Глава УГКЦ у публічних виступах часто повторює, що, попри всі виклики, Україні важливо залишатися демократичною країною. Але чесно зізнається, що не має відповіді, як в умовах воєнного стану зберегти цю демократію.
В інтерв’ю «Українській правді» Блаженніший Святослав розповідає, як знаходити Бога у час повномасштабної війни; пояснює, як Сталін використовував Церкву в своїх цілях; чому УГКЦ турбується про збереження демократії в Україні та як сьогодні Росія намагається впливати на Ватикан.
«Не треба проєктувати на ЗСУ завищені очікування, це небезпечно»
— Кажуть: «На все воля Божа». Якщо це так, то чому Бог допустив війну і тисячі несправедливих смертей, чому зло залишається непокараним?
— Сьогодні не маємо вичерпної відповіді — як, зрештою, на дуже багато інших екзистенційних питань. Але дуже правильно, що ми такі запитання ставимо. Коли адресуємо їх до Господа — це означає, що навіть у підсвідомості ми потребуємо відповіді від Нього.
І коли ми бачимо вияв найвищого зла — тужимо за добром і його шукаємо. Як християни, ми можемо ствердно сказати, що найвище добро існує, і воно завжди матиме останнє слово.
А всю цілісність історії можемо побачити в кінці історії — в той момент, який християни називають Другим приходом нашого Спасителя, в момент Страшного суду.
— Якщо ми говоримо про те, що Бог всюдисущий, то де Його можна знайти в Авдіївці й Бахмуті? Чи був він у Маріуполі й Бучі?
— Нещодавно до мене завітав воїн, який написав цілу поему, переспівуючи 13‑й розділ Першого послання до коринтян. «Любов довготерпелива, любов не заздрить, не шукає свого…» — і він продовжує: «А часом у любові — прострілені ноги, або їх немає. Часом любов гризе замерзлу воду, коли хоче пити; а часом любові закривають очі, і її виносять побратими. Але тоді вона переходить на інших. Любов ніколи не переминає».
Слухаючи того хлопця, молодшого сержанта українського війська, я зрозумів, що саме там, де є межа життя і смерті, люди мають досвід присутності Бога. Кажуть, що на фронті атеїстів немає…
— Дозвольте, переб’ю, — але я знаю доволі багато атеїстів на фронті, які після побаченого кажуть: «Якби Бог був, Він би цього лиха не допустив»…
— Думаю, в них залишиться спрага за Богом. Навіть саме відчуття зневіри в таких обставинах — я би це назвав великим голодом і пошуком Бога.
Ми маємо молитися за тих, хто зневірюється, підтримувати їх. А по змозі — допомогти їм знайти контакт із Богом, який вони, можливо, десь втратили в драматичних обставинах.
— У соцмережах часто пишуть: «Я більше не вірю в Бога, я вірю в Збройні сили України». Що Ви можете на це сказати?
— Збройні сили України — це наш реальний захист сьогодні. ЗСУ — це дуже конкретні люди в дії. І цілком природно, що певні уявлення про Бога ми проєктуємо на них. Я би хотів, щоб через довіру до Збройних сил України ми знайшли свій шлях у вірі до Бога.
Безперечно, що ми повинні підтримувати ЗСУ. Але ми не повинні їх ідеалізувати, інакше можемо дуже швидко розчаруватися. Повинні все робити для того, щоб наші воїни були щоразу сильнішими, щоб могли ефективно виконувати функцію захисту держави; але не можемо їх перетворювати на ідола. Так ми їх зневажимо. Бо таким чином ми на них проєктуємо завищені сподівання й очікування. Думаємо, що вони за нас усе можуть зробити.
І ось вам приклад, як можемо зневажити Збройні сили України. Все ще є частина суспільства, яка думає, що війна — це не їхня справа. Часом ми хочемо перекласти на ЗСУ, як на якогось цапа-відбувайла, весь тягар війни. «Нехай вони собі там воюють, а ми собі тут будемо займатися своєю справою». Це дуже чітко відчувається тепер, коли поновилися дискусії щодо нового закону про мобілізацію.
А захист Батьківщини має бути загальнонародною справою. І ми повинні відчути свою причетність до Збройних сил України; мусимо все зробити для того, щоб ми як народ перемогли в цій війні. Інакше ми Збройні сили зневажаємо.
«Ідеологія “руского міра” є величезним викликом для християнства»
— Як Путін зумів зробити з РПЦ інструмент державної пропаганди?
— Це не справа Путіна. Цей інструмент собі створив ще товариш Сталін. Згадаймо, як під час Другої світової війни ця атеїстична комуністична держава відкрила для себе можливість маніпулювання релігійними почуттями радянських громадян через певні симулякри Церкви. Так була відроджена інституція, що дістала назву «Руська православна церква». Я не хочу заглиблюватися в історію оформлення цієї інституції; але те, що вона була під контролем радянських структур, — загальновідомий факт. Більше того, коли йдеться про внутрішній радянський простір, ця інституція вже тоді була інструментом зачистки релігійного простору держави.
Деякі науковці кажуть, що був відділ зовнішніх церковних стосунків, а до нього як маленький додаток — РПЦ. Тоді всі представники московського православ’я обстоювали «мір во всьом мірє», їздили по світу, борючись із гонкою озброєнь. Цікаво було спостерігати, як це робив Хрущов, який закривав церкви в Радянському Союзі, але розбудовував мережу відділу зовнішніх церковних стосунків РПЦ. Теперішній патріарх Кіріл після розвалу Радянського Союзу очолював відділ зовнішніх церковних стосунків і здійснював так звану дипломатичну державну політику в церковних шатах.
Коли російські шовіністи почали відчувати брак ідеології — саме Церква, на жаль, створила ідеологію руского міра. Таким чином, сьогодні ця структура (псевдорелігійна, як на мене) запропонувала себе як інструмент для злочинної російської влади, яка сьогодні нищить українців.
— Російська православна церква: чи є вона Церквою, чи це гілка російських спецслужб?
— Якщо йдеться про церковну структуру, то думаю, що вона досить сильно пронизана спецслужбами. Для нас це було дуже відчутно, зокрема на заході Україні наприкінці радянського періоду. Але, з іншого боку, є прості віруючі люди. Цих людей не можна ототожнювати з якоюсь структурою. Проте вони під величезною маніпуляцією свідомості з боку церковної структури.
Ідеологія руского міра є величезним викликом для християнства у третьому тисячолітті. Бо це геноцидна ідеологія, яку зродила християнська Церква і передала в руки злочинній державі.
Сьогодні такого типу конкубінат між Церквою і державою, який маємо в Росії, може знищити довіру сучасної людини до християнства як такого.
— Як Ви ставитеся до висловлювань патріарха Кіріла під час повномасштабної війни? Зокрема, йдеться про його вислів: «Украина, Россия, Беларусь — вместе мы святая Русь».
— Як на мене, в цьому немає християнського змісту. Це висловлювання суто геополітичного характеру і змісту. Чому патріарх московський має говорити про те, хто є народом, хто не є народом? Це ж не його компетенція. Це речі, які виходять поза межі функцій душпастирів.
Сьогодні відбувається процес дехристиянізації росії. Можливо, через те, що РПЦ втрачає свій релігійний авторитет. Наприклад, офіційні дані Міністерства внутрішніх справ росії: скільки росіян взяли участь у різдвяних богослужіннях? Приблизно 1%. Якщо порівняти, скільки росіян приходило на Різдво до храмів останні 3 роки, то щороку — на мільйон менше.
Що це означає? Що відсоток практикуючих християн — мізерний. Тобто брак справжньої церковності дає ефект потужної дехристиянізації.
Я думаю, що справжнє християнство повинно бути антидотом проти таких ідеологій і доктрин.
— В Україні є Українська православна церква, яку в народі називають церквою Московського патріархату. Верховна Рада уже ухвалила закон, який дозволяє запустити процес її заборони. Як ви ставитеся до заборони УПЦ?
— Я би радив не вживати термін «заборона». Бо ми тут мимоволі копіюємо термінологію російської пропаганди. Я би не говорив про заборону, бо Церкву фактично неможливо заборонити. Церкву як спільноту людей — як ви забороните?
Повномасштабна війна росії проти України стала каталізатором процесів, які почалися від перших моментів нашої незалежності. Тобто в той чи інший спосіб почалася декомунізація, дерусифікація суспільного простору. Ті процеси неминуче повинні були торкнутися нащадків радянського православ’я. Весь православний простір України був законсервований, зацементований у рамках Московського патріархату; пізніше фрагментувався і почав розморожуватися, ставати справжнім, українізуватися.
Але думаю, що тут потрібно мати на увазі кілька принципів. Нагадую, що коли була зустріч Всеукраїнської ради Церков зі спікером парламенту паном Стефанчуком, ми дискутували над різними законопроєктами. І була сформульована пропозиція для наших законотворців: щоб у преамбулі викласти чіткі принципи державно-церковних стосунків в Україні.
Сьогодні весь світ дуже уважно спостерігає за станом релігійної свободи в Україні. І ми запропонували кілька принципів.
Перший — це принцип партнерських стосунків між церквою і державою в Україні.
Другий — це те, що всі Церкви однакові, а в Україні не буде державної Церкви, тобто якоїсь однієї, яка матиме надзвичайні права щодо інших Церков чи релігійних організацій.
Третій — принцип невтручання держави у справи Церкви, а Церкви — у справи держави.
І четвертий принцип — державна безпека. Тобто держава має право і обов’язок дбати про свою безпеку, навіть коли йдеться про релігійне середовище.
Ми наголошуємо, що закони мають бути універсальні. Не можна робити закон «проти одної Церкви» або «за одну Церкву». Всякий закон має зберігати принцип однаковості для всіх.
«Не можна дати українському суспільству впасти в спокусу тоталітаризму»
— Як за ці майже два роки змінилися українці? Які бачите позитивні й негативні тенденції?
— Всі відчули, що з початком повномасштабної війни людські стосунки обнулилися. Ми цілком по‑іншому починаємо сприймати себе. По‑іншому починаємо усвідомлювати, що означає бути українцем, ким для мене є мій народ, що я маю для нього зробити. Ми сьогодні потребуємо навчитися правильно й здорово будувати нові стосунки.
Раніше українці мали певний комплекс. Ми думали, що всі кращі від нас, а ми ось такі, знаєте, не до кінця вправні. Але сьогодні весь світ захоплюється нашою стійкістю і мужністю. Українці вміють те, чого не вміє ніхто у світі, зокрема коли йдеться про здатність будувати простір життя там, де хтось його кожного дня руйнує. Ми здатні жити там, де хтось хоче відкрити царство смерті. Такого не вміє ніхто!
І останнє: ми справді народ, який вміє бути солідарним і єдиним. Як наслідок єдності — наразі маємо важливу перемогу на гуманітарному фронті. Ця війна створила найбільшу в Європі гуманітарну кризу після Другої світової війни. Але ця криза не переросла в гуманітарну катастрофу.
Ворог перетворює гуманітарні потреби на зброю проти українців. Дані ООН кажуть, що 40% українців потребуватимуть гуманітарної допомоги. Але завдяки кооперації, єднанню українців ми справді дивуємо світ і можемо все пройти.
— Минулого року Ви сказали: «У мене є відчуття, що суспільство починає змучуватись від демократії. Є ризик, що нам починає імпонувати привид диктатури в Україні. Це дуже небезпечно». Чи ця загроза, на Вашу думку, залишається сьогодні актуальною?
— Думаю, що так. Що таке воєнний стан для демократичного суспільства? На це запитання ми щодня даємо собі нову відповідь.
В армії немає демократії. Коли все підпорядковується єдиній меті — перемогти, —у гру входять нові способи прийняття рішень і виконання. Як у таких умовах військового стану все ж таки залишитися демократичною країною? Наші партнери саме тому підтримують Україну, що ми обстоюємо демократичні права і свободи.
Буквально днями мали нараду християнських Церков України. Почали вивіряти наше розуміння суспільних процесів і, зокрема, ті цінності, які християни повинні обстоювати в суспільстві. Ми дійшли висновку, що християни України повинні стояти на сторожі демократії. Не можна дати українському суспільству впасти у спокусу тоталітаризму. Тому що справжня свобода це здатність чинити добро.
— Які у вас є інструменти для цього?
— Дуже різні. Наприклад, громадські організації. Їх сотні. І ми як Церкви закликаємо всі ті громадські організації, які себе називають християнськими чи, можливо, у статуті засновують свою діяльність на християнських цінностях, — закликаємо творити спільноту. Так ми будемо виконувати свою функцію Церкви як ядра громадянського суспільства.
«Українські єпископи дуже прямолінійні з Папою»
— Папа Франциск доволі часто збурює українське суспільство своїми необережними заявами. Можете пояснити: Папа не в контексті того, що він говорить, чи як це можна розуміти?
— Папа сам уже спростував свої твердження. Він казав: «Я хотів вказати російській молоді на певні приклади з їхньої історії, і мені на думку спали ці постаті, про яких ми вивчали на рівні шкільної освіти в Аргентині». Це були його межі, які він визнав.
Ми мали після цього можливість цілим Синодом бути у нього. І Папа особисто почув нашу реакцію і мав нагоду сам себе поправити. Я думаю, що наші проактивні стосунки з Папою допомагатимуть йому на майбутнє не припускатися таких висловів чи іншого, що нас може ранити.
Повірте: ми, як українські єпископи, дуже прямолінійні в розмові з Папою, коли говоримо про те, що в нас болить. Більше того: ми намагаємося пропонувати певні механізми, як отримувати інформацію про те, що діється в Україні; як не бути жертвою російської пропаганди.
Слово Папи дуже важливе. Однак в Україні ми часом чуємо те, що Папа про нас казав не так, але пропускаємо повз вуха все те, що Папа говорить про нас правильно, — якраз те, що нам потрібно. Наприклад, кожної середи і неділі Папа заохочує католиків цілого світу допомагати Україні.
— Чи росія намагається впливати сьогодні на Ватикан і збивати його з українського курсу?
— Очевидно. Як і будь-яка міжнародна інституція, Ватикан перебуває під атакою з боку росії. Найперше, Росія має свого посла при Ватикані, який дуже активний. Його активності дуже чітко відслідковуємо. Друге — за останні тижні ми побачили, наскільки активною є росія в суспільному дискурсі й у медійному просторі Італії. Вони інвестують колосальні ресурси і в політиків, і для того, щоб мати своїх журналістів, які регулярно пишуть статті про росію і про війну в Україні у фарватері російської пропаганди.
Це все споживає не тільки італійське суспільство, але й Ватикан. Тому нам треба бути активнішими. Ми маємо двох послів: посла України в Італії та посла України при Святому Престолі. Дуже часто наші дипломати вважають, що мають будувати стосунки з державними структурами. Але зараз дуже важливо говорити до суспільства країни, де вони перебувають. Наприклад, російське посольство в Італії активно займається впливом на італійське суспільство.
Нам потрібно вчитися голосно розповідати українську історію, якщо навіть так можна сказати – пропагувати українську культуру.
Роман Кравець, УП
Фото: Назарій Мазилюк
фінансово.
Щиро дякуємо!
