Чоловіки часто не хочуть розповідати про труднощі, внутрішню боротьбу, щоб не виглядати слабкими. Вони не хочуть показувати й те, що борються з депресією чи іншими труднощами психологічної або емоційної природи.
Експерт Бюро запобігання самогубчій поведінці Інституту психіатрії та неврології у Варшаві о. Томаш Тшаска, член освітньо-допоміжної платформи «Життя варте розмови», розповідає про явище самогубств серед чоловіків.
— За статистичними даними, з 15 самогубців 12 — це чоловіки. Причин такого стану безсумнівно багато, але на дві я хотів би звернути особливу увагу.
Першу з них можна вбачати у певній культурній моделі: чоловік — сильний і він радше не говорить про емоції чи труднощі. То чоловік повинен гарантувати безпеку іншим і бути опорою для світу. Чоловіки часто не хочуть розповідати про труднощі, внутрішню боротьбу, щоб не видатися слабаками. Вони також не хочуть показувати, що борються з депресією чи іншими труднощами психоемоційної природи. Це дуже шкідливе й оманливе переконання, бо, без огляду на стать, ми всі зазнаємо труднощів, маємо свої тягарі, що походять із дитинства та складних життєвих ситуацій.
Жінки більше дозволяють собі бути слабкими. Вони охоче зізнаються, що переживають тяжкий час, можуть комусь звіритися, виплакатися — а це вже саме по собі дає певне полегшення. На запитання «як ти» чоловіки зазвичай відповідають «ок». Це так «немужньо», коли він просить про допомогу, розмову, підтримку!.. Набагато простіше стримуватися або «замітати все під килим».
Сумні статистичні дані стосовно самогубств також показують, що чоловіки вибирають жорстокіші методи відбирання собі життя, а що з цього випливає — набагато дієвіші.
На мою думку, це дві головні причини; однак я вважаю, що перша вимагає нашої особливої уваги. Я часто повторюю, що жінка може плакати завжди, все життя. Жіночі сльози «соціально схвалені». Чоловік може плакати тільки як мала дитина, а потім він чує, вже від найближчих, і зокрема — від чоловіків, такі слова: «Не будь бабою і не реви». Це стосується не тільки плачу, але й виражання неприємних емоцій та внутрішніх переживань. Чоловікові «не годиться» цього показувати, — а це, на жаль, десь усе ж таки накопичується. Я усвідомлюю, що говорю про велике спрощення, але я також знаю, що ця проблема існує надалі, особливо у дорослих.
о. Томаш Тшаска
— Частина проблеми випливає з виховання хлопчиків, яким не дозволяють показувати слабкість. Що можна змінити в підході до дітей, щоб вони як підлітки, а потім дорослі чоловіки, не соромилися шукати допомоги?
— Виховний підхід, на щастя, вже потроху змінюється. Батьки сьогодні також більше розуміють, що син має право плакати, якщо йому це потрібно. Він має право виражати всі емоції, а роль батьків — розмова про переживання дитини.
Вочевидь немає нічого поганого у вихованні чоловічих (і навіть мужніх!) постав у хлопців, наприклад, турбота про слабших, буття сильним у тяжких життєвих ситуаціях. Однак не можна забувати про те, щоб розвивати в них також уміння розмовляти про почуття, зізнаватися у слабкостях, у тому, що я переживаю тяжку мить, а також не можна забувати будувати в них певну розсудливість у розв’язанні проблем, здатність собі порадити з труднощами, шукання допомоги у фахівців.
Коли я маю нагоду промовляти до чоловіків — також до священників, — я підкреслюю, що не соромно визнати свою слабкість. Радше приводом для сорому може бути факт, що я не дивлюся в лице своїм труднощам. Бо саме цей брак роботи над собою парадоксально стає причиною моєї слабкості.
Коли чоловікові кажуть «не плач, не будь бабою» тощо, це насамперед створює в ньому позицію фальшування реальності, приховування труднощів. А мужність, також і в біблійному значенні, полягає в тому, щоб перед самим собою визнати: так, у мене є труднощі, не даю собі з ними ради, це мене пригнічує, психічно чи емоційно; отож як сильний, відважний чоловік, майбутній (або вже реалізований) батько і чоловік, я противлюся цим труднощам, шукатиму допомоги, і це буде вираженням моєї мужності.
— А як сім’я може підтримати чоловіка, що бореться з такими проблемами?
— На мою думку, все залежить від щирості стосунків усередині сім’ї. Близькі люди мають давати чоловікові чітке повідомлення: ми приймаємо те, що в тебе зараз тяжкі часи, ми не дивимось на тебе гірше, в тебе це нічого не відбирає, ти цінна людина, кожний має право на свої труднощі й кожний має право на допомогу в них. Те, що ти підеш на терапію або якимсь іншим чином постараєшся собі допомогти, свідчить про те, що ти — чоловік, відповідальний за своїх близьких, і хочеш якомога довше служити їм.
— А як ця проблема виглядає у священників? Чи вони стикаються з такими труднощами?
— Я не прихильник позиції вдавати, ніби ця проблема оминає наше середовище. Маю внутрішню незгоду (і відкрито теж про це кажу) на вимогу до священників бути «тефлоновими» і «безсмертними», до яких ніщо не чіпляється, не пристають жодні труднощі й кризи.
Кожний священник — це звичайна людина і, як усі, він має свої тягарі, рани, труднощі, бореться з певною формою самотності. Ми, священники, не з іншої глини виліплені, ми тільки поставлені для виконання інших завдань, ніж більшість суспільства. Окрім того, ми вибрали шлях, на якому нас невпинно оцінюють. Вочевидь не тільки нас: оцінюють політиків, учителів, лікарів… Зважмо, що таке «перебування під прицілом» може стати постійним стресом. Інколи я жартую, що всі ми ходимо до магазину і це звичайна побутова діяльність, але кошик священника у магазині викликає особливу цікавість. Я цього не сприймаю однозначно негативно, але багато священників відчувають пов’язаний із цим тягар. Як на мене, ця цікавість значною мірою випливає з доброзичливості і свідчить про те, що в нашому суспільстві священники залишаються важливими особами.
На щастя, духовенство теж щораз частіше вдається до допомоги терапевтів, намагається врегулювати свої внутрішні справи, щоби краще служити іншій людині, бути людям допомогою, могти розуміти їхні внутрішні механізми.
— Проблема самогубств зачіпає також священників?
— Тяжко заперечити, що це не так. Кожна така трагедія одразу набуває розголосу в медіях, а інформація про неї розноситься блискавично. Це величезний удар для віруючих, бо ж священники проголошують святість життя, подателем якого є Бог. Виникає величезна дезорієнтація. Ми безсумнівно не викладено всю тему в одній розмові, але я б хотів при нагоді закликати всіх, щоб пам’ятали, що священники це звичайні люди, покликані до надзвичайного шляху покликання. Але на цьому шляху ми залишаємося тими самими людьми.
Сюди додається безліч осудів, заслужених і незаслужених. Сьогодні тяжко полічити кількість ненависницьких коментарів в інтернеті, скерованих до молодих священників, які розпочинають своє служіння.
— Ви згадували про самотність духовенства. Чи це велика проблема?
— Так, духовні особи борються з самотністю. Вона зачіпає не всіх, але це реальна проблема в житті духовних осіб. Вона не мусить мати форму «синдрому порожнього дому» чи браку товариства. Інколи це може бути недовга або постійна відсутність близької людини, якій можна розповісти про свої труднощі, пожалітися. З другого боку, є священники, особливо на початку свого священницького шляху, які кажуть, що не страждають від самотності, бо мають дуже багато контактів із людьми, дуже багато розмов, занять і справ. Інколи вони навіть сумують за можливістю побути на самоті!
Кожна дорога має свою специфіку і свої незручності. В подружньому та сімейному житті — свої клопоти, у священстві та чернецтві — свої. Хіба ж це не так, що в подружньому житті люди теж часто не вислухані, переживають самотність? Ми ж, власне, від цього почали розмову, від «невислуханих чоловіків».
— Якими є перші тривожні симптоми, що вказують на потенційну загрозу самогубства в житті чоловіка?
— Завжди потрібно бути чуйним до нетипових знаків, дивної поведінки, своєрідного віддалення, негативного чи самогубчого мислення. Наш неспокій мають викликати певні вербальні і невербальні сигнали. Наприклад, слова «для мене вже рятунку немає», «життя втратило сенс», «без мене вам було би краще», «я для вас тягар», «я не дав ради як чоловік, батько чи священник» — це саме ті вербальні сигнали.
Трапляється, що чоловік, який не вміє повідомляти про свої почуття, сигналізуватиме те, що має негативні думки, якимсь іншим чином. Це може бути раптова увага до давно занедбаних справ, владнання юридичних питань, поточного життя. Вочевидь це тривожне, коли йде нерозривно в парі з пригніченістю, зміною зовнішнього вигляду, браком турботи про зовнішність і одяг, гігієну, відмовою від контактів, обриванням зв’язків… Якщо такі сигнали з’являються щораз частіше або нагромаджуються, їх не можна ігнорувати, применшувати їхнє значення. Кожен з них окремо, сам по собі, не свідчить про кризу. Але якщо вони проявляються одночасно — це знак, що в житті людини діється щось недобре.
— Як такій людині допомогти?
— Насамперед, вихідною точкою завжди є розмова. Вона має не тільки терапевтичне значення, але й дозволяє нам провести першу оцінку стану нашого співрозмовника. Можна розпочати від запитання: «Я помітив у тобі багато змін останнім часом. Деякі мене непокоять. Ми могли би про це поговорити?»
Вочевидь можна натрапити на чималі труднощі, зокрема коли йдеться про чоловіків, тому варто створити відповідний клімат для такої розмови, подбати про приватність, залишити телефон в іншій кімнаті, вимкнути телевізор… Також варто пам’ятати про те, що розмовляти треба без оцінювання, висміювання чи ставлення під сумнів переживань цієї людини. Така розмова повинна мати структуру «80/20» — тобто переважну кількість часу ми слухаємо і тільки трошки говоримо.
Надзвичайно важливим у такій розмові є так зване «узаконення емоцій». Кажучи простіше: кожен має право почуватися самотнім, сумним чи тим, кого не розуміють. Коли ми хочемо допомогти людині в кризі — не заперечуймо, не відкидаймо почуттів нашого співрозмовника. Він сьогодні саме так почувається і саме про це хоче нам розповісти. Тому не використовуймо зворотів «неправда, ти не самотній, у тебе є я!» або «чому ти кажеш, що тебе не чують, ми щодня з тобою розмовляємо». Після таких фраз людина в кризі почувається ще гірше.
Варто підкреслювати, що кризи приходять і минають. І що ця криза, яка саме зараз мучить, теж закінчиться. Я часто використовую такий образ, що людина, яка бореться з труднощами, подібна до когось, хто опинився в човнику посеред озера під час шторму. Щоб допомогти, треба «взяти на буксир» цей човник і притягнути до берега, щоб людина опинилась на твердому ґрунті. Шторм — не час на пусті гасла про «все буде добре» або «візьми себе в руки». Треба зробити все, щоб людина в кризі знову почулася впевнено.
Розмова, звісно, це лиш перший крок. Вона може багато в чому допомогти, але безсумнівно варто скористатися з допомоги фахівців, а в раптових тяжких ситуаціях не треба боятися звернутися в травмпункт або викликати «швидку».
Довідка:
Отець Томаш Тшаска — священник Ломжинської дієцезії (Польща), суїцидолог і журналіст, експерт Бюро запобігання самогубчій поведінці при Інституті психіатрії та неврології у Варшаві, капелан Музею «Проклятих» і політичних в’язнів ПНР у Варшаві, працівник Інституту національної пам’яті. Довгі роки був молодіжним душпастирем, зокрема в царині профілактики ризикованої поведінки.
Розмовляла Анна Расінська
фінансово.
Щиро дякуємо!
