У радянські часи ім’я цієї людини стало майже символом перемоги у війні, яку було прийнято величати «Великою Вітчизняною».
Схоже, що попри все, сказане і написане в пострадянські часи про те, що особиста роль Георгія Жукова у досягненні перемоги на гітлерівською Німеччиною була надзвичайно роздута, більше того — що ніякий полководець Другої світової війни не допустив таких фатальних «проколів», які коштували життя багатьох тисяч, якщо не мільйонів радянських людей, — попри все це в сучасній Росії (а дехто — і в Україні) продовжують вшановувати «маршала Перемоги» як неперевершеного стратега і мало не одноосібного «переможця» над нацизмом.
Але якби тільки це … «Душа його християнська… Печать Божої вибраності відчувається в усьому його житті». Ці слова всеросійського старця архимандрита Кирила (Павлова) наводить дочка маршала Марія Георгіївна в статті «Маршал Жуков і отець Нектарій». Стаття розміщена у виданому у 2012 році Сретенським монастирем у Москві 14-му виданні збірника «Непознанный мир веры». Отже, крім усіх інших чеснот, до яких автор наведених рядків зараховує «порядність, людяність, товариськість, тверезість, чистоту життя», крім того, що «Промисел Божий обрав його рятівником Росії в тяжку годину випробувань» (с. 327), він ще мав і християнську душу. «І це, — говорить у наведеному уривку архимандрит Кирило, — видно за плодами його життя і поведінки».
Що ж, дерево справді«пізнається за плодами». Подивимось, отже, що це були за плоди.
Скажу одразу: не писатиму (хоча міг би) про військово-стратегічну «геніальність» Жукова, не розбиратиму і ті нісенітниці, які можна прочитати в його наскрізь брехливих «Спогадах і роздумах» (а саме цими спогадами він і переконав весь Радянський Союз, якщо не увесь світ, що перемога над нацистською Німеччиною — виключно його заслуга). Це задовго до мене і з набагато більшим знанням справи зробив у своїх книжках, що стали бестселерами («Тінь перемоги» і «Беру свої слова назад»), колишній радянський розвідник ГРУ Володимир Резун, відомий під псевдонімом Віктор Суворов. Кожен охочий може прочитати, а тим, хто цікавиться історією ХХ століття, — рекомендую. А ті, хто думок Віктора Суворова не поділяє, можуть прочитати книжку «Якби не генерали!» Її автор Юрій Мухін обрав протилежну позицію, а Віктора Суворова величає «шматком лайна»; але в тому, що стосується особи Жукова, думки опонентів сходяться.
Зупинюся лише на тих фактах його життя і поведінки, де ці «плоди» проявилися найяскравіше.
Отже, ім’я Жукова зазвичай пов’язують із радянсько-німецькою війною. Але першу свою перемогу він здобув 1939 року під час конфлікту з Японією на річці Халхін-Гол у Монголії. Віктор Суворов наводить цитату з часопису «Вести» (10 липня 2003 р., с. 39) про те, що повідомив Сталіну генеральний секретар Спілки письменників СРСР В.П.Ставський, котрий перебував в зоні бойових дій: «За кілька місяців розстріляно 600 чоловік, а до нагород представлено 83». Далі робить простий арифметичний підрахунок: 600 розстріляних за 104 дні (стільки часу тривали бойові дії на Халхін-Голі — Авт. ) за середньої тривалості сну 6 годин означає, що полководець із «християнською душею» віддавав розстрільні накази в середньому через кожні три години! І не треба виправдовувати його тим, що смертний вирок солдатам і офіцерам, які провинились, виносив воєнно-польовий трибунал на вимогу військової прокуратури. Адже віддавав їх під трибунал сам Жуков, котрий до того ж домігся зміни військового прокурора — попередній, на його думку, був занадто м’яким. Дмитро Хмельницький у паризькому часописі «Русская мысль» (N 4364-65, 10 травня 2001 р.) пише: «Жуков під час боїв на Халхін-Голі мав звичку без суду розстрілювати офіцерів, що провинились. Те ж саме він виробляв і під час війни. Звісно, такі повноваження він мав від Сталіна. І треба думати, не він один».
Але ж — «не він один»! — може вигукнути якійсь захисник воєнного генія з «християнською душею». Багато хто мав такі повноваження. Однак справа не в тому, щоб такі повноваження мати: справа в тому, як вони використовувались.
Але ж була війна! — може вигукнути інший. А війна — не той час, коли можна проявляти м’якість. М’якість, проявлена до одного, може коштувати життя тисяч. Залишимо правознавцям, насамперед — військовим юристам, вирішувати, наскільки виправдане чи невиправдане застосування смертної кари у воєнний час за ті злочини, за які вона передбачена законом. Але закони воєнного часу навряд чи були більш м’якими, ніж в СРСР, в інших країнах-учасницях Другої світової війни: як у союзників, так у противників. Можливо, я помиляюсь, але мені важко повірити, що в якійсь іншій армії — чи в союзницькій, чи у ворожій — було щось подібне до вищеописаного. А ще важче повірити в те, що в середньому кожні три години хтось чинив військовий злочин, гідний смертної кари.
В. Суворов наводить розповідь одного з учасників радянсько-німецької війни, солдата-зв’язківця Миколи Лазаренка: «Більш за все наші радисти, котрі працювали на самому “верху”, боялися не німецько-фашистських куль і осколків, а власного командувача. Справа в тому, що Жуков був людиною настрою і тому — дуже крутий на розправу … За час війни легендарний полководець віддав під трибунал близько 40% своїх радистів. А це рівносильно тому, що він розстріляв би їх власноручно. “Провина” цих рядових радистів зазвичай полягала в тому, що вони не змогли негайно встановити зв’язок. Але зв’язок міг бути відсутнім не тільки з технічних причин. Людина з іншого кінця проводу просто могла бути вбита. Жукова, однак, такі «дрібниці» взагалі не цікавили. Він вимагав зв’язку негайно, а його відсутність сприймав тільки як невиконання наказу — і не інакше. Звідси і псевдоправова сторона його жорстокості — трибунал за невиконання наказу у воєнний час. Втім, до воєннво-польового суду часто не доходило. Оскаженілий Жуков міг і власноруч застрелити ні в чому не винного солдата» (Н. Лазаренко. Тот самый Жуков // «Европа-Экспресс», 24 февраля 2002 г.). Такою ж, певно, була і провина розстріляних на Халхін-Голі. Якщо не всіх, то, принаймні, переважної більшості…
«Головне, чим займався Жуков під час війни, було захоплення своєю безконтрольною владою» (А. Тонов. «Независимая газета», 5 марта 1994 г.). І, якщо когось неможливо було розстріляти чи віддати під трибунал, він не марнував можливості принизити людину, витерти ноги об її людську гідність. «Якби він лаявся матом, — згадував головний маршал авіації О. Голованов, —це таке: на війні, це було звичним. Але він намагався принизити, розчавити людину. Пам’ятаю, зустрів він одного генерала: «Ти хто такий?» — Той доповів. А він йому: «Ти лантух з лайном, а не генерал!» Як видно, «людяність, товариськість» тут просто б’ють фонтаном.
Не відмовившись від практики масових розстрілів і під час Другої світової війни, Жуков, вимагав цього і від своїх підлеглих. У листопаді 1941 р., коли гітлерівська армія стояла під Москвою, він віддавав начальникам штабів підлеглих йому армій наказ особисто виїжджати на фронт і там «твердою рукою» проводити масові розстріли солдат і офіцерів. Чи не в цьому одна з причин масової здачі в полон радянських солдатів?
Ті, хто цікавився історією Другої світової війни, знають про сумнозвісний Наказ № 270 від 16 серпня 1941 року, згідно з яким зазнавали репресій родини військовослужбовців, котрі потрапили в полон. Серед тих, хто його підписав, було і прізвище генерала армії Жукова. Але цього полководцеві з «християнською душею», мабуть, здавалось замало. Після свого призначення командувачем Ленінградським фронтом Жуков, явно перевищуючи службові повноваження, розіслав командувачам підлеглих йому з’єднань шифрограму № 4976 такого змісту «Роз’яснити всьому особовому складу, що всі сім’ї тих, хто здався ворогові, будуть розстріляні, і після повернення з полону [самі] вони теж будуть розстріляні». Хто саме підлягав розстрілу: дружини, діти (якщо так – то з якого віку), брати, сестри, батьки, племінники, тощо – не уточнювалось. Але хоч би там як: сім’ї військовослужбовців фактично ставали заручниками.
Міжнародне право кваліфікує взяття заручників як воєнний злочин, і на той момент воно вже було заборонене Гаазькою конвенцією 1907 р. Але це міжнародне право! — в радянському законодавстві на цю тему, мабуть, не було сказано нічого. Руки розв’язані, а сумління «християнської душі» разом із «порядністю і людяністю» — не заважають.
Настав травень 1945 р., війна скінчилась. Але «маршал Перемоги» не сидів склавши руки. Врятував вітчизну — тепер пора й про себе подбати! Тим більше, що сама доля дає таку можливість: Жукова призначають комендантом радянської окупаційної зони на території Німеччини. Завдання: навести порядок. В радянські часи багато говорилось і писалось про злочини гітлерівських «загарбників» на окупованих радянських землях. Так, злочини воістину жахливі. І тільки відносно недавно на пострадянському просторі почали говорити про те, що робили сталінські «визволителі» в Німеччині.
Втім, про грабунок і мародерство, які там набули характеру епідемії, було відомо і раніше. Жуков і повинен був це припинити. З завданням не впорався і за рік був відкликаний. Але чому не впорався? Куди поділась його сталева воля, твердість, рішучість? Віктор Суворов пише: «Причина полягала в тому, що головним мародером Червоної Армії був сам Жуков». А для тих, хто вважає Віктора Суворова (Володимира Резуна) зрадником, котрий тільки те і робить, що бруднить «славне радянське минуле», — наведемо інші слова: «Бувши повністю забезпеченим з боку держави всім необхідним, Жуков, зловживаючи своїм службовим становищем, став на шлях мародерства, зайнявшись привласненням і вивезенням із Німеччини для особистих потреб великої кількості різних цінностей. З цією метою Жуков, використовував своїх підлеглих, які, намагаючись догодити йому, йшли на відверті злочини, забирали картини та інші цінні речі в палацах і будинках, зламали сейф у ювелірному магазині в м. Лодзі, вилучивши цінності, які знаходилися в ньому, та інші. Жуковим було присвоєно до 70 цінних золотих предметів (кулони і обручки з дорогоцінними каменями, годинники, сережки з діамантами, браслети, брошки і т. д.), до 740 предметів столового срібла і срібного посуду і понад те ще до 30 кілограмів різних срібних виробів, до 50 дорогих килимів і гобеленів, понад 60 картин, які представляють велику художню цінність…». Тих, хто це писав, у зраді соціалістичній вітчизні і намаганні вимазати брудом усе радянське не звинуватиш: це витяг із постанови Політбюро ЦК ВКП(б) № П61/84 від 20 січня 1948 р.
Наведений перелік привласненого — це те, що було знайдено під час обшуку в квартирі на дачі Жукова. З великою долею вірогідності можна припустити, що знайдено було не все привласнене. Але це дрібниця. Звернути увагу, на мою думку, треба на те, що «маршал Перемоги», чия «християнська душа», мабуть, тимчасово забула про існування сьомої заповіді, «використовував своїх підлеглих». Звісно, щось перепадало і їм. Але левова доля — «пахану». Організована злочинність, що «кришується» у вищих ешелонах влади, як бачимо, виникла не у 1980-1990 роках. І якщо взяття заручників є воєнним злочином з погляду міжнародного права, то кара за скоєне Жуковим в окупованій, вибачаюсь — у «визволеній» Німеччині, передбачалась і тогочасним радянським законодавством, зокрема — «Положенням про військові злочини» від 27 липня 1927 р.
Вже після війни Жуков відзначився як організатор і керівник військових навчань на Тоцькому полігоні (Оренбурзька обл. Росії) з практичним застосуванням ядерної зброї. Фактично — випробування дії ядерної зброї на живих людях. Це сталося 14 вересня 1954 року. А через два роки підтвердив, що він — дійсно «маршал Перемоги». Здобув «перемогу» над народом Угорщини, який підняв повстання проти комуністичного режиму. За це отримав ще одну високу бойову нагороду: четверту за рахунком зірку Героя Радянського Союзу.
Про «християнські чесноти» Георгія Жукова можна було б написати ще багато. Але, щоб не перевтомлювати читачів, буду завершувати. І завершити хочу зовсім недавньою історією: 6 травня у Харкові невідомі скинули погруддя «маршала Перемоги». Але стараннями міського голови Геннадія Кернеса, котрий назвав цей вчинок плювком «у пам’ять дідів і прадідів, що пройшли Другу світову війну», його вже відновлено. Варто тільки поставити питання: «В пам’ять про яких дідів і прадідів плюнули ті, хто звалив погруддя?» Тих, котрі за наказом Жукова були безвинно розстріляні? Тих, чиї родини він прирік на смерть, за те, що вони потрапили в полон? Тих, котрі загинули, виконуючи ціною власного життя його бездарні рішення?
А пам’ятники «маршалу Перемоги» з «християнською душею» стоять, наскільки мені відомо, не в одному тільки Харкові. Сподіваюся — стоятимуть недовго. А тим, хто пише про його «християнську душу» — як духовним, так і мирянам, — радив би з’ясувати, передусім для себе, чим є християнство. Кожен, хто прочитав ці рядки, може допомогти їм у цьому молитвою.
фінансово.
Щиро дякуємо!
