Його звали Франциск, він народився в Ассізі, і він — святий Католицької Церкви. Знаєте про кого йдеться? Ні, не про Бідняка з Ассізі, про якого ви, з високою ймовірністю, подумали.
Франческо Поссенті, земляк Франциска Ассізького, справді був охрещений на його честь. Однак у нього був свій власний шлях, яким Господь привів його на небо. Сьогодні Церква вшановує його як святого Ґабріеля від Діви Марії Страждальної — таке ім’я він узяв, вступивши до Конгрегації Страстей Господніх (пасіоністів).
Франческо народився у 1838 році у вельми багатодітній родині чиновника Папської держави — він був одинадцятою дитиною в сім’ї; загалом його батьки мали аж 13 дітей. З народження він був практично позбавлений материнського тепла: після пологів його мати сильно захворіла, тому хлопчиком переважно опікувалася нянька, а коли йому виповнилося чотири роки, мати померла.
Тоді Франческо ще не усвідомлював, що має ще одну матір — Небесну Матір, яка неустанно тримає його у своїх обіймах. Не знав, що Господь кличе його стати усиновленою дитиною Його власної Страждальної Матері. Його безпосереднє «знайомство» з нею відбулося дещо пізніше. А тимчасом хлопець зростав, не виявляючи ознак якоїсь особливої побожності. Як було заведено серед юнаків його стану, Франческо захоплювався полюванням, театром та іншими світськими розвагами. Його особливою пристрастю були танці, через що його навіть прозвали Танцюристом; він був дуже вродливим і харизматичним, тому мав велику популярність серед дівчат; він був веселим, непосидючим і щедрим, тому завжди перебував в оточенні друзів. Словом, юний Франческо був саме тією людиною, яку називають «душею компанії»… але його власну душу постійно точила якась дивна туга, прагнення чогось глибшого, ніж мирські радощі, природи якого він тоді не міг повністю усвідомити.
Юнак, що згодом візьме ім’я на честь Богородиці, відзначився тим, що двічі… не виконав обітниць, які Їй давав. Двічі він сильно хворів, перебуваючи майже при смерті, і двічі обіцяв Діві Марії, що стане монахом, якщо Вона його зцілить; проте щоразу після одужання забував про це і повертався до світського життя. Але Пресвята Мати про це не забула. Одного разу Вона особисто прийшла до свого легковажного сина, щоб нагадати йому про обіцяне.
Якось вулицями Ассізі йшла молитовна процесія. Увагу Франческо привернув образ Діви Марії Страждальної, який несли її учасники. Він зупинив на ньому погляд — і цієї миті йому здалося, що Діва, своєю чергою, дивиться прямо на нього. Наступної миті він почув у своєму серці голос: «Франческо, світ більше не для тебе».
Юнак не зміг ігнорувати поклику Пресвятої Матері. Він вступив до монастиря пасіоністів — на той час йому було лише 18 років — і взяв ім’я на честь архангела, який сповістив Марії благу звістку, та Страждальної Матері, яка привела його сюди. І сталося диво: смуток і туга, що гризли його серце, нарешті, зникли без сліду. У спокої монастирського життя, у постійних молитвах і роздумах про Страсті Господа Ісуса і Скорботи Діви Марії, про ціну людського відкуплення і безмежність Божої любові він, нарешті, став щасливим.
У листі до брата святий Ґабріель писав:
«Люби Марію! Вона любляча, вірна і постійна. Вона ніколи не дозволить перевершити себе у любові, завжди залишаючись вищою. Якщо тобі загрожує небезпека, Вона поспішить тобі на порятунок. Якщо у тебе неприємності, Вона тебе розрадить. Якщо ти хворий, Вона дасть тобі полегшення. Якщо ти у потребі, Вона тобі допоможе. Вона не дивиться, якою людиною ти був. Вона просто приходить до серця, яке хоче Її любити. Вона приходить, не барячись, і відкриває тобі своє милосердне серце, обіймає тебе, утішає тебе і служить тобі. Вона навіть буде поруч, щоб супроводити тебе у вічність».
Господь відміряв йому недовгий термін життя у монастирі. Невдовзі він захворів на туберкульоз кісток, і у 1862 році 24-річний Ґабріель вирушив у вічність, притискаючи до грудей образ Страждальної Матері. Його останніми словами було прохання: «Маріє, люба моя Матінко, приходь швидше!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
