В інтерв’ю для Vatican News єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської архієпархії УГКЦ Теодор Мартинюк ділиться думками про Синод, який нещодавно відбувся у Ватикані; про те, як українське духовенство привертає увагу іноземців до ситуації в Україні; та про те, в якому дусі треба долати період утоми.
«Я глибоко переконаний, що саме солідарність, поєднана з молитвою, допоможе нам витримати будь-які, навіть найважчі хвилини, які ще можуть бути», — зазначає ієрарх.
Від початку повномасштабної війни Церква (обох обрядів) в Україні не тільки опікується потребуючими, а й виконує важливу місію за кордоном: спілкуючись із католиками в різних країнах світу, духовенство й миряни розповідають про страждання і потреби українців, просять про допомогу, нагадують, що війна триває. Про ситуацію в Україні греко- й римо-католицькі єпископи розповідали також і під час першої сесії XVI звичайної Загальної асамблеї Синоду єпископів на тему «Задля синодальної Церкви: сопричастя, участь і місія», що тривала у Ватикані від 4 до 29 жовтня 2023 року. Про особливість цього Синоду, про значення участі у ньому єпископів з України та про духовні виклики на цьому етапі війни ми говорили з владикою Теодором Мартинюком, єпископом-помічником Тернопільсько-Зборівської архієпархії УГКЦ.
— Владико, разом з іншими єпископами з України Ви брали участь у XVI Генеральній асамблеї Синоду, яка була присвячена темі синодальності. Поділіться, будь ласка, своїми враженнями від цього Синоду. В чому полягала його особливість?
— Українська Греко-Католицька Церква від самого початку синодального шляху взяла в ньому участь: ми в Україні і на поселеннях мали свої єпархіальні собори. На жаль, ми не змогли провести Патріаршого собору, який би розглянув тематику, що порушується у синодальному шляху, з огляду на ковід; однак ми провели дві сесії всецерковного форуму онлайн, у якому взяли участь вірні, священники, єпископи зі всіх континентів, де є наша Церква. Це була дуже цікава і змістовна зустріч цілої нашої Церкви, яка дозволила нам відповідно приготувати напрацювання для Синоду, який відбувався у жовтні в Римі. Наш Синод обрав двох делегатів на цей Синод: владику Богдана Дзюраха, який є екзархом у Німеччині, і мене. Блаженніший Святослав брав участь у Синоді як Глава Церкви.
Особливістю цього Синоду було те, що перед ним була поставлена особлива мета: взаємно слухати одні одних. Тобто дуже мало було формальних засідань, адже всі були поділені по групах, у кожній з яких було приблизно 11 осіб, і саме в групах відбувався обмін думками, певними пропозиціями. Це дало можливість кожному учаснику — а серед учасників були не тільки єпископи, але й священники, богопосвячені особи, миряни — висловлюватися не тільки раз чи двічі, але дуже багато разів. Це був майданчик, на якому проходили не просто дискусії стосовно якихось важливих справ Церкви, але саме взаємне слухання.
Іншою особливістю було те, що Синод відбувався в атмосфері молитви: щодня ми починали наші праці з молитви і закінчували молитвою. Праця в групах також завжди супроводжувалася молитвою: молитва була на початку — і потім, після того, як всі члени групи висловили свої думки, була молитовна тиша. І в цьому, на мою думку, полягала особливість, що це не були класичні засідання, а радше все було спрямовано на те, щоби одні одних слухати. Адже Синод це не орган, який щось вирішує; це тільки дорадчий орган, і Святіший Отець, власне, бажав, щоби в атмосфері молитви, в атмосфері пошуку Божої волі, слухання Святого Духа, яке відбувається також в тому, що ми слухаємо один одного, — напрацювати певні думки, певні ідеї, певні відповіді, які він потім використає для відповідних рішень.
— Яке значення мала участь у цій Генеральній асамблеї Синоду єпископів з України, зважаючи на те, що в країні йде війна?
— Ми насамперед намагалися донести до всіх учасників наш біль, нашу тривогу, наші переживання у зв’язку з агресією росії проти України. Ми поділилися тим, як живе наша Церква, які її найважливіші тепер завдання. Розповіли про нашу програму лікування ран війни, якою тепер наша ціла Церква живе в Україні. Розповіли також про становище нашої Церкви на окупованих територіях, щоби всі учасники Синоду могли розуміти, якою важкою, якою трагічною є агресія проти нашого народу.
З іншого боку, ми також, як частина Вселенської Церкви, як Церква свого права, представили кілька пропозицій щодо того, яким чином Східні Католицькі Церкви в межах Вселенської Церкви можуть приносити для всієї Церкви щось потрібне в цей час. Кілька наших пропозицій були радо прийняті: не тільки вислухані, але вони знайшли своє місце в заключному документі.
У розмовах із делегатами — а їх було дуже багато, бо ми не тільки спілкувалися в групах, але це було також вільне спілкування під час перерв — дуже багато людей з різних континентів до нас підходили, виражали свою солідарність, запевняли у молитві. Наприклад, одного разу ввечері до нас підійшов єпископ і запитав, звідки ми. Ми сказали: з України. Він сказав, що він з Мадагаскару і що вони в Мадагаскарі моляться за український народ. Підійшов єпископ із Мавританії, і також сказав, що вони моляться за Україну. Це для нас було великим здивуванням, що ціла Католицька Церква є солідарною з терпінням нашого народу.
Також, думаю, було дуже важливо, що глави й делегати всіх Східних Католицьких Церков мали окрему зустріч: ми побачили багатство Східних Католицьких Церков, різноманітність східного християнства. В багатьох справах ми мали спільну думку, і на Синоді ми також виступали як «одна легеня» Католицької Церкви, важлива для того, щоб цілий організм Церкви міг дихати двома легенями.
— Мабуть, немалу роль у тому, що в найвіддаленіших країнах світу моляться за Україну, відіграють постійні заклики Папи Франциска.
— Так, абсолютно правильно, адже це не були просто гарні слова. Я навів деякі приклади, але тих осіб було дуже багато, за що ми дуже вдячні, бо така підтримка, солідарність для нас є дуже важливою. Блаженніший Святослав на одній із сесій представив гуманітарну ситуацію в Україні, справу біженців — як внутрішніх, так і тих, що виїхали за кордон. Нам дуже лежить на серці душпастирська опіка наших вірних, які знаходяться тепер на території дієцезій Латинської Церкви. І думаю, що голос Глави УГКЦ промовив до дуже багатьох, які намагатимуться надати нашим вірним цю пастирську опіку. Адже дуже легко загубитися в цьому світі, особливо коли є такі насущні проблеми, як знайти помешкання, забезпечити харчування, знайти працю… Тому підтримка римо-католицького єпископату для наших вірних дуже важлива, особливо там, де нема наших структур. Там, де є наші структури, наші єпископи, священики поставили собі за пріоритет опікуватися як духовно, так і гуманітарно вірними з України.
— Владико, нещодавно Ви були у Франції, де взяли участь у пленарній асамблеї місцевого єпископату. Якою була мета Вашої участі у цьому засіданні? Що Ви почули від французьких єпископів?
— На листопадову Пленарну асамблею Конференції єпископів Франції був запрошений Блаженніший Святослав, однак він не зміг поїхати через особливі завдання, які виконував в Італії та Бельгії, тож він делегував мене поїхати. Я довідався, що був першим єпископом з України, який взяв участь у Пленарній асамблеї, адже в ній завжди бере участь наш єпископ із Парижа, а ось запрошений гість з України — це було вперше. Насамперед, я представив лист Блаженнішого Святослава до французького єпископату, в якому він дякує французьким католикам, французькому народові за прийняття наших біженців, за підтримку українського народу в цій війні, за молитву французьких католиків, а також представив гуманітарну ситуацію в Україні. Зокрема, говорив про те, що ця зима може бути для нашого народу в Україні дуже важкою. Блаженніший Святослав запропонував французьким єпископам взяти участь у молитві Розарію, яка щоденно відбувається [ред. онлайн] для всієї нашої Церкви, в якій беруть участь дуже багато вірних нашої Церкви, — щоб один раз на місяць хтось із єпископів французькою мовою взяв участь у цій молитві.
Реакція французьких єпископів була дуже дружня, дуже відкрита. Я побачив у їхній реакції, у спілкуванні, що вони розуміють нас, виражають солідарність із нами, а особливо — молитовно є з нами, єднаються з нами у цьому стражданні, у боротьбі. Для мене було особливим пережиттям відчути таку дружню і підбадьорливу реакцію від такої великої кількості єпископів. Голова Конференції єпископів Франції архієпископ Ерік [де Мулен-Бофор] кілька разів під час засідань Пленарної асамблеї згадував про Україну.
В неділю, 5 листопада, Свята Меса відбувалася в базиліці Святого Розарію в Лурді; вона транслювалася по телебаченню. І ця центральна Меса асамблеї була присвячена молитві за мир в Україні, за вірменський народ, за мир в Ізраїлі та Палестині. Владика Гліб Лончина зачитав молитву українською мовою, були присутні наші вірні. Це зворушливий момент, дуже особливе переживання як для нас, українців, так і для французів. А також на завершення асамблеї єпископи поставили біля Гроту об’явлень три великі свічки: одна свічка була за Україну, за наш народ.
— Війна в Україні триває вже майже 21 місяць, завдаючи великих страждань. Початок війни пригадується, з одного боку, як великий шок; але з іншого боку — як сплеск солідарності і єдності. На сьогодні з’явилася втома, яка може призводити до розгубленості, до появи сумнівів у нашій здатності підтримувати єдність і допомагати одні одним у довгостроковій перспективі. Про що, на Вашу думку, важливо пам’ятати, щоб бути витривалими? Куди варто спрямовувати свої думки в цей період?
— Ми добре пам’ятаємо минулу зиму, коли ворог намагався серйозно зламати наш народ бомбардуванням електростанцій та підстанцій. І я особисто, як єпископ, побачив у нас в Тернополі і в нашій єпархії, в наших селах, що люди відреагували цілком навпаки: вони сприйняли цей виклик як щось таке, що треба достойно, гідно пережити. А особливо тішило те, що люди намагалися одні одним допомагати, одне одного підтримати, подати руку. Найважче було, звісно, сім’ям у містах, у будинках, де маленькі діти, — бо холод, брак світла приносив величезні труднощі. Але солідарність і взаємна допомога, з надією на Бога, допомогла нам пережити минулу зиму. Я глибоко переконаний, що саме солідарність, поєднана з молитвою, допоможе нам витримати будь-які, навіть найважчі хвилини, які ще можуть бути в нашому земному житті. Ми віримо, що ці наміри ворога, злі й недобрі, ніколи не сповняться, бо добро завжди перемагає. І тільки добром, тільки нашою єдністю, взаємною солідарністю ми є сильні, адже тоді Божа сила діє в нас.
Тому я саме цього би хотів побажати всім нам, незважаючи на те, що є втома, а особливо — ми найбільше переживаємо похорони, коли наші воїни віддають своє життя: це дуже важко. Однак важливо, що є єдність, взаємодопомога: сім’ї загиблих гуртуються у спільноти, одні одних розраджують, є поруч наші капелани. В нашій Тернопільсько-Зборівській архієпархії є окремий священник, який опікується родинами загиблих. І часто для них проводять зустрічі у Зарваниці. Особливим знаком пам’яті було висадження дубів сім’ями загиблих із цілої області у Зарваниці.
Тобто тільки в єдності, тільки в солідарності ми сильні. І наша надія — на Бога. Ми це плекаємо. Це протидія будь-якій депресії, будь якому знеохоченню, бо ворог цього і бажає: найбільша зброя ворога — це посіяти сумніви, посіяти ненависть і зневіру.
фінансово.
Щиро дякуємо!
