У чому полягає гріх жадібності?

В чому полягає гріх жадібності? Як із ним боротися? Чи можна бути заощадливим або жити в достатку?

Брат Олександр Могильний OFM Cap розповідає про природу гріха жадібності і його наслідки.

Сім головних гріхів — це сім основних причин, які штовхають людину до тих чи інших гріхів. Вони говорять нам про ескалацію зла у світі від зовнішнього виміру до внутрішнього. Гріх Люцифера призвів до того, що світ уже був у гріху, у стражданні; але людина ще не мала цього досвіду. Гріх був «назовні». Після провини Адама гріх стає внутрішнім досвідом людини.

Сім головних гріхів можна назвати «кореневими» гріхами. Корінь зла, страждання — саме там.

Зокрема, гріх жадібності полягає у неналежному, хворобливому, неадекватному ставленні до матеріальних речей. Інакше кажучи, жадібність — це відсутність свободи щодо матеріального.

Імпульсивні покупки

Не варто все розглядати у контексті «гріх — не гріх», бо це може нищити людину. Насправді ідеться про стосунки з Богом. Якщо людина поводиться безвідповідально і грішить, то вона ранить Бога.

У разі імпульсивних покупок радше йдеться про емоційну незрілість. Гріх жадібності тут проявляється в тому, що у центрі стоїть «я»: «Я це хочу», «Я мушу це мати». Людина не відкладає на важливі для себе чи своєї сім’ї справи. Тут гріх може бути в марнуванні коштів.

Розум каже: це зараз не потрібне! Але коли набирають сили емоції, то розум вимикається. Людина йде за емоціями і не може адекватно оцінити, потрібна їй ця річ насправді чи ні. Вона не дорослішає, бо не набрала відповідної дистанції до матеріальних речей. Коли вона «тверезіє», то бачить, що накоїла: що ці речі їй не потрібні, що вони можуть зачекати тощо. Людина пожинає наслідки такого марнування — для себе і для інших. Правильне чи неправильне ставлення говорить про те, що я роблю з даром грошей, цінних речей, які Бог мені дав: через працю, через подарунки, через спадок, через друзів. Як кожний дар, він має служити. Якщо людина не використовує цей дар для того, щоб він служив їй чи іншим, то це гріх марнування.

Заощадливість — чи жадібність?

Можна порівняти головні гріхи з організмом, який має «щупальця» — супутні гріхи. Таким «щупальцем» жадібності є скупість. Заощаджувати — потрібно. Це звичайна математика; цифри не мають емоційного забарвлення. Але треба розглядати також емоційний фактор. Усе залежить від того, як ми дивимось на гроші. А наше ставлення має бути здоровим, тобто відповідальним і служити конкретному добру: людині, справі.

Якщо людина заощаджує і не має чіткого плану, навіщо, — то вона обкрадає якесь добро. Коли є потреба щось придбати або витратити кошти, навіть на відпочинок чи розваги, а людина притримує гроші, то питання: як вона ставиться до себе й до інших?

Зокрема батьки мають бути відповідальними, щоб не розбещувати своїх дітей. Діти ніколи не розуміють слова «досить». Їм завжди мало. Діти, особливо маленькі, ще не розуміють ціни речам. Тому батьки кажуть «ні», бо знають, що це дитині шкодитиме й нічого не навчить. Але діти з віком мають розвиватися в комплексі відповідальності, насолоди, напруження відповідно до свого віку і завдань. І якщо забороняти щось просто «бо ні», то дитина через це страждатиме. Якщо не витрачати кошти на розвиток дитини, зокрема емоційний, то це її кривдить. Отже, завжди треба дивитися в контексті, щоби гроші не стали метою. Вони завжди мають бути знаряддям, щоб чинити добро.

Якщо економити на комунальних послугах, щоб за них менше платити, — це гріх жадібності чи здорова заощадливість?

Якщо ця ощадливість не нищить людину, її життя, здоров’я, емоційний простір, то ні. Наприклад, коли зовнішня температура не є критичною, можна вмикати опалення на мінімум. Але якщо є маленькі діти, яким потрібна вища температура повітря, то це буде злом. Теж, скажімо, вмикати без потреби всі електроприлади в домі — це гріх марнування. Бо марнування — це неналежне використання. Тому навіть якщо людина живе в достатку і спроможна заплатити за все, то це все одно буде марнуванням.

Якщо хтось читає в сутінках, щоб заощадити кошти, то рано чи пізно це відіб’ється на якості зору. Отже, економити на цьому не можна. Завжди має бути розумна оцінка і використання.

Непоміркована захланність. Як вона пов’язана з гріхом жадібності?

Захланність — це ті «щупальця» жадібності, які промовляють: «це для мене, для мене; я хочу». Це пов’язано з емоційною незрілістю, дитячістю. Діти — незрілі емоційно й не можуть відрізнити добро від зла у моральному розумінні. Вони не здатні бути відповідальними. Це видно з їхньої поведінки. Якщо їм дозволити, то вони непомірковано набиратимуть повну тарілку їжі, а потім і половини не з’їдять. Це такий образ: «для мене, мені». Натомість якщо щось «для мене», то воно має мені послужити, має бути вжите. А якщо не використано, не послужило, то я когось обкрадаю.

Захланність убиває чутливість серця до потреб інших. Тоді люди не помічають бідних. У них немає відчуття і розуміння милосердя. Вони жорстокі. Не знаючи контексту життя людини, вони налаштовані ворожо — бо «відберуть у мене». Ця агресія пов’язана з тим, що «я маю віддати». Неважливо, що річ лежатиме без ужитку: «це моє».

Така дитячість у дорослому житті є нищівною. Вона вбиває життя, вбиває серце, вразливість до добра. Сьогодні у світі постійно точаться дискусії: «Що зробити, щоб допомогти бідним? Яку ще програму придумати?» На ці програми виділяються мільйони коштів — які насправді нічим бідним не допомагають. А потрібно лише одне: відкрити своє серце. Там знайдуться всі можливості, щоб нагодувати бідних дітей, вилікувати хворих, побудувати будинки, не вести війни.

Бажання надмірного привласнення земних благ

Гріхом жадібності також є бажання надмірного привласнення земних благ. Це означає, що метою є не добро, яке матеріальні цінності несуть у собі, а посідання, отримування благ, бажання бути власником. Це також пов’язано з гординею, егоїзмом, лицемірством. Бути багатим, навіть казково багатим, — не гріх. Людина або група людей свідомо, чесно працюють, і своєю працею здобувають маєтки, кошти, якісь цінності тощо. Це плід їхньої праці.

Це також не означає, що вони мають одразу роздавати ці блага всім, кого зустрічають. Кожна річ має свій час для того, щоби служити. Коли настає час, люди вкладають великі кошти, інвестують у благо інших, в освіту, медицину та інші галузі. Це відбувається в певний момент. І це добре.

Але це стає злом, коли метою є «щоб було», щоб усі заздрили, щоб усі бачили владу тощо. І чи не найважливіше — це джерело безпеки того, хто посідає: що більше маю, то спокійніший я щодо завтрашнього дня.

Натомість це не означає, що не можна бажати більшого, кращого життя. Життєва ситуація людини — це той чинник, який допомагає розпізнати у своєму серці, що робити далі. Наприклад, є багатодітна сім’я. Зрозуміло, що їм потрібен автомобіль, і не просто автомобіль, а бус. А значить, потрібно більше коштів, більше можливостей заробити, щоб задовольнити цю потребу. Або, наприклад, потреба у власному будинку, житлі; спільному сімейному відпочинку тощо. Тут гроші не є метою, мета — конкретне добро, а гроші служать цьому добру. Але якщо щось не потрібне, не буде служити, а є просто бажання «мати», — це вже гріх. Жадібність — це не проблема майна чи грошей, а проблема серця: обмеженого, поневоленого; серця, яке не бачить інших.

Ревнощі й жадібність

Чи ревнувати кохану людину — це жадібність? Певною мірою так. Бо ревнощі — це рани людини, які кажуть: «Це для мене». Тому ревнощі в подружжі, ревнощі наречених — це рани почуттів, що пов’язані з пожадливістю: не лише речі, а й людина має належати мені. Це поневолення. Натомість вільна людина каже: «Прекрасно, мій чоловік — такий, він подобається жінкам, хай закохуються. Це їхня справа. Але кохає він мене. І я довіряю йому». Так само й чоловік: «Прекрасно, я маю таку красуню-дружину, таку вродливу, нехай дивляться чоловіки. Але вона вірна мені, я їй довіряю й не маю жодних підозр». Це — свобода.

Натомість ревнощі говорять, по‑перше, про те, що немає довіри, а по‑друге, про інструментальне, власницьке ставлення до людини. Часто ревнощі одного з подругів стають причиною розлучення, руйнується сім’я. І корінь цього — в пожадливості, захланності.

Брати чи давати хабара — це гріх жадібності?

Тут усе очевидно. В цьому навіть немає емоційного забарвлення: чітко «чорне-біле».

Проте хабарництво радше стосується гріха невіри. Віра каже нам, що Бог передбачив добро і хоче добра. Це не означає, що людина безвільна, що вона просто приходить і отримує це добро. Вона входить у Божу волю, якою є навчатися, працювати, творити, робити те чи інше. А це завжди пов’язано з напруженням, зі стражданням. Але не всі люди цього хочуть, і хтось іде навпростець: має можливість, має зв’язки, кошти й починає привласнювати те, що їй потрібно. Тут є елемент жадібності, але хабарництво більше пов’язане з вірою: людина не вірить, що може бути добро (посада, оцінка, робота тощо), і про всяк випадок підстраховується — дає хабара. «Бог Богом; але надійніше, коли я це тримаю в руках».

Хоча можна казати, що всі сфери відносин пов’язані з вірою, бо це стосується взаємин із Богом. Зокрема щодо жадібності й хабарів. «Бог дасть мені. Не мушу працювати, не мушу заробляти, щоб утримувати сім’ю, бо Бог дасть». «Я не вкладатиму у своє навчання, у професію, в розвиток, тому що Бог дасть». Але завжди має бути  відповідальність. Бог дає, але через конкретні справи. Якщо Бог хоче, то дає, а якщо ні — то це не потрібно. Бог хоче або чогось людину навчити, або від чогось застерегти.

Особливо, якщо хабар вимагають. Цей світ постійно кричить: «Більше, більше, більше; не зупиняйся». І знову діє емоційний фактор. Людина підсвідомо — чи навіть свідомо — прораховує, що може щось придбати, отримати за хабар. Це зло, тому що на іншу людину дивляться крізь призму грошей: що з неї можна взяти, що отримати. Вона стає метою збагачення, об’єктом прагнення наживи іншого. Тобто прирівнюється до речі, на якій можна заробити.

Чи гріх надіятися лише на Бога?

Це питання відповідальності. Не йдеться про те, щоб жити думками «Бог сам завжди подбає про мене». Звісно, Бог подбає. Але людина має виконати Божу волю, тобто взяти на себе відповідальність за своє життя й за життя інших: дітей, дружини, підлеглих тощо. Має використати всі можливості, весь час — із розумом, відповідальністю: щоб була їжа на столі, ліки, щоб було чим заплатити за навчання, за що поїхати у відпустку. Бо може настати такий час, що доведеться пояснювати рідним: «Сьогодні немає м’яса, тільки супчик; не маю що дати».

Але важливо, що цей «суп» є. У цьому полягає виховання дітей у вірі: сьогодні може бути достаток, а завтра — ні. А не в тому, що батьки надіються лише на Бога, а самі нічого не роблять: чекають, дасть Бог чи не дасть; або «Бог завжди дасть, тому не треба працювати». Потрібно працювати, але інколи не все залежить від нас — бувають непередбачувані обставини, на які ми не можемо вплинути. Вони можуть призвести до фінансової кризи.

Як боротися з жадібністю?

Тут справа в емоціях. Розум спирається на досвід і чітко каже: цього достатньо. Досвід також каже, що були складні ситуації — і Бог врятував, Бог дав, не залишив. Але наші емоції — поранені, їх важко вгамувати, стримати. Це можна зробити тільки відкриваючи серце. Відкрите серце дозволяє людині зупинятися перед прагненням наживи. Це той чинник, запобіжник, щоб не бажати наживи, не хотіти «все для себе», щоб жити за Божою волею. Божа воля дивовижна: для когось це буде «жити від зарплати до зарплати», а для когось — заробляти великі гроші й жити у великому маєтку, але давати гроші бідним.

Повністю запис розмови з братом Олександром Могильним OFM Cap дивіться тут.