Католицька Церква в Україні сьогодні представлена набагато різноманітніше, ніж в Російській Федерації. Тут групи віруючих належать до різних обрядів і мають різне підпорядкування. Католики латинського обряду об’єднані у Львівську митрополію-архиєпископію, яка включає шість єпархій. Багаточисельніші католики східного обряду, більшість яких входять в Українську Греко-Католицьку Церкву з центром в Києві. Крім того, Мукачівська греко-католицька єпархія в Закарпатській області не входить до складу УГКЦ, а відноситься до Русинської Греко-Католицької Церкви і підпорядкована безпосередньо Ватикану. Є в Україні і католики вірменського обряду з центром у Львові. Послом Ватикану в Україні з квітня 2004 року є архиєпископ Іван Юркович, який поділився з кореспондентом «Порталу-credo.Ru» своїм баченням майбутнього Католицької Церкви в Україні, оцінив поведінку Церков під час президентських виборів і прокоментував підсумки першого року патріаршества Кирила (Гундяєва).
«Портал-Сredo.Ru»: Ваше Високопреосвященство, скільки в Україні віруючих Католицької Церкви? Які зміни в чисельності віруючих можна простежити за останні роки?
– Більшість католиків в Україні належать до східного обряду, це віруючі Української Греко-Католицької Церкви. Згідно даним статистики, яку ми щорічно збираємо з наших єпархій, ми вважаємо, що греко-католиків в Україні близько п’яти мільйонів. Більшість з них знаходяться в Західній Україні, менше – в центральній, і ще менше на сході. Що ж до католиків латинського обряду, то більшість їх знаходяться в центральних і західних областях України – від Львова і Кам’янець-Подільського до Житомира. Католицька Церква латинського обряду в західних областях України у минулому складалася переважно з поляків, і тому після Другої Світової війни внаслідок змін в структурах населення число віруючих РКЦ в цьому регіоні різко знизилося. Якщо порівняти Україну з Білоруссю, де я раніше був нунцієм, то ситуація приблизно однакова: присутність католиків в суспільстві складає 10-15% населення. Звичайно, це присутність меншості, але все таки ситуація кардинально відрізняється від інших країн східної Європи, де католиків значно менше, як, наприклад, на Кавказі, в Російській Федерації або державах Центральної Азії. В Україні, повторюся, католицтво присутнє не лише у вигляді церковних структур, але і як суспільна сила, що дуже важливо.
– Чи спостерігається динаміка в кількості римо-католиків в Україні за останні роки?
– Позитивна динаміка якоюсь мірою завжди є. Але життя Церкви – це, перш за все, динаміка органічного зросту і стабільності. Звичайно, в Україні є ще багато людей католицького походження, які не беруть участі в житті Церкви, але це не заважає динаміці зросту Католицької Церкви і інших Церков. Я б відзначив те, що спостерігають всі архиєреї і священики: у католицькі храми на Пасху найбільше приходить людей тоді, коли дата римської Пасхи збігається з православною. Про що це говорить? Це говорить про те, що ще більша частина населення недостатньо пов’язана з життям Церкви і що церковні структури ще не в змозі повністю духовно бути опікуном своєї пастви. Перш за все, в таких великих містах, як Київ, кількість людей, що приходять на служби, здається дуже малою в процентному відношенні до населення. Але, звичайно, всі люди знають, де знаходиться їх храм, де вони можуть молитися і підживлюватися від джерела Божої благодаті, у тому числі і в структурах Католицької Церкви. У нас є свої храми, хоча їх і небагато, є і проекти створення нових. Але, як ви знаєте, в сьогоднішній ситуації питання з будівництвом нових храмів дуже непросте.
– А як в Римі дивляться на прагнення УГКЦ отримати статус патріархату і називатися помісною Церквою в Україні?
– Це питання вже неодноразово обговорювався, і на сьогоднішній день його рішення залишається особистою прерогативою Святішого Отця. Я не маю жодних повноважень вступати в його динаміку. Ще в 2004 році Папа Іван Павло II озвучив, що він розділяє прагнення Української Греко-Католицької Церкви, яке має своє коріння і в канонічних, і в соборних визначеннях, щоб мати повну і юридичну церковну гідність. Але для цього потрібно, щоб Церква була підготовлена.
– Ви як посол, який не очолює жодну з українських Церков, можете дещо зі сторони подивитися на релігійне життя в цій країні. Могли б Ви оцінити відношення основних християнських конфесій в Україні до президентських виборів?
– Вибори – це завжди важлива і вимоглива подія для будь-якої країни. Вибори відображають рівень розвитку як суспільного життя, так і всегромадської культури. Звичайно, цей процес також стосується життя Церков і релігійних організацій. Моє враження, що релігійні лідери ставляться до виборів згідно загальноприйнятим стандартам стосунків між Церквою і державою. Католицька Церква, як і Православна, має своє соціальне вчення, і в період виборів Церкви діють згідно з своїм вченням, тобто справді церковно і відповідально. Це характерно, мені здається, і для нинішніх виборів.
Яке наше відношення до виборів? Перш за все, ми наполягаємо на тому, що Церква для свого життя потребує свободи. Церква може впоратися з багатьма складними обставинами, коли вона вільна. Слава Богу, що до цієї істотної вимоги Церкви всі кандидати ставляться позитивно. З іншого боку, одне з важливих завдань Церкви – залучити віруючих до активного ставлення до всіх суспільних процесів і, перш за все, до виборів. Церква вчить, що у виборах потрібно брати участь. Байдужість до виборів – неправильний, нехристиянський підхід. Голосувати потрібно за своєю совістю – і в цьому виражається вся мудрість Церкви відносно виборів. Таким чином, від держави і кандидатів на високі урядові пости ми вимагаємо, щоб вони захищали високі загальноприйняті стандарти свободи совісті і віросповідання. І мені здається, що сьогодні у всіх це виходить. Можливо, у Вас інше враження?
– Зустрічаються повідомлення про випадки відкритої підтримки нинішнього прем’єр-міністра кліриками Української Греко-Католицької Церкви…
– Знаєте, щоб говорити про такі випадки, треба представити конкретні аргументи. Безумовно, кожна людина має свою точку зору. Якщо запитати мене особисто, то і я маю свою позицію, і не можу від неї відректися. Інше питання, наскільки ця позиція розкривається вищими церковними настоятелями, яке їх втручання в автономну сферу людської совісті відносно вибору своїх політичних переваг. Тому відносно позиції Церкви на цих виборах, а не окремих кліриків, – мені вона видається дуже гідною.
– 1 лютого виповнився рік з дня інтронізації Святійшого Патріарха Московського і всія Русі Кирила. Як Ви можете оцінити цей етап?
– Є деякі параметри, які треба назвати. По-перше, Святійший Кирило – особистість надзвичайного масштабу, і не лише для Російської Православної Церкви, а також в контексті всіх міжцерковних стосунків. По-друге, він дуже відомий в світі. Буває так, що новообраний першоєрарх мало кому відомий, і потрібний певний час, щоб познайомитися з ним і так далі. У випадку ж з Його Святійшеством Патріархом Кирилом якраз навпаки – його знають у всьому світі, і це відкриває абсолютно іншу перспективу його служіння. І третє, що для нас дуже важливе: ніколи ще престол Московського Патріарха не займав єрарх, який настільки добре знав би Католицьку Церкву. Ми бачимо в цьому позитивний аспект, особливо для розвитку діалогу між нашими Церквами.
– Чи можна говорити, що ваші очікування протягом першого року патріаршества Святійшого Кирила почали виправдовуватися?
– Так. Перш за все, я посилаюся на події, які безпосередньо пов’язані з католицько-православними стосунками. Хотілося б пригадати важливий візит владики Іларіона, митрополита Волоколамського, голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної Церкви Московського патріархату до Ватикану. Цей візит був дуже добре підготовлений і дав Його Високопреосвященству можливість зустрітися з багатьма відомствами Католицької Церкви і представити напрями служіння нового Патріарха.
А тепер, що стосується не лише міжцерковних стосунків між Святим Престолом і Російською Федерацією. Нарешті були встановлені дипломатичні стосунки між Ватиканом і РФ. Рішення цього питання тягнулося ще з радянських часів. І зараз, після більш ніж двохсот років, знову існують повні дипломатичні стосунки між двома сторонами. Це теж дуже важлива і, звичайно, історична подія. Досить пригадати, що останній нунцій зі всіма дипломатичними прерогативами, був присутній в Санкт-Петербурзі на самому початку ХIХ століття. Потрібно було чекати більше ніж 200 років, щоб між Папським Престолом і Росією були відновлені повноцінні дипломатичні стосунки. Думаю, що це позитивно впливатиме на розвиток повноцінного діалогу.
Розмовляв священик Андрій Дудченко
фінансово.
Щиро дякуємо!
