Війна триває. Вона впливає на кожного з нас. Ми всі сьогодні травмовані війною. Але особливо вона впливає на військових, які беруть чи брали участь у бойових діях.
Як нам спілкуватись із захисниками, що повернулися з фронту, — розповідає Неля Куцак, кризовий психолог, психолог Християнської служби порятунку.
Ціна воїна
Сьогодні щораз більше рідних, близьких, військовослужбовців запитують, як підтримати своїх рідних під час бойових дій, як далі з ними заново «знайомитися» після досвіду, який вони отримали, щоб допомогти їм адаптуватися до цивільного життя.
Оглядаючись на історію нашого народу, я бачу його мудрість: козаки-воїни на якийсь час залишалися окремо від своїх домівок, від своїх рідних, перебували на Січі, щоб перейти з режиму «бій» у режим «мирне життя». Потім вони знову поверталися до своїх родин, і за якийсь час могли знову повертатися на війну.
Ми маємо розуміти, що воїни, які пішли нас захищати, платять дуже високу ціну за те, щоб ми могли спокійно жити. Ця ціна — це не лише життя в невигідних умовах: в окопах, бліндажах, у складних погодних умовах та під постійними обстрілами й загрозою смерті. Ця ціна набагато більша: вони не лише погодилися віддати життя за кожного з нас — вони також погодилися віддати частину своєї людяності, щоб нас захистити. Це — ціна воїна. Щоби стати воїном, потрібно пожертвувати, віддати частинку себе — такого, яким ти був у мирному житті, — назавжди. Потрібно попрощатися з цим мирним хлопцем, який навчався, ходив на роботу, мав свою професію, жив своєю родиною, своїми інтересами. Він має з усім цим попрощатися і розуміє, що так, як було, вже ніколи не буде. Для того, щоб ми могли жити, щоб ми могли зберегти себе повністю.
Як війна змінює військових
Кожен досвід, який ми отримує, змінює нас. Позитивний, добрий досвід нас розвиває. Важкий досвід теж нас змінює, робить нас іншими — і також може розвивати. Але для того, щоб це був розвиток, а не травма, потрібна підтримка близьких людей. Досвід різних воєн — зокрема, В’єтнамської війни і конкретно американського психолога Френка П’юселіка, який пройшов цю війну (його досвід я використовую), коли Америка ще була не готова приймати ветеранів, — показує, що деякі речі схожі незалежно від того, на чиїй території війна. Звісно, коли війна відбувається на своїй території, люди захищають рідну землю, то травматизація менша. Але зараз — не про травму, а про те, як розуміння і підтримка суспільством ветеранів впливає на їхнє подальше життя. І важливо знати, як підтримати воїнів — саме підтримати, а не зашкодити; підтримати, а не відкинути, — як під час проходження військової служби, так і коли вони повертаються.
Зміни, які відбуваються у військових, психологи умовно називають «правилами бою». Чому «правилами бою», а не «правилами життя» чи «правилами особистості», наприклад? Тому що нові риси, які з’являються в людини, — формуються під час бою, під час бойової обстановки, під час загрози життю, під час війни. Американці ще називають їх правилами виживання. Коли людина потрапляє у бойову обстановку хоча б на три дні, у неї вже починають формуватися ці правила. Більша частина цих правил є в кожного з нас, тому що ми всі зараз перебуваємо у бойовій обстановці. В Україні зараз немає безпечного місця — як кажуть військові, «зеленої зони». Є відносно безпечна «сіра зона», де перебуваємо ми, і небезпечна «червона зона», де перебувають наші захисники. Тому ми, перебуваючи довгий час під обстрілами, сиренами, під загрозою, маємо такі ж зміни особистості, як і військові. Не всі, не в такій гострій, можливо, формі, але маємо.
Хочу наголосити, що це не розлад, не проблема: це нормальна робота психіки. Якщо ми маємо риси, які бережуть наше життя, таку адаптацію до бойових дій, то це означає, що наша психіка працює нормально; вона працює на те, щоб ми вижили.
«Правила бою»
1.Заблоковані почуття
Отож, що це за правила. Коли людина потрапляє у небезпечну ситуацію, організм переживає сильний стрес, а стрес — це виклик, щоб упоратися з важкою ситуацією. Всі функції організму починають працювати на те, щоби пристосуватися, знайти спосіб ефективно впоратися з цим і жити далі. І перше, що з’являється в зоні бойових дій, — відключаються емоції, які могли б нас зруйнувати, не дали б нам можливості зберегти себе. Кожен із нас може побачити, що ми стали іншими. Деякі люди кажуть: «Я став холодним»; «Я стала невразливою, черствою». Коли люди дивляться новини — те, що відбувається, вони розуміють інтелектом, як це страшно, яке це горе; але жодних емоцій не відчувають, не плачуть. У нашій психіці вмикається «запобіжник», який відключає теплі, ніжні, співчутливі переживання, щоб нас уберегти. Залишається багато гумору, який теж допомагає боротися, допомагає вижити. А також залишається злість на ворога — і це теж нормально, бо це потужна енергія, щоб ми могли боротися за свою країну, за своє життя. Але інші емоції блокуються: стає важко виявляти теплі почуття.
Це можна побачити і в собі, і в наших військових. Проте великою помилкою було би казати, що військові стали черствими, жорсткими, холодними. Часто матері військових, які повертаються з фронту, кажуть: «Я не впізнаю свого сина, це не мій син». Військові навіть не помічають цієї зміни. Вони повинні постійно бути у бойовій готовності, бойовому напруженні; вони не повинні допускати ніжних, теплих почуттів до свого серця, поки перебувають на передовій. Це не означає, що вони перестають вас любити: вони так само люблять, хвилюються. Але якщо вони розчулюватимуться, даватимуть дозвіл на тепло, — то після кожної розмови з вами вони не встигнуть знову «зібратися», щоб виконати бойове завдання і зберегти життя, своє та інших. Їх ніби розриватиме на дві частини. Тому вони постійно перебувають у режимі бою, а в режимі бою теплих почуттів немає. Є злість, є гумор і загострення всіх відчуттів.
Що це означає? Для того, щоб вижити, потрібно зберігати холодний розум. Жодних зайвих почуттів і максимально увімкнені чуття: зір, слух, дотик, нюх — на тваринному рівні, щоб почути найменший звук, відчути запах, який може сигналізувати про небезпеку, щоб реагувати на зміну температури, на все. Це збереже життя. Тому воїни помічають усе. І коли вони приїжджають на ротацію, до своїх рідних, їм це дуже заважає. Вони не усвідомлюють, чому вони такі напружені, чому так важко розслабитися, чому так болить голова, болять очі, болять усі м’язи. Військовий підсвідомо помічає кожного і кожну зміну поведінки, міміки тощо. Він ніби перевіряє, чи все безпечно. На передовій їм легше. Там є побратим, який прикриває спину, який допомагає пильнувати. А вдома він сам. І всі органи чуття працюють на те, щоб помітити усе, що відбувається.
Тому військові часто кажуть: «Я не хочу виходити з дому. Я приїжджаю, і мені не хочеться виходити зі своєї кімнати. Мене це напружує, мене це дратує. Мені некомфортно серед людей. Мабуть, зі мною щось не так. Напевно, я вже якийсь ненормальний». Насправді дуже нормальний, бо психіка завжди працює на виживання, намагається все просканувати, щоб уберегти життя. Коли кажеш це військовим, коли вони починають це розуміти, то багато напруження спадає.
Також почуття блокуються тому, що, коли військові повертаються додому, вони не перестають нас оберігати від того жаху, який вони пережили на передовій. Вони дуже добре відчувають: якщо почнуть виявляти ніжність, то всі почуття відкриються — і жах, і горювання за побратимами, які загинули, — усе це виллється в один потужний «водоспад» на близьких і ті можуть його не витримати. Тому почуття залишаються заблокованими. Після війни нам усім треба буде вчитися розблоковувати свої почуття і знову бути теплими, ніжними.
2.«Зупинити хаос»
Наступне правило, яке працює, — це «зупинити хаос». Якщо навколо хаос, якщо відбувається щось незрозуміле, якщо ми не можемо визначити, безпечне це чи небезпечне, — нам потрібно завмерти. Можна по собі побачити: коли лунає вибух, перше, що ми робимо, — на якусь секунду завмираємо, максимально вмикаємо слух, щоб зорієнтуватися, звідки небезпека і що це. На передовій ще гірше: коли є небезпека, потрібно швидко відреагувати: або впасти на землю, або завмерти — але ніколи не бігти, не визначивши напрямок небезпеки. Тому часто буває, коли військові повертаються і чують якийсь звук, вони можуть впасти на землю. Наприклад, коли кипить чайник, бо цей звук схожий на звук польоту міни. Психіка спрацьовує на виживання.
Отже, є завмирання тіла, а також завмирання міміки. Якщо ви спілкувалися з військовими, які провертаються із зони бойових дій, особливо у перші дні чи на ротацію, то могли помітити: коли входите до них у кімнату чи приходите в госпіталь провідати, чи коли приходять гості до військового, він їх зустрічає з «кам’яним обличчям». І деякі люди лякаються, думають, чи не образив його чимось, чи щось зі мною не так. А військовий не розуміє, що у нього така міміка, і дивується, що на нього незрозуміло дивляться: «Я якийсь не такий. На мене всі підозріло дивляться». Що відбувається? Військові завмирають, завмирають мімікою. Зустрічають із кам’яним обличчям, поки не зорієнтуються, з яким наміром прийшла ця людина, з чим вона прийшла; відбувається «сканування». Коли він зрозуміє, що людина доброзичлива, що це свій, він починає спілкуватися, усміхатися; але в перші секунди — це кам’яне обличчя. І треба пам’ятати, що це нормально. Це знання також допомагає, коли ми розмовляємо з військовими на важкі теми; коли вони починають відкриватися, коли починають говорити про те, що може бути для них важким. Це може бути тема втрати, тема справедливості й несправедливості, тема того, що відбувається навколо нас. І коли ви помічаєте, що військовий у якийсь момент завмирає, ніби занурюється в себе, — у відповідь треба також завмерти й максимально показати спокій, щоб не спровокувати агресію, яка може підсвідомо виникнути як реакція на загрозу.
3.«Реагуй при небезпеці».
Наступне правило називається «реагуй при небезпеці». При небезпеці потрібно так швидко на неї відреагувати, щоб ворог не знищив тебе першим. Тобто реагувати підсвідомо, раніше, ніж усвідомимо, що це за небезпека. Треба знищити ворога на випередження. Немає часу на роздуми, інакше можна загинути.
Коли воїн підсвідомо, суб’єктивно чи об’єктивно, відчитає небезпеку з міміки, жестів, запахів, звуків, то автоматично вмикається режим «бийся» — реакція на знищення небезпеки. Через це дуже часто цивільні можуть постраждати через якийсь необережний жест, через міміку, через агресивний вираз обличчя чи слова, спровокувавши цей режим «реагуй при небезпеці». Тому не можна підходити до військових ззаду, доторкатися до спини. Також це потрібно пояснювати дітям: «Тато тебе любить, але зараз у нас нове правило — коли тато приходить додому, не потрібно до нього несподівано вибігати; не потрібно стрибати йому на плечі; коли він спить, не потрібно на нього вискакувати». Дуже часто діти не можуть цього зрозуміти, чому на тата не можна стрибати. Можна, але спочатку сказати: «Тату, я тут».
Так само це правило спрацьовує, коли ми несподівано вторгаємося на територію ветерана. Наприклад, рідні заходять до його кімнати без стуку, без попередження — із простим запитанням: «Їсти будеш?» У відповідь зазвичай буде купа агресії. Військові дуже сильно це переживають: «Що це зі мною відбувається? Я що — псих? Що зі мною не так?» Він сам не розуміє, що відбувається, бо ця агресія спрацьовує підсвідомо. Тому спочатку краще постукати і запитати з коридору.
Також у військових треба питати дозволу на те, щоб потиснути їм руку або обійняти. Не можна це робити спонтанно і різко.
4.«Нікому не довіряй»
Коли перебуваєш у зоні бойових дій — не можна нікому довіряти, поки не переконаєшся, що ця людина своїми діями справді довела: вона береже своє життя і береже твоє. Тому військові переживають величезну самотність, коли повертаються із зони бойових дій. Бо «чи можна довіряти друзям, які були до війни, мамі, дітям, дружині, рідним — хоч я їх люблю — так, як побратимам, які прикривали мою спину?» відбувається підсвідома перевірка рідних: чи вони мене витримають такого, як я є зараз, із моїм новим досвідом; чи приймуть мене такого, чи я їм такий не потрібен? Військові, коли щось починають близьким розповідати і бачать, як ті лякаються, — «бідні, що ви пережили!» — то вони замикаються; вони бачать, що рідні цього не витримують і починають їх берегти. Або близькі кажуть: «Ти вже повернувся. Будь такий, як ти був до війни. Ти вже вдома». А це вже неможливо. Неможливо забути досвід, який ти пройшов. Неможливо забути побратимів, із якими воював. Неможливо забути тих, хто рятував тобі життя. І неможливо забути тих, хто віддав життя за тебе. Тому цей досвід ніколи не забудеться. І таким, як був до війни, цей воїн уже ніколи не буде. І ми вже ніколи такими не будемо. І також багатьом не довірятимемо. Бо є такі ілюзії, що от закінчиться війна і ми будемо жити, як до війни, як було.
Військові довіряють повністю тим, хто прикривав їм спину; тим, хто беріг своє життя і їхнє життя — побратимам. Тому, коли військовий повертається із зони бойових дій, його почуття блокуються — але перед тим, хто пережив таке саме, немає потреби їх блокувати. Тому дуже часто жінки не можуть зрозуміти, чому син або чоловік з ними спілкується сухо, а з побратимами — це море тепла й емоцій. Вони думають, що він їх розлюбив. Насправді ні. Просто військові знають: якщо за цією теплотою далі поллється біль і агресія, то побратим усе витримає. З ним можна поплакати, з ним можна посміятися, з ним можна бути теплим, з ним можна посваритися, з ним можна поговорити «французькою» і з ним можна пережити разом цей біль, бо він теж пройшов це сам. Побратими є перевіреними і з ними військовий може розплакатися, він не мусить себе підсвідомо контролювати, щоб не завдати болю. Тому мудро не забороняти бути військовим у товаристві побратимів, бо це єдиний спосіб для них побути у спокійному, розслабленому стані, коли твою спину прикривають. Якщо рідні зуміють прийняти військового з його новим досвідом, з цими правилами, то дуже швидко стають «побратимами» й починають переживати у сім’ях новий «медовий місяць».
4.«Завжди плануй наперед»
Коли перебуваєш у небезпечній ситуації, то завжди потрібно знати, де свій, де чужий, звідки може бути небезпека й куди можна сховатися в разі потреби. Якщо ти зробив крок чи два — ситуація міняється і знову треба вивчити і запланувати: де можна сховатися, де є небезпека, де свій, де чужий. На війні ситуація може швидко змінюватися, й постійно треба все це бачити і планувати, як треба діяти, кожну наступну хвилину. Передбачати.
Військові, повертаючись із зони бойових дій мають таку здатність — змінювати кожної секунди свої плани, бути непередбачуваними і завжди мати в голові план, що робити, якщо піде щось не так. Це стає постійною звичкою, постійною готовністю швидко діяти. Отже, треба все планувати і водночас бути непередбачуваним. Потрібно багато інформації тримати в секреті й видавати лише стільки, скільки потрібно для виконання завдання. Це залишається звичкою на рівні підсвідомості: не роби нічого двічі однаково. Не виходь із дому в один і той самий час; не йди одним і тим самим маршрутом; не говори іншим більше, ніж потрібно для виконання твого завдання. Це працює і вдома: військовий має знати, де жінка, з ким вона, коли вона повернеться, де діти, що з ними тощо. Тобто військовий має пильнувати периметр, пильнувати своїх рідних, але сам буде непередбачуваним. Якщо вас запросили в гості на третю годину, не сподівайтеся, що ваш чоловік піде на третю годину — ви підете раніше або пізніше, або не підете взагалі, тільки не тоді, коли вас чекають. Бо йому потрібно вивчити територію, побачити, хто приходить, знайти безпечне місце тощо. Психіка працює так підсвідомо.
Якщо ветеран прийшов до вас додому — ніколи не садіть його там, де вам здається зручно. Треба дати йому можливість самому вибрати місце. Він підсвідомо вибере те місце, з якого видно всю територію, є контроль периметру.
Також військовий не даватиме інформацію, не буде обговорювати з вами якісь плани — навіть покупку. Це буде непередбачувано. І на це також потрібно дати йому право.
6.«Знай територію»
Людина з бойовим досвідом так розміщується в просторі, щоб візуально контролювати територію. Тому, наприклад, у транспорті ветерани завжди їхатимуть ззаду, щоби бачити всю маршрутку чи тролейбус. Ветеранам дуже важко витримати в черзі, коли позаду стоять люди, в них з’являється величезне напруження. Також дуже важко, коли воїн іде вулицею, а хтось іде за ним. Найчастіше людина з бойовим досвідом зупиниться і пропустить уперед. Ми маємо це враховувати, не чіплятися, не злитися тощо.
Що ми можемо зробити?
Ці правила — це риси особистості; це те, що працюватиме до кінця життя; це досвід. Це те, що врятувало життя, і тому воно залишається. Єдине, що ми можемо зробити, — це прийняти цей досвід, підтримати приймаючи. І лише від нас залежить, чи приймемо ми наших ветеранів із цим новим досвідом, враховуючи всі ці правила, — й тоді вони зможуть спокійно жити, — чи будемо з ними боротися й намагатися знищити цей досвід — і тоді сприятимемо тому, що у ветеранів розвиватимуться психічні розлади: ПТСР та інші. Тому що ветеран і сам до кінця себе не знає; він вивчає, які зміни в ньому відбулися. Коли вони починають розуміти, що з ними коїться, то стають спокійнішими, вчаться з цим жити і трансформувати цей досвід у мирне життя — що може бути дуже корисним і навіть безцінним. Замість посттравматичного розладу відбувається посттравматичне зростання. Воїн починає використовувати свої нові здібності, служити ними.
Натомість, коли ми називаємо нормальний досвід проблемою, тоді військові дуже часто кажуть, що їх не розуміють, вважають, що такі вони не кому не потрібні. Хочеться закритися, напитися, заглушити чимось свій біль, хочеться повернутися на передову, і найгірше — це суїцид. Тільки від нас залежить, що буде з нашими ветеранами. Чи ми приймаємо їх такими, як вони є з їхнім унікальним досвідом і разом із ними співпрацюємо; чи приймаємо також себе з цим досвідом — чи показуємо їм, що з ними щось не так.
Захищаючи нас, військові відрікаються від частини своєю людяності, часто ламають свої життєві принципи, часто ламають свій світогляд, ламають себе як людину, перебуваючи в нелюдських умовах, сплачуючи цю величезну ціну за наше життя.
Не розпитувати
Враховуючи все це, не можна розпитувати ветеранів: як там було, що ти переживав, а як там; чи багато ти людей убив; скільки ти заробив? Це ті питання, які розривають всередині на шматки, які просто добивають людину, і крім агресії ви нічого у відповідь не отримаєте.
Зараз дуже часто вдови чи жінки, які переживають невизначену втрату, тобто втрату безвісти зниклих, кажуть: «Мене ніхто не розуміє». Тому, коли ми не знаємо, що спитати, то краще нічого не питати. Не запитуйте, якщо ви не знаєте, навіщо ви це робите. Ні ветеранів, ні тих, що переживають втрату або невизначену втрату, не можна розпитувати. Єдине, що ми можемо зробити, це бути поряд, сказати, що ми приймаємо їх із їхнім болем.
Як телефонувати до військових
Також важливо, як ми телефонуємо до наших військових, які виконують бойове завдання. Дуже часто жінки, коли телефонують, так хочуть передати свої переживання, хвилювання, свою тугу, що починають забагато розповідати про все, ніби хочуть розтягнути ці хвилини якнайдовше; емоційно дають дуже багато проблемної інформації. Цього категорично робити не можна, бо кожний чоловік, коли жінка розповідає про проблеми, реагує так: «Я маю їх вирішити». А головне завдання воїна — це зберегти свої та інших життя і виконати завдання. Це ніби розриває його на дві частини. Бо одна його частина має бути в повній бойовій готовності й вижити, виконати завдання, — а для цього не може бути почуттів; а інша частина — це любов до дружини, мами, до сім’ї. І він починає вмикати емоції, а тут — бій. Він встигне зібратися? Якщо справді хочете підтримати свого воїна, скажіть, що ви його любите, молитеся за нього, що ви поруч, хоч і далеко, чекаєте; у вас все добре, ви справляєтеся. «Просто дай знати, що з тобою все добре».
Якщо воїн не відповідає кілька днів — не панікуйте, не влаштовуйте йому істерик; він може бути на завданні й не має можливості телефонувати. Часто мами з дружинами конкурують, кому він більше подзвонив, кого більше любить. Подзвонив — і добре, бо живий. Неважливо, кому.
Якщо ми хочемо вберегти своїх близьких, то маємо бути для них підтримкою.
Подивитися відео розмови з Нелею Куцак можна тут.
Фото: Портал МВС
фінансово.
Щиро дякуємо!
