– Отче, чому присвячений цьогорічний Тиждень молитов про єдність християн?
– Цьогорічну тему – «Твоя правиця, Господи, прославилась у силі»(Вих 15, 6) – запропонували християни Карибського регіону. Цей вірш стосується часу, коли ізраїльтяни, яких Бог урятував від єгиптян, перейшли Червоне море. Господь звільнив їх від рабства, і вони співають про це пісню. Карибські християни, які потерпали від рабства понад п’ятсот років – адже воно тут почалося чи не з миті висадки Колумба – побачили, що й сьогодні потребують Бога, який звільнив би їх від нових форм поневолення. Цікаво, що про це доволі часто говорить і Папа Франциск. Ця тема важлива також для України, адже піклування про соціальну справедливість – це те, що може об’єднати усіх нас. Наприклад, для протистояння корупції, сучасного різновиду рабства, який обмежує свободу людини отримати те, що їй належить як особі та громадянинові. У цій сфері можна співпрацювати без огляду на конфесійну приналежність.
– Ідея Тижня молитов про єдність християн втілилася у життя на початку ХХ століття. Чому саме тоді?
– Загалом є три причини. По-перше, протестанти побачили, що потребують взаємної підтримки, бо в багатьох малих спільнот не було своїх служителів і їм доводилося просити допомоги в інших. Друга причина – це місії. Було помічено, що одночасно на місії виїжджають із проповідями лютерани, католики, англікани – і це скоріше свідчить про брак єдності Церкви, стає «лжесвідченням» щодо християнства. Третя – це Перша світова війна, яка показала, що допомоги потребують усі люди, незалежно від віросповідання. Тоді й зародився екуменічний рух.
Чому він починається з молитви? Бо це простіше, ніж відштовхуватися від догматичних визначень. Екуменічний діалог має етапи: спершу це діалог любові, а тільки потім – діалог істини, коли шукаємо те, що нас поєднує або розділяє на доктринальному рівні. Передусім має відбутися діалог любові, де ми пізнаватимемо одне одного, а це можливе саме в молитві.
– Чи є різниця між поняттями «єдність християн», якій присвячений цей тиждень, і «екуменічний діалог»?
– Насамперед варто звернути увагу на різницю між «єдністю християн» і «єдністю Церков». Католицька Церква спочатку з застереженням ставилася до екуменічного руху саме через поняття «єдності Церков». Другий Ватиканський Собор пояснив, у чому полягає відмінність: ми можемо прагнути лише єдності християн, тобто конкретних людей, а об’єднання на інституціональному рівні полишаємо Богу, адже воно буде результатом дії Святого Духа. Наприклад, виникнення Греко-Католицької Церкви було поєднанням групи православних християн із Католицькою Церквою. Так само, коли група англікан входить у повноту спілкування з Католицькою Церквою, вона набуває статусу вже не унії, а прелатури. Проте самі церкви ще відділені.
«Єдність християн» – це мета, а «екуменічний діалог» – метод. Самі, без Бога, ми не здатні досягти єдності, проте йдемо до неї шляхом діалогу. Він відбувається на кількох рівнях: офіційному – між Церквами та їхніми представниками; на богословському – за посередництвом змішаних комісій; на духовному – саме сюди належить Тиждень молитов про єдність християн; і на соціальному – соціальна допомога й інші речі, які не стосуються теології.
Зараз ніхто не говорить про єдність Церков, бо її навіть складно уявити. Який би це мало вигляд: щось на кшталт федерації, Європейського Союзу Церков? Це вже ідея минулого. Зараз зусилля екуменічного руху сконцентровані на тому, щоб бути ближчими з конкретними людьми в надії, що всі разом ми наближаємося до Христа й Істини.
– На яких зі згаданих чотирьох рівнів екуменічного діалогу зараз працює Католицька Церква в Україні?
– Скрізь потроху. Це пов’язано з браком людей, адже вірних РКЦ менше, ніж представників інших конфесій. Хоча, гадаю, що на богословсько-інтелектуальному рівні ми ставимо високу планку, організовуючи численні зустрічі та конференції. На духовному рівні маємо зустрічі Тезе. На соціальному рівні це, наприклад, Майдан, коли разом діяли представники всіх церков. Проте добре було б розширити співпрацю також на офіційному рівні.
– Як Ви, отче, як голова екуменічної комісії та вчений, бачите напрями її роботи?
– Наразі мені складно щось конкретне сказати про напрями роботи комісії, адже її призначення щойно відбулися. Утім, на мою думку, у будь-якій комісії можна діяти у трьох напрямах. Перший – координувати те, що вже є. У Києві відбувається чимало екуменічних зустрічей та ініціатив. Досі Католицька Церква долучалася далеко не до всіх цих заходів, і було б добре, якби вона брала участь у всіх київських зустрічах і це відбувалося через її офіційного представника в Києві – єпископа Київсько-Житомирського.
Другий напрям – надихати на щось нове, відкривати нові можливості, покращувати певні аспекти діяльності. Було б добре, якби в Католицької Церкви була власна екуменічна ініціатива, куди вона запрошувала б інших.
Третій – реагувати на порушення, на вчинки, які суперечать принципам екуменічного діалогу. Наша комісія має за цим стежити, інформувати єпископа й розповідати про варіанти розв’язання можливих конфліктів у цій сфері, наприклад, щодо антиекуменічних публікацій або зустрічей.
– Чому Ви зацікавилися екуменізмом? Яке значення він має для України?
– Україна – це своєрідна лабораторія, де постають нові ідеї, які б деінде не були б такі очевидні. Наприклад, у Польщі екуменічних викликів немає, бо там мешкають переважно католики; в Росії так само, бо там православні. В Україні ж усе змішано, і ми можемо досягти такого рівня діалогу, який навряд чи вдався б нашим сусідам. У цьому наша перевага – ми маємо всі конфесії, а вони мають реальне значення для церковного життя держави. По-друге, Україна – це місце, до якого найчастіше звертають погляди, коли йдеться про зустріч Папи із Патріархом Кирилом. Географічне розташування – між Москвою й Ватиканом – стратегічне для церковної геополітики. По-третє, екуменізм надзвичайно важливий для соціального виміру України, для її переходу від пострадянської системи до громадянського суспільства. У цьому Церква може реально допомогти, показавши діалог між християнами як приклад суспільного діалогу.
Як на мене, будь-якому католицькому священикові, який служить у Росії, Україні, Білорусі, де більшість вірян православні, потрібно, крім мови й культури, знати також церковний контекст країни. Саме так я готувався до служіння в Санкт-Петербурзі. А коли мене перевели до Києва, то попросили читати курс лекцій з екуменізму. Ось так я й став екуменістом: не тому, що дуже любив цей напрям, а через те, що розумів із суто практичного погляду, як це необхідно. Близькі мені особи – православні, і це треба враховувати. З цього має починатися екуменізм – із любові до людини. Якщо мене нічого з цими людьми не пов’язує, засудити їх з ідеологічної точки зору буде набагато легше. Тут не йдеться і про те, щоб любити аж так, щоб узагалі не помічати їхніх помилок: любов дозволяє реалістично побачити наші стосунки й екуменічний діалог. Аби не керуватися образами та не плекати пам’яті про них, а вести діалог навернення через розуміння і пробачення.
– Дякую за розмову.
Розмовляла Вікторія Семенова
фінансово.
Щиро дякуємо!
