Нещодавно Папа Франциск в інтерв’ю швейцарському телерадіоканалу RSI у контексті російсько-української війни закликав Україну до переговорів. Він говорив, що треба «мати мужність підняти білий прапор».
Слова Папи у ромові з CREDO прокоментував єромонах Юстин Бойко.
— Як Ви сприйняли слова Папи Франциска? Як до них ставиться Українська Греко-Католицька Церква?
— Якщо йдеться про мою особисту реакцію — першим ділом, як довідався про це з інтернет-видань, я став шукати джерело інформації. Як я зрозумів, розголосу саме цій частині інтерв’ю Папи швейцарському телеканалу надала відома інформагенція Reuters. Чому це набрало такого розголосу? Як на мене, це зрозуміло. По‑перше, під час повномасштабної війни з боку — тут я чітко розрізню — Ватикану як держави й Апостольської Столиці як Церкви, тому що я маю на увазі Папу Франциска, виходили різні двозначні заклики й висловлювання. Як пригадуєте, деякі аналітики вже спробували скласти перелік висловів Папи й намагатися їх зрозуміти.
Коли я побачив саме цей фрагмент розмови з Папою, то чекав можливості побачити повне інтерв’ю. Пізніше воно з’явилося на сайті VaticanNews. І справді: та його частина, яка стосується України, є двозначною — як із духовного боку, так і з політичного. Більше того: це висловлювання, як на мене, не має ані душпастирського характеру, як дехто пробує інтерпретувати, ані богословського. Його характер більше політичний; він укладається в ту лінію, яку останнім часом проводить уряд Китаю та уряди інших країн, щоби схилити Україну до перемовин із росією. Причому за принципом «має рацію той, хто сильніший». Тобто у цьому разі Україна мала би прийняти ті умови, які пропонує росія, що напала на Україну.
З політичного погляду я не знаю, як це оцінювати. Але з погляду морального, духовного, — це повний нонсенс, бо це означає навіть не те, що розпочати діалог зі злом, а піддатися злу. Тому реакція — емоційна; вона зашкалює. Якщо хтось читає соцмережі — дописи богословів, священників, мирян, — то вони не стримують своїх емоцій. Особливо в Україні та в українській діаспорі. Й це можна зрозуміти, бо Україна переживає війну, і тут ми маємо справу не з політикою, про яку говориться здалеку, а з реальними життями людей, які гинуть або страждають. Війна інакше виглядає з Ватикану, з Італії, — як це, мушу визнати, слушно наголосив президент України Володимир Зеленський у своєму зверненні. А зовсім інакше на цю війну дивитися зсередини.
Я — богослов, і намагатимусь аналізувати цю ситуацію, наскільки це можливо, об’єктивно, хоча моя думка також є суб’єктивною. Розгляньмо офіційні реакції. Учора пізно ввечері (10 березня) з’явилася заява Постійного Синоду єпископів УГКЦ. Вона має поверховий характер. Я би сказав, що це не так заява, як декларація українських греко-католицьких єпископів перед світом і вірними, що Україна ніколи не погодиться на умови перемовин із росією, яка є агресором, оскільки ці умови означають знищення України як держави й українського народу як такого.
Деякі богослови, які аналізують цю заяву, слушно зауважують, що вона мала б бути чіткішою і зверненою насамперед до Апостольської Столиці та мати характер більш душпастирський. Я хочу погодитися з цим. Але також хочу сказати, що Голова Конференції єпископів Римо-Католицької Церкви в Україні зробив відповідну заяву, де сказав, що цей витяг з інтерв’ю Папи швейцарському виданню вже був прокоментований директором пресслужби Ватикану Маттео Бруні; що такий фрагментарний підхід до інтерв’ю Папи є елементом інформаційної війни проти України й нам у цей час потрібно зберігати єдність. Тобто я розумію єпископів і УГКЦ, і РКЦ у тому, що на сьогодні нам справді дуже потрібна єдність, адже Україну й народ зараз розхитують різними способами. Зокрема, шукають тих, кому війна набридла, і тому «треба щось робити, якось цю війну припиняти за будь-яку ціну». І погодьтеся, в Україні такі люди є, хоча їх і меншість — це так звані «диванні експерти».
З іншого боку, розхитується ситуація по лінії ставлення до росії: пропагандистські інформаційні ресурси намагаються вибілювати росію, кажучи, що то не вона винна у війні, а «колективний Захід». Ці нотки просочуються і в український інфопростір.
Тобто, повертаючись до суті питання: єпископи правильно роблять, що намагаються зберегти єдність українського народу супроти тих випробувань, яких він зазнає. А ці випробування викликані війною, яку розпочала росія.
З іншого боку — я розумію людей, зокрема, військових капеланів, що зараз перебувають із воїнами на фронті. Їх запитують, як Папа може таке казати. Якби це був перший випадок, то це сприймалося б інакше. Але це вже черговий інформаційний вкид. Пригадаймо хоча б, як на початку повномасштабного вторгнення була спроба — й вона була реалізована, тільки в іншій формі — презентувати символічну «Хресну дорогу», де в одній стації українка й росіянка мали нести разом хрест. Апостольська Столиця різними символами підкреслювала, що ми є «братніми народами». Потім пригадаймо слова Папи про НАТО: що путін розпочав війну, тому що НАТО «гавкало» перед брамою росії. Тому цей інформаційний вкид став черговим. Як на мене, це дуже підриває віру людей. Як душпастиря, це мене сильно турбує, тому що ми звикли бачити інше папство, я би сказав, більш ідеалістичне, де Папа — це пастир усіх, який розуміє всіх.
Я б хотів нагадати історію Української Греко-Католицької Церкви, яка терпіла переслідування саме через єдність з Апостольським Престолом. І в той же час, у 1960-1970 рр. в Апостольській Столиці частина кардиналів розпочала так званий рух «Ostpolitik» («Східна політика»), який мав на меті знайти діалог із московським патріархатом. А московський патріархат, своєю чергою, пропонував деяким богословам Апостольської Столиці, які мали вплив і на Папу, й на певні конгрегації, визнати можливість легалізації Львівського псевдособору, який відбувся 8 березня 1946 р. (тобто саме в ці дні). Очевидно, це вимагало тоді від нашої ієрархії, зокрема від Патріарха Йосифа [Сліпого] чимало мужності — яка проявилася, зокрема, в тому, що він таємно від Апостольського Престолу висвятив трьох єпископів. Серед них був і Блаженніший Любомир Гузар, щодо якого зараз розпочато беатифікаційний процес.
Зараз ми перебуваємо в періоді певної кризи католицької еклезіології. Криза — це момент, де обставини спонукають переосмислити якісь питання. Треба розуміти, що інституція Церкви — не ідеальна. Другий Ватиканський Собор правильно каже, що Церква є святою і грішною. Святою — через те, що її заснував Ісус Христос, а грішною — бо її наповняють люди. Якби Церква будувалася на людях, то вона не встояла б жодного дня, розвалилася б відразу. Але саме той факт, що, попри всі негаразди, єресі, розколи Церква тримається й надалі існує, доводить, що Христос діє в цій Церкві, Дух Святий діє. А отже, слова Христові, які Він сказав Петрові: «Ти — Петро (скеля), і Я на цій скелі збудую мою Церкву й пекельні ворота її не подолають» (Мт 16,18) — актуальні.
Водночас ця еклезіологічна криза вимагає відваги від ієрархії, особливо від єпископів і провідників Церков, наважитися на іншу модель відносин із Папою. Папа залишається наступником Апостола Петра. І ми зберігаємо єдність не з папою, тобто з особою кардинала Берґольйо, а з папством як місцем, що уособлює намісництво апостола Петра. Єдність із Петром означає єдність із Христом — на цьому будується вся католицька еклезіологія.
Проте на цей час ми бачимо, що внутрішня церковна єдність поставлена під сумнів. Як на мене, на це є певні причини. Тому що спосіб управління Церквою — це моя особиста думка — став досить авторитарним. Про це говорять, зрештою, багато богословів, відомі кардинали. Той‑таки кардинал Мюллер, який нещодавно приїжджав в Україну і мав своє слово до єпископів РКЦ в Україні. Він на це звертає увагу. Це кардинал, який очолював найповажнішу конгрегацію Апостольської Столиці — Конгрегацію віровчення. Значить, щось не так.
Церква управляється колегіально, і якщо це так, то єпископам — не лише українським, — може, не публічно, щоб усі знали, а якось інакше варто знайти можливість промовити до Папи Франциска, що на цей час у висловлюваннях щодо України він помиляється, і то з кількох причин. По‑перше, тому що він не знає всієї правди. Він за два роки повномасштабної війни жодного разу не був в Україні, попри своє бажання. Побував у Монголії, в інших країнах. Були, щоправда, застереження, що він має проблеми зі здоров’ям; але він уже відтоді здійснив багато подорожей. Якщо хочеш розуміти брата, що страждає, то, йдучи слідами вчорашнього Євангелія про Страшний суд, яке читалося в УГКЦ, треба піти практичним шляхом: «Я був у тюрмі, й ви навідалися до Мене». Парафразуючи українську ситуацію: «Проти Мене воювали, Я був на війні, і ти навідався до Мене». Тут не треба великого державного візиту. Потрібно просто приїхати й подивитися. Навіть сам приїзд Папи, у будь-якому разі, — я розумію, що зараз він би сприймався негативно, багато хто виступав би проти, — важливий для самого Папи, щоби зрозуміти ситуацію на місці. І це була б підтримка великої частини народу: Папа з нами. А так, на відстані підтримувати, керуючись різними думками, чи то приватними, чи секретарів, чи вибраних людей, — це щонайменше нерозумно.
Друга проблема — в тому, що єпископам треба наважитися дати Папі зауваження: «correctio fraterna». Воно є невід’ємним елементом морального богослов’я в Католицькій Церкві й походить із прикладу відносин між апостолом Павлом і апостолом Петром. Нагадаю, що на Першому Єрусалимському Соборі — про це нам розповідає другий розділ Послання до галатів, — коли апостоли Петро й Павло зустрілися, останній зробив Петрові зауваження, навіть картав його за те, що той двоєдушний: з євреями поводиться по‑одному, а з поганами — по‑іншому. При цьому апостол Павло, як пам’ятаємо, з Христом навіть не ходив; Господь йому об’явився в дорозі до Дамаску. Мені здається, що на цей час повинен знайтися якийсь апостол, подібний до апостола Павла, який має дати виважене, з повагою, з любов’ю, але зауваження Папі.
І наступне: треба пам’ятати, що Папу зараз сприймають не тільки як главу Церкви, а як політичну фігуру. І не так «люди сприймають», як висловлювання Папи мають політичний характер. Зрештою, зауважте: Папа, говорячи про те, що треба почати переговори, бо вони є чимось добрим, каже це у духовному контексті — адже його сприймають як духовну особу. Про які переговори йдеться, що саме вони мали би принести? Папа вказує на Туреччину, яка себе пропонує як місце перемовин. Зауважте, що в той час, коли в Україні проливається кров, багато країн хочуть використати цю війну, пропонуючи себе як майданчики для переговорів, і тим самим підняти свій авторитет на крові українців. У той час, коли українці — як слушно каже Блаженніший Святослав — проливають кров, захищаючи всю Європу, хтось намагається заробити собі на тому політичні дивіденди. Це дуже аморально. Тому я розумію, про що йдеться єпископам; але ще раз скажу: мусить знайтися послідовник апостола Павла, який скаже Папі певні слова. Я розумію, чому єпископи не можуть цього зробити: бояться.
Церква — інституційна, кожен займає якісь свої місії, які, очевидно доручаються єпископам через Апостольську Столицю, і страх утратити те чи інше становище не дозволяє справді талановитим і чудовим єпископам зробити певні кроки. На це наважуються переважно старші єпископи, які вже пережили багато в житті й розуміють, що кожній людині властиво помилятися, зокрема й Папі. Апостол Петро, як пригадуєте, помилився насамперед зі страху, бо зрікся Христа, хоча до того обіцяв Йому, що не відречеться. Ще раніше Петро намовляв Христа не йти до Єрусалима, щоб той не загинув. Але потім Петро «заплакав гірко». Якщо апостол Петро помилявся, то його наступник теж не є винятком. І, відповідно, такий наступник апостола Петра також потребує «апостола Павла», який зробив би йому зауваження. Бо вже настав той час. Бо через це втрачає не лише Католицька Церва, а й страждає віра людей.
Я вчора першу Службу Божу служив, на другій — сповідав, а потім розмовляв із молоддю. І найбільше питань мені ставили молоді люди, нове покоління, яке виросло на соцмережах, яке не так добре катехизоване, як ми б хотіли. Але вони в Церкві, у Богові, шукають останню інстанцію. А хтось, вочевидь дуже лихий, вирішив цю справу винести на світло денне, щоби вдарити по вірі людей. Я навіть не збирався цю справу коментувати; але вчора вийшов в ефір свого приватного Ютуб-каналу і на фейсбук тільки з огляду на те, що переживаю за вірних Української Греко-Католицької Церкви. Взагалі за віруючих людей.
Дивно мені, що на тому тлі стали спекулювати деякі священники ПЦУ, закликаючи відірватися від єдності з Римом, кажучи, що «москва нам не мати, Рим нам не батько». Я ще молодим монахом чув ці слова в 1990‑ті роки. Я запитую: «А хто нам тоді Константинополь?» Не варто такі розмови розпочинати.
Я усвідомлюю, що рано чи пізно ми мусимо прийти до єдності Церкви, бо така воля Ісуса Христа — засновника Церкви, нашого Спасителя. Але це зробить Христос. Тільки Він знає, яким чином це зробити. Не треба цією ситуацією послуговуватися на свою користь. Сьогодні потрібно нам усім — католикам, православним, протестантам тощо — намагатися показати, що без віри в Бога, без Бога ми цю війну не закінчимо. Я в цьому переконаний. Без Божого чуда цю війну закінчити неможливо. Знову ж таки, я переконаний, що Господь знає той момент і час, а також людей і способи, як завершити цю війну. Але треба, щоби кожен із нас у цей час там, де він є, був добрим знаряддям у Божих руках і принаймні не заважав.
Як на мене, ситуація, в якій зараз опинилася Католицька Церква через різні двозначні висловлювання Папи, — не найкраща і не сприяє цьому. Я, вочевидь, не впроваджений у таємниці, у залаштунки Папи. Як священник Католицької Церкви, я щоденно молюся за нього як за Наступника апостолів. Я молодший за нього, він — старший. Але мені болить — гадаю, як і йому, — щодо віри людей і любові до Бога, яку повинні плекати ми, душпастирі, й любові до ближнього. Але я хочу також, як молодий душпастир і богослов Католицької Церкви, донести до Папи: «Святіший Отче, ці вислови не є добрими й не сприяють правді ані віддзеркалюють правду, ані сприяють закінченню війни. Ми сприймаємо їх як заклики політичні, а не душпастирські. Можливо, краще було би промовчати, ніж щось говорити?» Один монах колись сказав мені такі слова: «Хто мовчить, той десятьох навчить». Є також таке прислів’я: «Мовчання — золото». Вочевидь, не завжди, але в багатьох випадках — так. Зауважте, Патріарх Варфоломей небагато говорить про Україну, але його в Україні чомусь сприймають як авторитет, бо він раз скаже — і все.
Я безумовно знаю, що Апостольська Столиця, Конференції католицьких єпископів різних країн, сам Папа залучені у визволення полонених. Принаймні, те, що я чую з його вуст і від українських інституцій, яким довіряю. Але зараз це вже напружені відносини між Україною як державою і Ватиканом, Апостольською Столицею як центром Католицької Церкви. Якщо на початку війни Католицька Церква в особі Папи Франциска, Ватикан розглядався як місце переговорів, то на цей час він більше є місцем, яке підтримує риторику москви. І нам, зокрема молодим людям, хотілось би почути заклик до росії, щоб вона припинила бомбардувати й мучити невинний народ. Я би хотів почути особисте публічне звернення Папи до путіна — звернення як душпастиря. Я особисто хотів би почути від Папи різке засудження війни. І я би дуже хотів — хоча мене можуть і не підтримати, — щоб Папа прибув врешті-решт в Україну й побачив усе на власні очі.
Звісно, ніхто з нас не знає багатьох речей, які діються за лаштунками. Але мені здається, що там не тільки турбота про людей, а й політика. Зокрема, можна судити за коментарем відомого єзуїта, редактора «La Civiltà Cattolica», отця Антоніо Спадаро, якого негласно називають добрим приятелем Папи. У коментарі йдеться про те, що перемовини є справді великим викликом для України і добрим кроком тощо. Як може о. Спадаро оцінювати ситуацію, якщо він ніколи не був в Україні? Як може людина, яка не знає ситуації, говорити про певні речі? Я вже не кажу про його дуже філоросійські статті. Це аморально, хай би як воно красиво звучало.
— Як простим католикам, які не мають впливу на політичні міжнародні відносини, відповідати на такі маніпуляції у спілкуванні з іншими людьми? Про те, що Папа продався, що йому росія платить гроші? Як нам реагувати?
— Я не знаю,чи мої поради будуть для всіх прийнятними; але насамперед є така річ: кожен відповідає за свої вчинки. На цей момент ми маємо справу з висловлюваннями Папи Франциска як особи. Це — його приватні погляди. Вони не становлять ані вчення Церкви, ані частину доктрини Церкви. Тобто ми тут повинні мати свої погляди.
Друге: для того, щоб когось переконувати, потрібні люди, які знаються на матерії. Я на місці вірян не хотів би брати участь у таких дискусіях, тому що вони тільки розпалюють ворожнечу, збільшують градус емоційного напруження тощо. Ми маємо залишатися вірними Святій Христовій Апостольській Католицькій Церкві, Головою якої є Ісус Христос. Церкві, яку Христос передав у руки недосконалих людей, апостолів. Серед них був апостол Петро, який отримав першість, про що говорить Євангеліє від Матея. Ми залишаємося вірними Христові і Його Церкві. Немає «Церкви Папи Франциска». Немає «Церкви папи Бенедикта». Немає «Церкви папи Йоана Павла ІІ». Є Церква Христова, яку провадять ті чи інші пастирі.
Науки, які я виношу з ситуації, в якій опинилася Церква, такі. По‑перше, миряни-католики не можуть бути пасивними й безхребетними. Раніше казали, що християни, Церква — поза політикою. Так: як інституція, ми не можемо створювати свої політичні партії. Але християни повинні врешті-решт усюди, де б вони не були, проявити себе як християни, католики, православні. Тому що ми маємо війну не тільки росії з Україною: тут іде війна цивілізаційна, між добром і злом. Якщо християни не будуть присутні в політичній сфері, науковій, медичній тощо, то їхні місця займуть інші, які нам диктуватимуть умови. Ми вже маємо ситуації, коли християнам заборонено навіть висловлюватися на певні однозначні теми, наприклад, тему сім’ї, що сім’я — це союз тільки між чоловіком і жінкою. Якщо ми мовчатимемо, якщо не братимемо активної участі у політичному, суспільному житті, — то не нарікаймо потім, що через нашу пасивність самі собі побудували пекло на землі. Я колись читав таку думку: якщо хочемо створити пекло на землі, то треба, щоб люди, які можуть щось робити, нічого не робили.
І все ж таки я вірю, що побудова християнського суспільства там, де християни становлять більшість, — можлива. Я не кажу зараз про християнські держави. Зауважте, що вислів Папи знайшов свій відгомін у російській пропаганді. Мені переслали фрагмент передачі відомого російського пропагандиста соловйова, який засмічує уми росіян ненавистю до всього світу, — про Папу. На перший погляд здається, що російська пропаганда не сприймає цих слів Папи. Але треба вміти її читати: якщо вона каже «ні», то це «так». Значить, це їм на руку. І нам зараз потрібно відверто протистояти злу. Ніколи не йти на компроміс.
Ще один момент. Дорогі мої люди, Христос дав нам віру як найцінніший дар. Наша віра залежить тільки від довіри до Христа. Бо єдиний, кому можна довіряти, — це Бог. Навіть собі не можна довіряти. Апостол Петро собі довіряв — і зрікся Ісуса Христа. Нам треба довіряти Богу, любити Церкву, змінювати цей світ, наповнювати наші серця любов’ю — до свого ближнього, до України. Тільки любов’ю ми можемо перемінити світ. Навіть на війні, такій тяжкій боротьбі, любов відіграє діже велику мотиваційну роль — не ненависть, а любов. Любов до ближнього спонукає воїнів іти вперед, терпіти наругу, гинути. Любов до України — це широке поняття. Кожен, хто йде на фронт — а я не з одним воїном розмовляв, — іде тому, що відчуває відповідальність за свою родину, за дітей, за батьків. Із цього починається любов до України: з любові до ближнього, а відповідно, вона диктується любов’ю до Бога. Тому не даймо зруйнувати в собі віру, любов і надію.
Я не маю жодних сумнівів у тому, що Україна вже на шляху перемоги, бо якби ми мали зникнути, то нас би ліквідували у перший же день повномасштабної війни. Тільки уявіть: український народ воює проти монстра, якого боїться весь світ.
Не даймо також зруйнувати в собі основи людяності. Ієрархи, папи — змінюються. А Церква, Христос — залишаються незмінними. Кажу це до всіх: католиків, православних, протестантів юдеїв: віра — незмінна; Бог — той самий. Для нас, християн, єдиним спасителем є Ісус Христос. Він же — Голова Церкви. Всі решта можуть помилятися. Але помилки інших — не привід для нашої зневіри. Навіть якщо помилку робить такий поважний чоловік як Папа. А все решта, я не маю сумнівів, буде добре.
Мені дуже сподобалася фраза Блаженнішого Святослава: «Хто не вірить у перемогу України, той хай іде до сповіді». Він, вочевидь, сказав це загально, але, гадаю, цілком зрозуміло. Зараз, коли ми хочемо перемогти, нам потрібна внутрішня єдність.
Користуючись нагодою і тим, що ми переживаємо Великий Піст — римо-католики перебувають у половині посту, греко-католики невдовзі його розпочнуть, — хочу сказати, що половина шляху завжди є найважчою. Людина вагається, чи не повернутися назад. Ми зараз також десь у половині нашого шляху. І є спокуса повернутися — як у тих, хто повертався з вавилонської неволі. Однак шляху назад для нас немає, бо це — загибель. Для нас дорога — тільки вперед. Господь провадить нас.
Нагадаємо, що Папа Франциск в інтерв’ю швейцарському телерадіоканалу RSI закликав до перемовин з агресором у війні, яку розв’язала росія в Україні.
Керівник пресслужби Ватикану Маттео Бруні пояснив, що своїми словами щодо України Папа Римський Франциск мав намір «закликати до припинення вогню та відновити сміливість переговорів», але не мав на увазі капітуляцію.
Голова Конференції єпископату РКЦ в Україні єпископ Віталій Скомаровський вбачає в цій інформаційній хвилі спробу «розколоти наше суспільство інформаційною війною». Єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізький, який найбільше знає, що таке війна і нищення, сказав, що в Україні «нема тих, хто закликає здатися». Єпископ Київсько-Житомирської дієцезії РКЦ Віталій Кривицький зазначив, що сама тема про «білий прапор» була запропонована Папі журналістом, це не його власні слова.
Президент України Зеленський також прокоментував слова понтифіка.
Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій оприлюднила заяву щодо слів Папи.
Голова МЗС наголосив, що «Україна не підійматиме інших прапорів».
Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, який на той час (9 березня 2024 р.) разом із членами Постійного Синоду перебував у Ньою-Йорку, Нью-Йорку і молився разом з українцями у храмі Святого Юра УГКЦ на Мангеттені, звернувся до всіх, хто зі скептицизмом дивиться на здатність України вистояти, такими словами: «Приїдьте в Україну і подивіться! Хто з вас не вірить у перемогу України — йдіть до сповіді!»
Єпископи Постійного Синоду УГКЦ також виступили із заявою стосовно слів Папи, що українці не можуть припинити захищатися, тому що капітуляція означає їхню смерть.
Андрій Юраш, Надзвичайний і Повноважний посл України при Святому Престолі в інтерв’ю Радіо Свобода сказав, що Папа пропонує моделі миру в неприйнятних для України формах.
Апостольський Нунцій в Україні Вісвальдас Кульбокас в інтерв’ю італійській газеті La Repubblica висловив здивування тим, як можна було використовувати у запитанні припущення про те, чи Україна повинна «підняти білий прапор», чи ні. «Україна не може здатися», — сказав він.
У зв’язку з висловлюваннями Папи Апостольського Нунція в Україні запросили до МЗС.
В інтерв’ю для італійського часопису «Corriere della sera» Державний секретар Святого Престолу, кардинал П’єтро Паролін, поділився думками про висловлювання Папи Франциска й підтвердив: найпершою умовою російсько-українських перемовин є припинення агресії.
Генсек НАТО Єнс Столтенберг підтвердив для всього світу, що «капітуляція — це не мир». Німецький Бундестаг порадив путіну спустити свій прапор — «символ смерті й сатани». Речник Державного департаменту США Метью Міллер на брифінгу, що відбувся 11 березня 2024 р., відповів на численні запитання стосовно України та зокрема прокоментував слова Папи Римського про «білий прапор» і нагадав: «Ми не раз казали: про Україну — нічого без України».
Дивіться також:
Єпископ Віталій Кривицький про «білий прапор»
Єпископ Павло Гончарук про «білий прапор»: «Нема в Україні тих, хто закликає здатися»
фінансово.
Щиро дякуємо!
