Головне – не пасувати перед труднощами

Коли я подякувала Андрієві за відкритість під час інтерв’ю, він відповів: «Я взагалі –  відкритий! Період замкнутості вже минув».

Андрій – дуже життєрадісний, багато жартує й усміхається. Він навчився позитивно сприймати життя, попри труднощі, пов’язані зі здоров’ям. В Андрія невдовзі після народження виявили дитячий церебральний параліч (ДЦП). Завдяки вірі та підтримці батьків він і сам повірив у себе. Сьогодні львів’янин Андрій Маслюх – сім’янин, що багато подорожує, а також – знаний перекладач. За його плечима вже 30 перекладених книжок з англійської та італійської мов.

– Андрію, розкажіть нам про початок… Що говорили лікарі про стан Вашого здоров’я, коли Ви народилися?

– У пологовому будинку мамі не сказали нічого. Перші ознаки того, що щось негаразд, з’явилися десь за півроку. Батьки кинулися до лікарів, тоді й встановили діагноз – ДЦП. Одна, з дозволу сказати, «лікарка» навіть наговорила мамі, що ходити я не буду, говорити – теж і радила віддати мене в інтернат – мовляв, «ти молода, народиш собі ще». Можна собі тільки уявити, що пережили тоді батьки, яким на той час було трохи за двадцять. Але вони молодці – не здалися. І почалася важка щоденна праця: масажі, вправи, різні процедури, десь із трьох років – санаторії в Одесі та Євпаторії. Завдяки всьому цьому, а насамперед – завдяки самовідданості батьків, мій стан поступово поліпшувався. Втім, ходити самостійно, без сторонньої допомоги, я почав аж у сім років.

– І Ви пішли до школи, як усі діти? Де Ви навчалися?

– У звичайній львівській середній школі № 70. Правда, вчився я переважно вдома, а вчителі приходили до мене – хто раз, хто кілька разів на тиждень. Тоді, в дитинстві, я ще не міг постійно перебувати в школі разом з усіма. Це вже потім, коли мені було років 17, мій стан поліпшився настільки, що я почав сам виходити «в місто». Тобто, фактично, я закінчив школу заочно. Але це було добре, бо я міг зосередитися на тому, що мене цікавило більше, адже у школі вчителі проводять урок із 30-ма учнями, а тут я був один! (сміється)

– Якщо Ви весь час навчалися вдома, то як було з друзями? Чи були вони у Вас?

– Вони, скажімо, були, але їх було мало. До мене часом приходили однокласники, але то було спілкування на рівні «привіт – па-па». У дитинстві ми більше тусувалися зі сусідами, двоюрідними братами-сестрами, яких було багато. А більше друзів у мене вже було в університетський період. Пізніше, після 2000-го року, з’явилося ширше коло знайомих, пов’язане з роботою.

" Хвороба ніколи не була для мене визначальним фактором у житті

– А як сприймало суспільство Вашу хворобу? І чи Ви самі приймали те, що маєте ДЦП?

– У дитинстві це важко – отак відрізнятися від інших. Бути вдома, де завжди тобі допоможуть і тебе підтримають, – це одне, а опинятися серед чужих людей – зовсім інше. Здоровим дітям просто нецікаво бавитися з тими, хто банально за ними не встигає. Я переважно був тоді чи вдома, чи в бабці, яка жила неподалік, і заповнював свій час книжками – страшенно любив читати, так, що батькам навіть доводилося ховати від мене книжки, бо вони боялися, щоб я остаточно не зіпсував собі очі. Мабуть, уже тоді складалися певні передумови для обрання майбутньої професії, бо без книжок я просто себе не уявляв. Дуже любив географію, міг годинами сидіти в різних мапах та атласах. А стосовно того, як я сам себе сприймав, то не пригадую, щоб коли-небудь скаржився чи нарікав на долю. Хвороба ніколи не була для мене визначальним фактором у житті. Ясна річ, це накладало купу різних обмежень. Але людина за таких обставин, як правило, виявляє неабияку здатність пристосовуватися. Не виходить так – значить, треба спробувати якось інакше. Не варто товктися головою в зачинені двері – краще пошукати вікна.

– Ви навчалися на англійській філології в Львівському національному університеті імені Івана Франка. Як саме обирали напрямок?

– Гуманітарні предмети завжди давалися мені легше, ніж математика з фізикою. А стосовно мов, то читати українською і російською я навчився фактично одночасно, згодом почав читати ще й польською – зрештою, в Галичині це не дивина. З англійською в мене спочатку якось не дуже складалося, вона мене не надто захоплювала. Але ситуація кардинально змінилася, коли родичі з Америки передплатили для мене журнал National Geographic. Тоді, наприкінці 1980-х, це було просто одкровення, справжнє вікно у світ. Кожне число хотілося прочитати від дошки до дошки – і то негайно! От тоді я взявся за англійську серйозно, так серйозно, що через кілька років рішення щодо того, що робити після школи, прийшло якось само по собі. В університеті я навчався заочно, щодня ходити туди не мусив, тому особливих проблем не виникало. Зрештою, більшість дисциплін входила до мого кола зацікавлень, тому навчання йшло відносно легко. На викладачів не можу поскаржитися – вони завжди виявляли розуміння ситуації і йшли назустріч. До слова, через два роки після закінчення університету я знову туди повернувся – записався на навчання до Центру італійської мови і культури. Фактично, тільки тоді я здобув той досвід, який зазвичай здобувають у першому класі – досвід навчання в групі, разом з іншими.

– Чому Ви вирішили займатися саме перекладацькою діяльністю?

– Цей намір почав викристалізовуватися вже після перших курсів університету, хоч я ще тоді гадки не мав, що саме перекладатиму – книжки чи якісь, наприклад, технічні документи. Правда, про книжки тоді й не думалося – це взагалі складно було собі уявити. Але, певно, викладачі щось таки в мені розгледіли, бо на третьому курсі, коли треба було обирати тему для курсової роботи, запропонували вибрати і перекласти якесь оповідання. Я так і зробив – результат виявився непоганий. Так само переклад робив і на дипломну. Вже тоді відчував, що це моє.

" Треба вміти перемогти себе, подолати бар’єр. Далі вже стає легко

– Як Ви почали працювати за фахом?

– Улітку 1998-го, коли я закінчив університет, мама десь почула, що можна піти у видавництво «Свічадо» і взяти переклад на пробу. Втрачати мені було нічого, то я зібрався і пішов. Пригадую, як, «молодий і зелений», мав тоді розмову з директором, паном Богданом Трояновським. За якийсь час мені дали уривок на пробу, а згодом зателефонували і сказали, що хочуть запропонувати книжку до перекладу. Це було неймовірно і фантастично! Другий том «Молитви жаби» Ентоні де Мелло – з нього все і почалося. А далі – книжка за книжкою… Тепер не встигаєш озирнутися, як там щось пропонують, там щось пропонують. Без книжок я не сиджу. Тому роботи дуже багато, так і напишіть (сміється). Мені пощастило перекладати українською таких авторів як св. Ігнатій з Лойоли, св. Тереза з Авіли, св. Йоан від Хреста, Клайв Стейплз Люїс. І якщо бодай хтось, прочитавши ту чи іншу з книжок цих авторів, став хоч трохи ближчим до Бога, то я можу вважати, що живу на світі немарно.

– Коли Ви лише починали свій перекладацький шлях, що допомагало вірити в свої сили і додавало надії?

– У перші роки доводилося багато вчитися, бо університетські теорії і практична робота – це все-таки трохи різні речі. Сили і надії додавала насамперед виявлена мені довіра, а ще – впевненість у тому, що все це не просто так, що я опинився тут і тепер не випадково. Якщо Бог скерував мене на цей шлях, то не може бути, щоб я не дав собі з цим ради. Така внутрішня настанова дуже допомагає.

– Я чула історію про те, що Вам ще в дитинстві лікар порадив друкувати на друкарській машинці… Було таке?

– Нічого собі! А звідки ви знаєте про це? Так, було таке, коли я лікувався в санаторію під Одесою. І там був один старенький лікар, який сказав, що розробляти руку добре власне на друкарській машинці. Батьки попросили когось – і нам привезли друкарську машинку з Прибалтики. Адже в той час, у 80-ті роки, дістати її було не так просто. Я помаленьку вчився друкувати. І стільки надрукував всякого на цій друкарській машинці, що аж літери постиралися на клавіатурі, їх не було видно. Вже коли я навчався в університеті, ми купили друкарську машинку з латинським шрифтом, щоб я міг друкувати англійською, тоді я ще вчив німецьку та італійську. Тому надрукувався вже ого-го як, заки ми купили комп’ютер!

Коли лікар порадив друкарську машинку, мені було приблизно 7 років. Я ще був тоді в гіршому стані, ніж зараз. І руки в мене не працювали так, як тепер. Очевидно, що друкарська машинка допомогла. Зараз я спокійно набираю на комп’ютері 10 тисяч знаків за день (приблизно п’ять з половиною сторінок). Правда, однією рукою, але все-таки – це вже великий прогрес порівняно з тим, що було. У всьому треба вміти бачити позитив!

Також я довідався, що той лікар, який мене лікував, виїхав жити за кордон. Думаю, йому було б цікаво почути про те, що я став перекладачем.

– Як на різних етапах життя Вас підтримували батьки?

– Якщо я зумів чогось в житті досягнути, то насамперед завдяки любові і наполегливості батьків, які, почувши вердикт лікарів, не здалися, а наполегливо працювали, щоб поставити мене на ноги – і в буквальному сенсі цих слів також. Без їхньої допомоги і підтримки нічого не було б. Коли кілька років тому на запрошення Папського східного інституту я поїхав на два місяці до Риму і зумів сам-один туди дістатися, то якось, розмовляючи з мамою по телефону, запитав, чи могла б вона років двадцять тому повірити, що таке колись трапиться… Головне – не здаватися, не пасувати перед труднощами; тоді неодмінно отримаєш більше, ніж сподіваєшся. Мої батьки – чудовий цьому приклад, і я їм за це безмірно вдячний.

– А з якими труднощами зіштовхуєтеся у щоденному житті?

– Я вже згадував про вміння пристосовуватися – воно дуже допомагає, бо, для ДЦПіста, як каже моя дружина, всілякі перепони можуть виникати там, де звичайна людина їх просто не зауважить. Завжди краще пошукати якийсь обхідний шлях, який рано чи пізно таки знайдеться, бо безвихідних ситуацій не буває, я в цьому переконувався не раз. Наполегливість, віра, оптимізм – і труднощі залишаються позаду. Можу розповісти про такий випадок. Я люблю футбол і коли в середині 90-х почав сам вибиратися в місто, то якось вирішив піти на стадіон і подивитися, як це – гра наживо. Батькам нічого не сказав. Міський транспорт я вже на той час більш-менш освоїв, тож до стадіону «Україна» дістався без проблем. Купив квиток, сів на лавку. На кілька рядів нижче сидів гурт якихось малих бешкетників, і коли вони мене побачили, то це забезпечило їм атракцію на цілий матч – витріщуватися, показувати пальцями і реготати: я ж був «інший». Дорослі щось там пробували їм казати, але без результату. Психологічно це було для мене страшенно важко, я взагалі в той час відчував погляди інших мало не шкірою і комфорту це не додавало. Повертався тоді додому просто виснажений і думав, що ноги моєї більше не буде на тому стадіоні. Але потім таки переборов себе і пішов на футбол знову, потім знову і знову, і так відходив десь 120 матчів. Я ходив на футбол стабільно, за будь-якої погоди. Мама навіть жартувала: «Та ти підеш, хоч би каміння з неба падало!» (сміється). Це захоплення в мене тривало років із 10, та згодом воно трохи минулося. Тепер уже не надаю особливого значення тому, хто і як на мене дивиться, але позбутися цього комплексу було нелегко.

" Люди починають бачити тебе таким, яким ти сам себе бачиш, не навпаки

– Що необхідно було зробити, щоб позбутися цього комплексу?

– Просто потрібна була практика: ходити містом, їздити транспортом, спілкуватися з людьми. У цій ситуації це єдині ліки. Адже ціле дитинство я сидів удома. Звичайно, що ми виходили кудись із батьками, але зовсім інша річ, коли ти виходиш на вулицю сам. Діти цього вчаться поступово, звикають до того, асимілюються до суспільного життя. А в мене це вийшло якось одноразово, так… бабах – і все! Ніби пірнув у море! Це були дуже дивні відчуття. Але нічого, я звик. Власне треба вміти перемогти себе, подолати бар’єр. Далі вже стає легко, направду. Тепер почуваюся в місті як риба у воді. До прикладу, коли ви телефонували мені, я якраз їхав у трамваї.

– Два роки тому Ви одружилися. Як починалася ваша спільна з дружиною історія?

– Як це частенько буває – познайомилися через друзів чи, точніше, колежанок (моя дружина Леся й досі мене підколює, що колежанок у мене значно більше, ніж колег, – ну якось так воно повелося). Ми зналися ще давніше, час до часу перетиналися, аж доки одного липневого вечора не здибалися випадково біля Латинської катедри і через кілька днів не пішли на каву. Отак усе й почалося… Минув рік – і ми одружилися.

Про те, що означає для мене моя дружина, можна було б написати цілу книжку, не менше. Скажу, мабуть, так: саме завдяки Лесі я відчуваю всю повноту життя такою мірою, якою навіть не сподівався ніколи відчути. Звісно, я дивлюся на речі оптимістично, але водночас намагаюся залишатися реалістом. Тому мені завжди думалося, що, з огляду на стан здоров’я, шансів зустріти дівчину, котра покохає мене такого, який я є, десь так один на мільйон. Та все ж я її зустрів – і це стало найнеймовірнішою наразі подією мого життя.

– Що приносить Вам найбільше радості?

– Та в житті взагалі радості – ціле море, тільки ж треба вміти і хотіти її бачити. Дуже мені до вподоби отой відомий вислів про сонце, яке завжди світить за хмарами, скільки б тих хмар не було. Люблю мандрувати, хоча фізично це часом нелегко. Як я написав на своєму персональному сайті: «Переважно тихо-мирно, наче той Толкінів гобіт, сиджу собі за комп’ютером, пообкладавшись книжками та поринувши у черговий переклад, але часом, коли надто вже засиджуся, можу зненацька встругнути якусь авантюру й опинитися, приміром, у човні в гирлі Дунаю або на найвищій дзвіниці Чернігова». Це правда – завдяки друзям опинявся і там, і там. Гуляти улюбленим Львовом – теж не абищо, багато львів’ян, як на мене, просто не зовсім усвідомлюють, в якому чудовому місті їм пощастило жити. А ще є читання – адже перекладач, за визначенням, мусить читати (усміхається), – музика, споглядання природи, спілкування з друзями… Робота іноді втомлює (її переважно багато), але, попри це, так само дарує море радості, починаючи від вдало підібраного слова чи звороту, коли все раптом стає на своє місце, десь так, як складається пазл, і закінчуючи тією хвилюючою миттю, коли береш до рук щойно видрукувану книжку.

– Ви згадали про своє захоплення подорожувати. Куди саме любите їздити?

– Дуже люблю маленькі містечка Західної України. До прикладу, такі як Бережани, Сокаль. Вони дуже цікаві! Якщо тільки копнути глибше, то можна таке накопати!

Також захоплююся дерев’яними церквами. У нас є такі шедеври дерев’яної сакральної архітектури, що просто дар мови втрачаєш. Наприклад, на Закарпатті, в Хустському районі, є єдині в Україні чотири дерев’яні готичні храми. Дерев’яна готика! Можете собі уявити, яка це краса?

– Ви власне є волонтером у проекті «Дерев’яні храми України». У чому саме полягає Ваша робота і чому Ви вирішили долучитися до неї?

– По-перше, під час поїздок ми фотографуємо дерев’яні церкви для сайту цього проекту. По-друге, я роблю англомовну версію цього сайту, щоб іноземці також могли побачити, які в нас тут скарби.

– Сьогодні Вас знають як перекладача, який робить дуже хороші, якісні переклади. Що Ви порадите молодим людям, які також мають труднощі зі здоров’ям, щоб вони повірили в себе?

– Шукати себе. Кожен, абсолютно кожен має якесь покликання. Іноді це щось зовсім неочікуване і несподіване, не те, скажімо, до чого ти готувався з дитинства чи до чого спонукали батьки. Мені тут дуже і дуже пощастило: я віднайшов свій шлях ще в юності. Так буває не завжди, але ніколи не пізно починати спочатку. Не відступати перед труднощами. Не боятися мріяти. Взагалі нічого не боятися. А ще завжди намагатися бути собою, і пам’ятати, що, врешті-решт, люди починають бачити тебе таким, яким ти сам себе бачиш, не навпаки.

Розмовляла Ірина Кондратюк, журнал «Кана»
Жовтень, 2013 р.
Світлини з Фейсбука Андрія Маслюха