Мама не дозволила йому поїхати на місію — він став місіонером у рідному місті

Блаженний Антуан Шевріє ніколи не думав про те, чи хоче він бути священником — поки його про це не спитали.

Він народився у Ліоні (Франція) на Великдень 1825 року і зростав єдиною та улюбленою дитиною у сім’ї своїх батьків — робітників шовкової промисловості. У його характері батьківська лагідність і скромність переплелися з материнською енергійністю та пристрасністю — ці якості добре прислужилися йому у його подальшому житті пастиря.

Коли Антуанові було 14 років, парафіяльний священник спитав його, чи не хотів би він стати священником. До того хлопець ніколи навіть не думав про це, однак негайно відповів «так». Як згодом згадував він сам, одразу після цієї несподіваної відповіді він відчув приплив щастя і переконання, що й справді хоче бути священником.

У 1842 році 17-річний Антуан вступив до семінарії. Навчаючись там, він часто думав про те, що хотів би стати місіонером у далеких країнах, однак його гостра на язик мати у категоричній формі поклала край цим мріям:

«Ти — невдячний хлопчисько і поганий син! Думаєш, я ростила тебе для того, щоб тебе з’їли дикуни? Дикунів можна знайти тут, у Ліоні! Якщо ж ти мене ослухаєшся, я зречуся тебе як своєї дитини!»

Ці різкі материнські слова виявилися пророчими. У 1850 році Антуан отримав свячення і був призначений на парафію у бідний робітничий район Ліона. Духовна занедбаність і жахлива бідність, що панували там, вжахнули молодого священника, і він вирішив присвятити себе тому, щоб полегшити умови існування найбідніших. Він навіть навідався в Арс, щоб познайомитися зі святим Йоаном Марією Віаннеєм і спитати його поради — і той благословив його на служіння. Після цього отець Антуан попросив про звільнення від парафіяльних обов’язків і повністю віддався своєму покликанню. Він писав:

«Чи знаєте ви, що творить людей? Страждання, труднощі, умертвлення. Людина, що не страждала, нічого не знає; вона як варена локшина».

Через кілька років свого священницького служіння отець Антуан Шевріє вступив  до Третього ордену святого Франциска і придбав занедбану танцювальну залу, щоб перетворити колишнє місце світських розваг на притулок для поранених душ. Він організував там каплицю і притулок для бідних та покинутих дітей, щоб дати їм християнську освіту: протягом свого життя Антуан Шевріє виховав понад 2400 хлопців. Іноді батьки віддавали під його опіку своїх дітей-правопорушників, з якими не могли впоратися самостійно, а деякі благали його допомогти витягти їхніх дітей із в’язниці і забрати до себе на виховання заради кращого майбутнього.

Хоча блаженний Антуан був активним борцем за соціальну справедливість — у своїх проповідях він засуджував жадібність, критикував священників, схильних до кар’єризму або надмірно відданих матеріальним благам, виступав за справедливу заробітну плату і покращення умов праці робітників — на перше місце він завжди ставив Ісуса. Одного разу йому вдалося зупинити масові вуличні заворушення, які могли перерости у насильство, організувавши євхаристійну процесію вулицями: люди не наважилися стати на шляху Ісуса зі своїми чварами і справу вдалося владнати мирним шляхом.

Антуан Шевріє став засновником «Товариства Прадо», названого на честь колишньої танцювальної зали, — інституту, що сьогодні об’єднує священників та мирян у їхньому благодійному служінні і діє у понад 40 країнах світу. День спомину блаженного Антуана — 2 жовтня.