Отець Юрко Остап’юк, який очолює Центр студентського капеланства УГКЦ, — про «гарячі» теми у спілкуванні з молоддю, парадокс відповідальності серед студентів та свій духовний хребет.
На сайті Центру студентського капеланства УГКЦ читаємо: «Завданням організації є забезпечення релігійних потреб молоді». Сухий канцелярський стиль офіційних документів різко контрастує з мовою отця Юрка Остап’юка, голови Центру та капелана «Львівської політехніки». У розмові він часто використовує молодіжний сленг, хоч і перепрошує за це. Зі студентами священик також спілкується неформально.
— Я принципово вітаюся з ними «привіт», а не «слава Ісусу Христу». Я б не хотів, аби це християнське привітання студенти сприймали як нав’язування. Прагну будувати стосунки за іншими принципами. При знайомстві говорю просто: «Привіт. Я — Юрко». І бар’єри між нами зникають на очах.
— Отче, Ви чекаєте на студентів у каплиці чи самі йдете до них?
— Перша наша зустріч, на жаль, є добровільно-примусовою. Студентів збирають разом, роздають настанови, а потім мене побожно представляють як їхнього капелана. Я коротко розповідаю про себе та нашу роботу, бо розумію, що моїх довгих промов ніхто не слухатиме. А далі ми стараємося щотижня навідуватися в гуртожитки. Там у нас є каплиці, але ми свідомі, що студенти самі туди не прийдуть. Тому ми стукаємо в двері їхніх кімнат і запрошуємо на зустріч.
Реакція студентів буває різною: хтось — привітний, хтось реагує цілком протилежно. Молоді люди приїжджають в університети з різних регіонів, тож мають свої стереотипи щодо священиків, здебільшого називаючи їх «батюшками». Невоцерковлена молодь часто дивиться на християнство ідеологічно, вважаючи священиків просто бізнесменами. Уявіть, ми ходимо на Йордана [просторічна назва свята Хрещення Господнього. — Прим. ред.] окроплювати кімнати, а студенти нам за це тицяють гроші. Ми стараємося такі стереотипи долати. «Батюшка» приходить до їхньої кімнати, може просто випити з ними кави, пограти на гітарі, але в жодному разі не збирає грошей.
— Коли Ви йдете в гуртожитки, не відчуваєте дискомфорту?
— Буду з вами відвертим, мені насправді страшно починати розмову з незнайомими студентами, бо ти ніколи не знаєш, яка буде «отвєтка». Ламаю себе, бо треба. Вірю, що цей мій перший крок може розпочати велику історію в житті цих студентів. Завдання команди студентських капеланів — формувати правильні орієнтири. Я не скажу, що пріоритетом для нас є говорити зі студентами про Бога. Ми розмовляємо багато про що — і про Бога також.
— Очевидно, існує певний стиль спілкування студентських капеланів. Як би Ви його означили?
— Важливо, щоб студентські капелани були гнучкими у спілкуванні. Можна кидатися на амбразуру і казати, що є правильним, а що — ні. Але людина є вільною, вона має право на власну думку навіть щодо християнства. Мені цікаво з людьми, які готові дискутувати про Христа.
Другий важливий момент — відкритість до кожної людини, хоч ким вона є. Ми ні перед ким не маємо зачиняти дверей. На одній зустрічі для молоді студент філософського факультету почав, перепрошую за сленг, тупо гнати на християн. Я його вислухав, не влаштовуючи жодних хрестових походів, усміхнувся і сказав: «Це твоя думка, у мене є своя». У тій розмові ми не говорили про Бога, але про духовність загалом, важливість подорожей і мрій. І він перепросив. Думаю, для нього це теж могло стати поштовхом до того, щоб засумніватися у правильності своєї позиції.
Колись мій викладач, владика Борис Ґудзяк, повторював: «Не бійтеся йти на глибоку воду». І це третій важливий момент. Сучасна молода людина не любить поверховості. Ми, як капелани, не повинні говорити з ними просто завченими словами.
— Ви організовуєте різноманітні зустрічі для молоді. Які теми найбільше приваблюють студентів?
— Багато студентів приходять послухати про стосунки хлопця і дівчини, особливо коли священик розповідає про секс. Уже другий рік ми з Володимиром Чупріним — моїм другом та одногрупником із семінарії — проводимо курс про стосунки. Володимир розповідає про психологію стосунків, а я — про духовність. Говоримо також про сексуальність, про те, чому важлива дошлюбна чистота, бо тепер навіть воцерковлені батьки часто говорять дітям: «Спочатку спробуй пожити з людиною, щоб не наробити помилок, а потім одружуйся». Ми ці міфи розбиваємо, пояснюючи, як це глибоко впливає на людину. Але також маємо зустрічі на богословські теми: про існування Бога, Трійці, обговорюємо моральні, етичні та біоетичні питання.
— Що для Вас є успіхом у служінні студентського капелана?
— Це молодь, яка вболіває за Україну в час війни. Вже четвертий рік ніхто зі студентів, які залучені в капеланство, не хоче гучних забав. Ми відпочиваємо, ходимо на концерти, в кіно, але масштаб подій не той. Вони дуже відповідально ставляться до ситуації на сході України. Наш волонтерський простір DoBro — це приклад діяльного патріотизму. 2014 року ми зі студентським театром поїхали з виставою по різних військових частинах. Студенти тоді до кінця не знали, для чого вони це роблять: їхали, бо це весело та драйвово. Але коли ми повернулися, у цих дітисьок, так як я їх називаю, були сльози на очах. Вони усвідомили, що таке страх, що таке втратити близьку людину, побачили розбиті сім’ї, коли рідні живуть через дорогу, але ненавидять одне одного.
Тепер для них не є проблемою самим поїхати у якесь прифронтове місто. Вони дзвонять: «Отче, даєте благословення?» І їдуть. У цій відповідальності криється розуміння ціни життя, вони вчаться будувати діалог із тими, хто не схожий на них. DoBro — це також і духовність, бо там криється милосердя і серце, яке вміє любити жертовно. Цим студентам пропонували відпочити в Хорватії на морі, а вони без вагань поїхали на Схід робити табір для дітей. Між відвідинами Папи Франциска і поїздкою на схід України вони також обирали друге. Я думаю, це і є успіх капеланства.
— Як Ви змінилися за час, відколи працюєте студентським капеланом?
— Я почав більше розуміти людей, почав багато читати. Часом можу прочитати книгу якогось філософа-атеїста, щоб у дискусіях трохи кумекати. І я справді став відкритішим до людей, перестав засуджувати тих, хто живе не так, як я. Студенти навчили мене ще активнішого життя. Якось я проговорився, що мрію стрибнути з парашутом, — довелося стрибати. Я зрозумів: студенти не хочуть, щоб біля них був просто правильний священик, але — свій! Вони ж насправді самі знають, що правильно, а що — ні, що є гріхом, що не є. Студенти навчили мене бути своїм. І я за це їм дуже вдячний.
— Це не є чимось на кшталт професійної деформації?
— Коли я кажу, що я свій, це означає, що я відкритий. Але я принциповий щодо християнських норм моралі та принципів. Я поважаю думку іншої людини, але це не означає, що я з нею погоджуюся. Літо — час неформального спілкування зі студентами. Наприклад, ми ходимо з ними в гори. Горить вогнище, отець Юрко варить їсти, і ми говоримо дуже щиро про різне. І навіть у такій неформальній обстановці проколів за собою я не помічав, і зауважень мені ніхто також не робив. Можливо, інколи я занадто близько підпускаю до себе студентів, але я інакше не вмію. Якщо ми говоримо про живу парафію, по‑іншому я її не уявляю. Можна говорити гарні проповіді, втілювати успішні проекти, але без дружнього глибокого спілкування з людьми я не бачу живої парафії.
— Коли Ви планували своє майбутнє — уявляли, що будете студентським капеланом?
— Під час навчання в семінарії я бачив себе парафіяльним священиком, але якось уже на шостому курсі навчання мене запросили поїхати на душпастирську практику в дитячий інтернат. І, знову скажу жаргоном, у певний момент це мені захавалося. Я просто закохався в це служіння! Одного разу я повернувся в семінарію, але відчував, що тілом уже був там, а душею надалі в інтернаті з дітьми. Після семінарії я чотири роки був капеланом у Центрі опіки сиріт, відповідав за пошук волонтерів. Ми завжди були противниками відвідин інтернатів на свято Миколая. Хтось каже — краще так, аніж ніяк. Я не згоден із цим кардинально. Я завжди казав волонтерам, які переступали поріг інтернату, а потім зникали, що вони будуть мати за це великий гріх. Дитина звикає до тебе вже в перший день, а потім питає: «А де Сергій? А де Іванка?»
А зі студентами я взагалі працювати не хотів, але Бог повів мене так. Мені просто сказали, що я буду очолювати студентське капеланство, дали владу в руки — і все. Але якби не студентське капеланство — не уявляю, яким би я був. Бо навколо мене тепер є сформовані, зрілі, відповідальні люди, яких я маю ще чогось навчити.
— Яких знань або досвіду Вам бракувало в семінарії?
— З богослов’я нічого не бракувало, з філософії також (сміється). Мене семінарія навчила всього, чого могла і мала навчити. Я ніколи не сидів на місці, завжди прагнув щось робити: хор, братство, місії — я був скрізь. І для всіх проектів я мав зелене світло. Можливо, нам бракувало розуміння екуменізму, або ж я тим мало цікавився. Пригадую особисту розмову в кінці навчального року з Блаженнішим Святославом, який був тоді ректором семінарії. Він побажав мені мати насамперед духовний хребет, а все інше додасться. Зробити центром свого життя молитву — це і сьогодні золоте правило для мене. Бо тоді ти будеш краще розуміти людей, приймати їх, цінувати їхню гідність, захищати правду, в тобі буде менше страхів. Я завжди любив семінарію і ніколи не хотів від неї втікати. Для мене семінарія завжди була домом, за яким я досі сумую.
— Якою має бути Церква, щоб привабити молодь? І чи відповідає вона на цей запит?
— Ми зараз якраз ламаємо голову над цими запитаннями. Загалом я задоволений тим, як УГКЦ працює з молоддю. Ти можеш бути крутим науковцем, класним активістом, менеджером, капеланом для молоді, але найважливіше, чого б я хотів би для нашої Церкви, — аби священик залишався священиком. Це означає, що він має бути насамперед людиною молитви. Світ вимагає від будь-кого бути швидким, гнучким, і це справді кльово, але де молитва? Молитва примушує тебе бути тихим і стабільним. І молодь також хоче бачити біля себе молитовних священиків. Молитва — це також центральна річ для будь-якої живої парафії. У молитві ми служимо своєму серцю, аби потім могти служити іншим серцям. І я б дуже хотів, щоб молоді люди також училися молитися.
— Служінню для молоді можна навчитися?
— Не кожен може працювати з молоддю, для цього має бути особлива харизма. Є священики, які вміють працювати з бабцями, і це прекрасно. Тепер я усвідомлюю: якби не ті бабці, хто би зберіг нашу Церкву у підпіллі, і де б вона була зараз? Є люди, які ідеально працюють із сім’ями або дітьми. Але я усвідомлюю, що почуваюсь як риба у воді саме з молоддю.
— Отче, а Ви почуваєтеся молодим?
— Молодий той, хто хоче вчитися і пізнавати нове. Тож так, у свої 33 я почуваюсь молодим.
Надія Калачова, Твоє місто
фінансово.
Щиро дякуємо!
