Якщо потрібно було б окреслити правила, за якими живе сьогодні світ, на скільки він взагалі визнає якісь правила, в заклад піду, головне з них – постійне бажання видавати уявне за дійсне. Стрічка новин лише підтверджує мої спостереження. Складається враження, що кожен бачить те, чого насправді не існує. Що це? Спроба віднайтись у реальності, шлях до вирішення конфліктів, надія на краще…
Буенос-Айрес
Маріо Полі, архиєпископ Буенос-Айресу, взяв під своє крило місцевих лефевристів. Таким чином, офіційно члени товариства св. Пія Х в Аргентині знаходяться під юрисдикцією кардинала Полі. «Возз’єднання з Католицькою церквою на локальному рівні», – запитаєте ви? Зовсім ні. Таким чином лефевристи забезпечили собі державну допомогу та участь в урядовій програмі, що гарантує фінансування інститутам Католицької Церкви.
Безумовно, можна розцінювати крок архиєпископа як блискучий стратегічний маневр на шляху повернення лефевристів до єдності з Римом. Проте члени товариства далі визнають владу своїх єпископів. Що ж ми спостерігаємо? Чи не той таки конфлікт між бажанням та дійсністю?
Москва
У своєму великодньому посланні патріарх Кирил підкреслив велике значення перемоги у Великій Вітчизняній війні, характеризуючи її як ознаку і прояв духовної величі народу, та заохотив росіян урочисто відзначити 70-річчя великої перемоги. Ймовірно він вважає цю подію конкретним проявом духовного виміру Воскресіння Господнього – найбільшого християнського свята. Патріарх висловив переконання, що захист батьківщини – це вершина духовних ідеалів суспільства, найвищий прояв величі народу, ознака сили духа. Висновок: для патріарха Кирила усі ці поняття тісно пов’язані з перемогою у Великій Вітчизняній війні російського народу. А також він вважає, що великоднє послання – гарна можливість донести свою точку зору до пастви.
Проте радянська реальність була насправді далекою від «високих духовних ідеалів». Протягом двадцяти років у СССР правив Сталін, він залишатиметься при владі ще вісім років після великої перемоги. До сьогодні достеменно невідома кількість жертв цього режиму. Історики називають цифру 15 мільйонів, слід додати також від 5 до 10 мільйонів загиблих під час Голодомору. Все це діялось у суспільстві з високими духовними ідеалами? Не применшуючи ваги перемоги – дивімося на дійсність реально…
Ватикан
Папська академія наук організовує семінар, присвячений розвитку та оптимізації міжрелігійного діалогу у напрямку дослідження зміни клімату на планеті. Без сумніву, актуальна та важлива тема. У центрі обговорення – «моральні аспекти діяльності на захист навколишнього середовища». Мета зібрання – між іншим, підготувати прес-реліз енцикліки папи Франциска, що незабаром побачить світ.
Справа благородна, тема гарна, проте дуже складна, оскільки при бажанні може бути приводом для багатьох спекуляцій. Адже вирішення проблем матеріальних, навіть екологічних, починається від розставлення вірних акцентів у царині духа. Проблеми людства вирішуємо, починаючи займатись духовними справами, і саме така позиція має характеризувати нашу турботу про навколишнє середовище. Отож, навіть «екологічна» енцикліка папи має провадити Церкву та усе людство до Христа. Проте, як «прочитає» цей документ світ, що схильний видавати бажане за дійсне?
Багдад
Прем’єр-міністр Іраку Хайдара аль-Абаді зустрівся з католицьким халдейським патріархом Луїсом Рафаелем І Сако. В ході зустрічі прем’єр заявив, що «немає Іраку без християн». Звучить дуже зворушливо, можливо, ми б навіть мали відчувати вдячність за прояв цей доброти. Нарешті пролунав голос на захист сотень тисяч християн, що протягом століть творили цю країну та змушені були покинути свої домівки під тиском ісламістів.
Проте дійсність зовсім інша! Щоб в цьому переконатись, достатньо переглянути стрічку новин. За дивним збігом обставин, у стрічці новин, яку переглядав я, повідомлення про прихильність іракського прем’єр-міністра до християн йшла одразу після повідомлення про фінансову підтримку благодійної організації «Церква в потребі» тим, хто сьогодні страждає за Христа. Отже, як сприймати твердження очільника іракського уряду? Як незначну люб’язність, брутальну іронію чи недоречний жарт?
Дійсність пригнічує, це правда. Дійсність кидає нам виклики, ставить перед проблемами та конфліктами. Насправді простіше робити вигляд, що ми нічого не помічаємо. Проте, як ми можемо вплинути на те, що в принципі відмовляємось бачити. Визнати проблему – перший крок до її вирішення. Адже ми відповідаємо за зміни, які відбудуться, або й не відбудуться. Це в свою чергу вимагає покори та самокритики. І ще одне… Зміни починати потрібно від себе, щоб вони були глибокими та тривалими, в заклад піду.
Джеффрі Майрус, Catholic Culture
фінансово.
Щиро дякуємо!
