Перебуваючи у Римі, єпископ-помічник Донецького екзархату УГКЦ Максим Рябуха поспілкувався з представниками SIR і Fisc (Федерація італійських католицьких тижневиків).
У розмові з журналістами владика розповів про обстріли, полонених редемптористів, а також про законодавчі зміни щодо мобілізаційного віку. Переклад підготував Донецький екзархат УГКЦ.
«Чи залишилося щось людяне в серцях російського народу?»
«В моєму домі триває війна. Ситуація різко загострюється. Росіяни атакують не лише військові об’єкти. Вони б’ють по цивільному населенню та інфраструктурі. З останніх новин, які я отримав, схоже, випливає що 80% джерел енергії в Україні знищені або зруйновані. Як духовна людина, я запитую себе: чи залишилося щось людяне в серцях російського народу? На війні не буває простих ситуацій, але я помічаю дедалі більше руйнувань”, — зауважує владика Максим.
«Я наведу невелике порівняння, — пояснює єпископ. — Це як лев, який заходить туди, де знаходиться моя родина. Сказати, що ми повинні віддати частину територій Росії, — це все одно що сказати, що моїх дітей з’їсть лев. Можливо, він насититься, заспокоїться; але нерозумно думати, що лев, з’ївши когось, стає людиною. Голод повертається». Єпископ розповів про свої місії біля літніх і хворих людей за кілька кілометрів від лінії фронту, і біля солдатів в окопах. «Те, з чим ми боремося, — каже він, — це війна за свободу і цивілізацію. Там, де проходить рсія, панує тотальна смерть. У місцях, які росія окуповує, вона знищує все. Міста Бахмут більше не існує; це купа руїн, нічого не залишилося. Це біль для мене, як для сина мого народу».
Про полонених редемптористів
«Священники, які моляться, не мають на це права. Є двоє священників-редемптористів, греко-католики, які були захоплені 16 жовтня 2022 року й відтоді перебувають у полоні. З того часу і до сьогодні ми не маємо жодної звістки про цих священників. Жодної. Дипломатично, політично — ми не знаємо, до кого звертатися».
Але чи вони живі? «Це питання ми також ставимо собі — не в останню чергу тому, що один із цих священників має важку форму діабету. Росія каже, що надає медичну допомогу полоненим; але з того, що я бачу: звільнені військовополонені, які повертаються додому, — хворі, з поламаними кінцівками. Хто ці двоє священників? Це прості священники, які молилися зі своїм народом і нагадували йому, що Божий погляд дивиться на нас усіх. Найпростіший спосіб змусити правду замовкнути — це вбити її. На дипломатичному рівні до сьогодні ніхто не може отримати новини. Навіть ватиканська дипломатія не може отримати відповіді від росії. Навіть політики, які перебувають у дружніх стосунках із російською федерацією. Ніхто».
Про зниження віку для мобілізації
«Ніхто не радіє тому, що йде на війну. Це біль, людська драма. Поки не буде спільної міжнародної солідарності, здатної підтримати і захистити життя, — життя буде знищуватися крок за кроком. Що я думаю про нашу молодь? Із першого дня, як я став єпископом, я понад усе прагнув відвідувати наші парафії, наших священників, людей і вірних, які живуть на лінії фронту; і серед них є військові. Я знаю багатьох із них. Це батьки й сини сімей, з якими я прожив кілька років свого життя. Вони зробили вибір захищати людську гідність на своїй землі. У багатьох моментах наші військові почуваються самотніми перед лицем проблеми, яка є набагато більшою, ніж вони самі».
На війні немає «атеїстів», каже єпископ. «Одного разу мені зателефонував молодий солдат, років двадцяти. Він щойно врятувався від масованого обстрілу. Осколок “прилетів” за кілька сантиметрів від нього; він міг померти. Солдат подякував мені за молитви».
«На кого ми можемо покластися?» — запитує єпископ Максим. «Людство дивиться на нас, але ми занадто далеко. Люди читають наші новини, але цікавляться лише газом і нафтою. Наскільки дорогоцінними є гідність людського життя і свобода, розумієш лише тоді, коли починаєш їх втрачати. Нічого не робити — значить померти. Я бачив, що сталося в Ірпені та Бучі. Там не залишилося нічого живого. Я не боюся. Для мене смерть — це лише поріг між цим життям і раєм, — зізнається єпископ. — Не страх смерті мене лякає, а ясність кроків, які робить зло. Коли я дивлюся на цю війну, на все, що відбувається в зонах бойових дій, то слово “нелюдський” занадто просте, щоб описати те, що переживає наш народ. Є історії, які мені навіть язик не повертається розповісти. Нелюдяно — це нічого не сказати. Це зло, бажання зла, демонізм».
фінансово.
Щиро дякуємо!
