чоловікові з жінкою вживатися непросто, братові з сестрою, політичним партіям. Ми, християни, люди з плоті і крові. Але зараз процес позитивний.
Ми зараз загалом морально зростаємо в усіх питаннях. Я намагаюся пояснювати в це в різних країнах: подивіться, в Україні є 6 мільйонів внутрішньо переселених осіб. Але вони не живуть сконцентровано, у великих таборах біженців — їх розібрали до себе бідні люди. Тобто бідні прийняли до себе ще бідніших. Ніхто не вмер з голоду. Попри пошкодження 40% електричних мереж минулої зими, ніхто не замерз.
Я не канонізую всіх в Україні і цілу Україну. Але ми відкрилися на біль ближнього, і це надзвичайно. Ми усвідомили, що це таке, і усвідомлюємо дедалі глибше, що таке бути народом.
Чому сотні тисяч українців готові ризикувати своїм життям за якісь принципи? Я вважаю це тому, що вони вірять: є щось більше, ніж моє життя і моя коротка хронологія, є вічність, є Бог, і є істина. Зараз у західному світі стоїть велике питання, чи є взагалі істина: бо є твоя точка зору, а є моя точка зору. Радикальний суб’єктивізм. А українці кажуть: ні-ні-ні, є правда, а є брехня. Є добро, а є абсолютне зло. Є вічність. Може, не всі ходять до церкви, але в окопах мало атеїстів. І це духовне піднесення сьогодні дивує світ, хоч і не всі усвідомлюють його джерела. Вони не можуть пережити того, що переживають українці. Ніхто не може до кінця пережити того, що переживає хтось на лінії фронту, якщо ти там не був. Але сьогоднішнє слово українців до світу — це не лише про Україну, це про людину, це про правду, це про вічність, про Бога.
— Багато хто думає, що нинішня згуртуованість, породжена війною, виявиться нетривалою і крихкою, що після війни почнеться розбрат. Наприклад, питання приналежності Києво-Печерської лаври чи Почаївської Лаври. Чи не буде цього розбрату?
— Ця небезпека є і у церковному, і у політичному житті. Тому важливо, щоб кожен з нас, кожен на своєму місці ухвалював рішення. Ціна була зависокою, щоб повернутися до того, що було. Ті, що віддали своє життя, віддали його за певні цінності, які ми маємо берегти. Це скарб, куплений ціною крові чистих, прекрасних, молодих людей, які мали перед собою ціле життя. Чи ми дотримаємося цієї спадщини і цього послання? Час покаже, але варто про це говорити вже сьогодні.
Щодо церковної власності, тут я, можливо, не до кінця ортодокс. Мені довелося в Франції жити без храмів. Ми молилися у римо-католицьких храмах, приходили з іконами, з ризами, потім з канапками і кавою, молилися, а потім частувалися. Я досліджував підпільну УГКЦ, заборонену в СРСР у XX столітті. Вона не мала власності, але мала віру. Сьогодні багато християн обтяжені інфраструктурою — вірних в Америці меншає, але є колосальні храми. Постає питання: чи ми живемо, щоб зберігати будівлі, чи заради місії? Тому я розумію значення Києво-Печерської лаври, Почаївської лаври, бо я історик Церкви. Але я би зосереджував увагу на храмі всередині людини. Бо Церква — це Боже Тіло, а не споруда. І ми вирішимо всі питання, навіть питання єдності, якщо ми будемо глибоко, автентично жити згідно заповідей — у радості, у любові, у добрі та милосерді.
Це наш шанс — відійти від політичного християнства, від претензій, від позиції «нам належить». Я не знаю, чи Христос багато говорив «мені належить», Він увесь час віддавав, поки не віддав і своє життя. Це моя мрія, щоб ми не розміняли це моральне піднесення на дрібниці, а навпаки — побудували на його фундаменті свій храм, свою країну, свої стосунки, свою свідомість.
— Ви говорили про те, що йде боротьба між добром і злом, і те, що роблять зараз з Україною, є абсолютним злом. Як жити далі поруч із цією країною?
— Це дуже велике питання. Бо сатана працює. Православна церква в росії, російські культурні лідери, 700 ректорів вищих навчальних закладів росії підписали документ на підтримку президента владіміра путіна і його воєнних дій.
— Й інші релігійні лідери також не виступають проти.
— Й інші лідери також не виступають проти. Жоден з 300 православних єпископів росії не виступив проти війни. Тобто це питання морального компромісу, морального розкладання є дуже глибоким.
У Західній Європі з нацизмом можна було справитися, по-перше, через конкретно військову перемогу. По-друге, була залучена спільнота, яка давала німцям шанс зробити крок до наверення. І німці його зробили. Вони покаялися. Вони донині каються. Платять виплати скривдженим. План Маршалла допоміг Німеччині стати на ноги. Я не канонізую Німеччину, бо німецька політика дотична до біди, яка відбувається в Україні. Але ми бачимо, що можуть бути зміни.
Коли я жив у Парижі, неподалік були території столітніх війн між французами і німцями. Місця, де були жахливі кровоприлиття, наприклад, Верден. Пройшло три покоління, і завдяки праці цих попередніх поколінь, молодь французів і німців вже треба вчити історії війни. Французька і німецька молодь живе в мирі.
— І в повазі одне до одного.
— І в повазі, і в культурному обміні, і так далі. Сьогодні це важко собі уявити, і важко про це говорити, тому, якщо хтось не може цього чути, краще не слухайте. Але ж ми не перенесемо Україну десь під Аргентину, чи десь між Канадою і Америкою. Ми приречені мати цього північного сусіда. І ми маємо його змінити. Із нашою допомогою він має стати на коліна, вибачитися і покаятися. Бо інакше ми не будемо мати спокою. Ми не будемо мати миру. Не можна бути наївним. Треба себе захищати. Ми бачимо, що різні країни зрозуміли, що захист важливий, але нам треба також працювати у цьому вимірі, спираючись на прецедент. Думаю, що з росіянами буде складніше, бо все ж французи і німці мали спільну західнохристиянську традицію, а лідери цього процесу — де Ґолль, де Гаспері, Аденауер — були практикуючими християнами. Перший символ об’єднаної Європи, 13 зірок, був узятий із Книги Одкровення і означав кількість країн, що входили у це об’єднання. Тобто, ми бачимо, що можна вийти з сатанинських лабетів. Я вживаю це слово досить свідомо, але для цього потрібну колосальні зусилля і Божа благодать.
— Ви були одним із засновників, потім ректором Українського католицького університету у Львові, потім служили 7 років в Парижі, тепер очолюєте УГКЦ в Америці у період війни. Яке служіння було найскладнішим?
— Найскладніше — це відновлювати й творити довіру серед людей, що пережили травми: історичні, особисті родинні, можливо, церковно-інституційні. Бо довіра — це не про метал, не про кількість грошей, а про серце. І цей процес триває. Війна нас згуртувала і сприяє нашому зближенню. Ця близькість не обов’язково є повною довірою, але я певен, що ми рухаємося в цьому напрямку. Ми також відкриваємося до інших, бо інші відкрилися до нас.
Духовне життя, церковне життя — це життя у сопричасті. Еталоном для нас є життя Отця і Сина у Святому Дусі. Ми як особи створені на образ і подобу Божу. Все мистецтво життя, вся його радість, його плоди можливі, коли особи живуть в мирі і злагоді. І творити цей мир, цю довіру, на мою думку, наше найвище покликання і дуже непросте завдання.
фінансово.
Щиро дякуємо!
