Добрий дотик

Під час переслідування «поганого доторку» ненароком відбувається «вилиття дитини з купелі». Ну бо купаючи дитину, треба торкатися тільки краю ванни, аби не порушити тілесну недоторканість дитини. В абсолютно чистих людських рухах ми підозрюємо жести покруча.

Хочу обійняти вас усіх! — вигукнув єпископ Едвард Дайчак до 6-тисячного натовпу молодих, які з’їхалися до санктуарію в Скшатуші. Знайомий, який, певно, обслухався новин  на радіо, де рясніло від слів про «педофілію в Польщі», перелякався: ти, певно, не пиши про ці слова! Не писати??? Ясно що напишу! — миттєво відреагував я. Що поганого у словах «хочу вас усіх пригорнути»? Хіба до них і справді має приглядатися прокурор?

Дмухати на холодне

Упродовж останніх років я спостерігаю в Польщі те, що викликає в мене занепокоєння. У Пекарах Сілезьких учителі звернули увагу на абсурдний клімат: вчитель не може залишитися наодинці з учнем у класі. Боїться торкнутися учня. Доходить до безглуздя, коли дитина пораниться, а вчитель роздумує, чи може (без виразної згоди батьків) промити їй ушкоджене місце. Часто це ніякими детальними приписами не регулюється, але такий панує клімат. Такі «вказівки згори». Обережність, дмухання на холодне. Ці всі нафаршировані підозрами кроки містять одне: переконання, що вчитель хоче дитину образити. «Недоторкане покоління» тріумфує. Не зважаючи навіть на те, що жести, які століттями були цілком нормальними, несподівано починають «пахнути криміналом».

«Поганий дотик» трапляється надзвичайно рідко. Зі страху перед ним ми можемо скомпрометувати найпростіші, чисті жести, і виховати касту «недоторканих». Скільки ж то разів читаємо у Біблії, що Бог лікував дотиком. «Ісус простяг руку, торкнувся його і мовив: хочу, очистись!», «Торкнувся їхніх очей, кажучи: за вашою вірою нехай вам станеться», «Приносили до Нього всіх хворих і просили, аби принаймні китиці Його плаща могли торкнутися; а всі, хто Його торкався, діставали зцілення», «Ісус наблизився до них, торкнувся їх і сказав: встаньте, не бійтеся!». Сьогодні Він би мав за спиною купку журналістів, які би допитувалися: а що, власне, означає «наблизився»? Ну а з читання про те, як Він «брав дітей на руки і благословляв їх», сухої нитки би не лишилося.

Широкий відгук читачів зустріло зізнання о. Станіслава Яроша, ясногурського пауліна, який сказав: «Не бачу нічого невідповідного в тому, що погладжу дитину по голові. Після кожної Святої Меси ми благословляємо дітей, кладучи їм — ой біда! — руки на голови. І ті діти зовсім не налякані. Знаю, що в літургії мої руки стають руками самого Христа. Скільки ж то разів за своє життя я чув від молодих людей: отче, обійми мене! Це нормальний жест».

Не даймо звести себе з розуму

— Коли я почав організовувати по більших містах дієцезії зустрічі молоді, то, власне, хотів одного: переконати їх, що вони важливі для Господа Бога, — розповідає єпископ Дайчак. — То були молитовні зустрічі. Їх супроводжував клімат тепла. Він випливає з мого глибокого переконання, що кожна людина, без винятку, потребує більше любові, ніж на неї заслуговує. На перші зустрічі приходило по 60-70 учасників. Нині храми повні молодих людей.

Чому дотик такий важливий? Процитую листа, якого отримав кілька місяців тому. Після великопісного чування у Пілі один юнак написав до мене: «Прошу Отця Єпископа. Я ще неохрещений. На першому чуванні я став під стіною. Думав, що те, що я неохрещений, у мене на лобі написано. Прагнув сховатися. Прийшов із двома приятелями, студентами. За якийсь час ми пішли на друге чування. Тоді Ви поставили у храмі хрести і попросили: споглядайте, торкаючсь Ісуса. Торкайтеся не дерева, а Його тіла, ран, Його любові. Тоді я вперше торкнувся хреста. Ніколи раніше я цього не робив. І несподівано відчув, як у мені щось сталося. Якби хтось мене наповнив, оселився в мені. Я геть цього не розумів, але та хвилина змінила моє життя. Я прочитав текст Папи Франциска, який просив, аби ми почали помічати інших людей. Я з села, де дуже багато біди і багато алкоголю. Я довго збирав гроші на уживаний планшет, якого мав перекупити у знайомого. Повернувшись додому, кілька днів ходив, інтенсивно роздумуючи. Зрештою поділив накопичене навпіл і відніс половину двом сім’ям, яким відрізали електрику, бо вони не сплатили рахунків. Жінки плакали, а одна з них сказала: вас, певно, прислав сюди сам Господь Ісус. Отче Єпископе, чи можу я сказати, що став учнем Ісуса?»

Я відповів йому: так. Через любов.

Від чого все розпочалося? Від доторку до хреста. Я часто чую від молодих: а можна мені притулитися до мого єпископа? Відповідаю: звісно!

Святої пам’яті о. Оконський, лікар, учасник Варшавського повстання, капелан Полонії у Лондоні, нам — клірикам-семінаристам — оповідав: «Як повернуся до Англії, то під храмом знову до мене пригортатимуться. Старші священики похитують головами: ні, так не можна! Зрештою, до священика туляться молоді дівчата! Я їм завжди відповідаю: драмою покоління є те, що з патологічних винятків роблять принцип. Я переконаний, ми швидко переконаємося, що таке холодне виховання породжує небезпечних людей. Давайте не робити принципу з аномальної, хворої поведінки! Треба не боятися добрих, сердечних людських стосунків і такої поведінки. Це абсолютно чисті жести. Переслідування робить своє, і я думаю — об’єктивно шкодить. Кожній зі сторін.

Колись під час євангелізації у Вудстоку якийсь юнак, здивований, що єпископ отак собі проходжується наметовим полем, торкнувся мене й вигукнув: «Ви справжній чи підробка?» (сміється) Я сів із молоддю на траві, став їсти суп із похідної миски. Хтось нас сфотографував. Коли один із моїх братів запитав, чи це не перебільшення, чи не будуть мене попліскувати по плечах як другана, я дуже серйозно відповів: «Уже кільканадцять років не було такого, щоби хтось мене по-приятельськи поплескав по плечу». Вони цього хочуть. Поза будь-якими контекстами. Що ті з Вудстока, що ці біля амвону. Сьогодні потрібно бути насправді близько до людини. Вона має відчувати, що я її слухаю, що вона для мене важлива. Молодь надзвичайно голодна на зацікавленість, на розмови (замало розмовляють із батьками вдома, з учителями в школі, замало також нагод для розмов у Церкві), отож варто їм подарувати хоч трохи часу, як вони біжать. Вони насправді страшенно спраглі людей, які захочуть їх вислухати, зрозуміти, дати їм час і серце. Притуляються до когось близького, до когось, кому довіряють. Поміж злом та добром і любов’ю лежить прірва. Треба з усіх сил боротися зі злом, але не можна відбирати у світу людських стосунків. Сучасний світ страшенно прагне скомпрометувати ці прості, чисті людські жести. Не даймо звести себе з розуму!

Обніми мене

— Понад 22 роки я працюю з Анонімними Алкоголіками, — розповідає багаторічний душпастир, о. Владислав Зонзель із гірської Камешниці. — А вони, скільки разів зустрічаються, починають від одного жесту: чулих, дружніх обіймів. Алкоголь роками робив їх нечулими, нищив у них людське. Жест обіймів для них є «відкриттям Америки». Вони відкрили мені очі на цей простір! У цьому сердечному привітанні, обіймах немає нічого з жодних еротичних підтекстів. Я часто обіймаю людей. Гуралі то люди дуже щирі, вони не соромляться  жестів сердечності.

Пам’ятаю, як я був здивований, коли у шпиталі в Пекарах Сілезьких побачив сім’ю, яка відвідувала хворого дідуся. Ніхто до нього не підійшов, аби потримати його за руку, обійняти. Була дистанція, був холод. Колись хтось мене запитав: а як на зустрічі, наприклад, облатковій до тебе підходить жінка, ти її обіймаєш? Відповідаю: шепчу «нехай буде воля Твоя» і обіймаю (сміється). Це нормальний, простий жест.

Отець Леон Кнабіт, за яким я спостерігаю вже довгі роки, не має з цим абсолютно жодних проблем. Він ламає всі можливі «дидактичні» заборони: провадячи прогулянки, куйовдить дітям волосся на головах, він природний, сердечний. Колись я розповідав кардиналові Войтилі про те, як клірик, виїжджаючи з семінарії, стурбовано роздумував, чи може, вітаючись, обійняти і поцілувати сестру. Що б то було, якби хтось побачив? Сестра, хоч як дивись, жінка… Підійшов до ректора і записав: чи можна обійняти сестру? Поцілувати її? А ректор замислився: ну, знаєш, з одного боку можна, з другого не можна… (сміється) Коли отець кардинал Войтила почув цю історію, то ледь не плакав зо сміху. Я певен: сьогоднішня недовіра до найчистіших жестів не походить від Ангела-Хранителя. То робота злого. Він зробив так, що ми стали надзвичайно підозрілими. Ще трохи, і ми будемо боятися подати іншій людині руку!

Тримати дистанцію!

Я продирав очі від здивування, слідкуючи два роки тому за дискусією, що точилася у британських медіях. Ішлося, вочевидь, про повну недоторканість учня. Проти приписів, які забороняють будь-які доторки, першими запротестували… учителі музичних шкіл. «Як саме ми маємо теоретично навчати учнів способу тримати смичок чи барабанні палички?» — писали вони до міністерства освіти. Й лише тоді міністерство визнало за «повністю відповідну» можливість торкатися учнів у процесі навчання гри на інструментах. Учителя зітхнули з полегшенням. Прокуратура їм уже не загрожувала.

Що цікаво, саме в цей час я вичитав: із досліджень Британського товариства учителів випливало, що аж 39% учителів (так!) на Островах були жертвами шкільного насильства. Вчителів, не учнів! Дві третини з них зізналися, що подумують змінити фах з огляду на це. Абсурд? Ні, дійсність.

Я зовсім не применшую проблеми педофілії. Я тільки замислююся, чи негативні наслідки повної заборони торкатися учнів не є більшими, ніж потенційна користь від цього. Чи виховування учнів в атмосфері підозріливості не шкодить процесові освіти. Чи незабаром ми не будемо змушені замінити слова «Боже, доторкнись очей моїх» на політично правильну версію без дотику?

Мартін Якімович, Gość Niedzielny