Нещодавно на сайті CREDO було опубліковано статтю Три причини піклуватися про Батьківщину. Повністю погоджуючись з автором статті, хотів би висловити деякі свої думки, оскільки, по-перше, причини піклуватися про Батьківщину, на мою думку, трьома названими у статті не вичерпуються, по-друге саме тепер, коли світ стрімко змінюється, тема патріотизму, любові до своєї країни набуває особливої актуальності.
Істинна Батьківщина християнина дійсно, як писав св. Павло, «в небі» (Флп 3, 20), і тому в життя християнина підпорядковане одній меті – завершити в цій небесній Вітчизні свою земну прощу. Добрий Бог, наш Небесний Батько, котрий хоче всіх нас прийняти до свого небесного дому, щедро дає нам у земному житті різноманітні дари, щоб допомагати нам в цій земній мандрівці. Одним з таких прекрасних дарів є родина, де людина приходить на світ, виховується батьками, вперше чує про Бога. Інший такий дар Бога – земна Батьківщина – це країна, де живе родина, в якій народжується і виховується людина, це народ, серед якого живе родина і згідно з традиціями якого в ній виховуються діти, це місце, де людина вперше входить до Божого храму, вперше приступає до святих Таїнств, вчиться любити людей (не абстрактних «людей взагалі», а своїх конкретних співвітчизників, котрих бачить щодня поруч із собою), прощати цим же конкретним співвітчизникам нанесені ними образи, розпізнає своє життєве покликання … Тому нехтування земною Батьківщиною – це нехтування Божим даром, що подорожі до небесної Вітчизни аж ніяк не сприяє. На сторінках Святого Письма (Числ 13, 26 – 14, 38) ми знаходимо розповідь про те, як ізраїльтяни через невіру і боягузтво знехтували землею, на якій Бог клявся їх поселити – навіть до того, що забажали повертатися в Єгипет (Числ 14, 4). Це нехтування вилилось для них поверненням у пустелю на сорок років і ніхто з них, «крім Калева, сина Єфунне та Ісуса Навина» (Числ 14, 30), кінцевої мети подорожі такі і не досягли – в Обіцяну землю увійшли тільки їхні діти.
Той же, хто хоче, щоб ми ніколи не потрапили до небесної Вітчизни – сатана – докладає всі можливі зусилля, щоб відібрати в людини ті Божі дари, що допомагають їй досягти мети земної мандрівки. Зараз ми є свідками дій, спрямованих на те, щоб шляхом впровадження гендерної ідеології, спроб легалізації одностатевих шлюбів, спрощення процедури розлучення, прихованої пропаганди через сучасне псевдомистецтво передшлюбних та позашлюбних статевих зв’язків і т. п. знищити родину, що є первинною клітиною суспільства. Друга ланка ланцюга диявольського плану знищення людського суспільства – забрати в людини Батьківщину: відчуття національної ідентичності, приналежності до народу своєї країни, мову, культуру, традиції, історію. Це робили усі, хто хотіли необмежено панувати над людьми, маніпулювати ними. Це робила царська Російська Імперія, проводячи політику русифікації неросійських народів, стверджуючи, наприклад, що «никакого украинского языка нет и быть не может», а є тільки «малороссийское наречие». Це робив комуністичний Радянський Союз, створюючи «новую общность людей – советский народ», щоб, як писав В. Маяковський, «без Россий, без Латвий жить единым человечьим общежитием». Нині це роблять пропагандисти «русского мира», котрі, йдучи далі своїх царський попередників, стверджують що українського народу не існує, як такого, що це – видумка або австро-угорських спецслужб, або, як дописався російський псевдопатріот Максим Калашніков –… більшовиків. Нині це відбувається і у дехристиянізований Європі, де, як написав о. Юстин Бойко, віра в Бога, життя за Божими заповідями вважається середньовіччям, а «патріотизм», який «тільки спричиняє війни і непорозуміння є пережитком минулого».
Комуністичні лідери СРСР, заганяючи народи в радянську «общагу», дійсно щедро приправляли свою діяльність псевдопатріотичними гаслами і високими словами про любов до Батьківщини, обов’язок перед батьківщиною і далі в тому ж дусі, а щоб зробити ці гасла наочними, широко використовували символіку, яка, здебільшого представляла Батьківщину в образі жінки. І чи не тому тепер, від деяких людей можна почути (мені, авторові цих рядків, доводилось це чути також і від одного віруючого-католиків, причому людини з досить високою освітою), що слова про любов до Батьківщини – комуністичний пережиток?
Наполеон Бонапарт казав, що свобода може діяти на народ, що багато поколінь жив у неволі, як міцне вино на людину непризвичаєну до спиртних напоїв. Людям, котрим надоїло жити в заідеологізованому радянському суспільстві, усе, що хлинуло в нашу країну в 90-их роках здавалось чимсь «новим», «прогресивним», «сучасним» і, нажаль, не кожний міг помітити, що багато чого з цього «нового», «прогресивного» і «сучасного» служить тій же меті, якій служила і компартійна пропаганда: як писав згаданий вище о. Юстин Бойко: «прогнати Бога з людських душ тільки іншими методами». І тепер дехто вважає відголосками «совдепії» пропозиції щодо заборони порнографії, абортів (забуваючи, що саме «совдепія» був першою в світі державою, яка їх дозволила), ігорного бізнесу тощо. Патріотизм і любов до Батьківщини в свідомості деяких людей також опинились в розряді «совково-старомодного».
Тим, хто так мислить, я, насамперед, порадив би звернутись до витоків. А саме до документу, що ліг в основу теорії і практики комуністичного руху – «Маніфесту комуністичної партії», який вивчали усі, хто вчився в будь-яких вищих навчальних закладах в радянські часи. В ньому К. Маркс і Ф. Енгельс чорним по білому написали: «у робітників Вітчизни не має». Радянська ж пропаганда насправді намагалась прищепити людям не любов до Батьківщини, а до так званого «социалистического отечества», під чим слід було розуміти відданість партії та її вождям, сліпий, бездумний послух тоталітарній владі, а оскільки «социалистический патриотизм» у радянській пропаганді завжди йшов у парі з «пролетарским интернационализмом» – то і готовність боротися за «торжество идей ленинизма во всемирном масштабе», несучи криваво-червоний прапор «мировой пролетарской революции» туди, куди скаже партія – від Іспанії наприкінці 30-их років до Афганістану наприкінці 1980-х.
Падіння безбожної імперії відкрило людям, що її населяли, шлях повернення до віри в Бога, а відтак – можливість наново відкрити цінність тих дарів, що ми отримуємо їх від Бога в земному житті. Один з них – це наша земна Вітчизна, любити яку по-справжньому можна лише пам’ятаючи про кінцеву мету нашого життя – Вітчизну небесну.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
