Артур Деска: Померти за батьківщину не важко, важко для неї жити

– Наш Центр волонтаріату відрізняється від подібних центрів в інших країнах, тому що в інших країнах громадянське суспільство є набагато сильнішим, ніж в Україні. Воно вже побудоване. І можна вже готових волонтерів залучати до роботи.

Поляк Артур Деска з 2003 року працює в Україні. Він є керівником Відділу розвитку волонтаріату і розбудови громадянського суспільства в Міжнародному Благодійному Фонді «Карітас України», очолює Центр волонтаріату БФ «Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ». Філософ, історик, поет, суспільний діяч, Артур переконаний, що виховання молоді у волонтерському дусі є надійним шляхом розбудови громадянського суспільства.

– Артуре, Ви як філософ маєте свою теорію розвитку українського суспільства, на основі якої й робили свій аналіз. Які висновки?

– Коли дивимось на будь-яку динаміку життя України, то скрізь є кризи: економічна, політична, моральна, суспільна, культурна. І вони взаємопов’язані. Тому, щоб будь-що змінити, потрібні глибокі реформи в усіх ділянках. Але ці реформи повинні мати підтримку на всіх рівнях. Бо навіть якщо прийде чудовий президент і чудовий прем’єр-міністр, і хай хоч ангелами будуть всі міністри, але їхні спроби щось зробити не матимуть підтримки у Львові, Дрогобичі чи в будь-якому селі, то нічого з того не вийде. А на сьогоднішній день будь-яку спробу реформування системи зустрічають із опором, бо особистий інтерес є набагато важливішим від суспільного.

Я робив аналіз українського суспільства і визначив існування трьох груп. Причому ці групи існують незалежно від регіону, незалежно від віку і навіть партійної належності. Перша група – це люди, які мають ностальгію за державою соціальної безпеки, коли їм гарантовано стабільний, хоч і малий заробіток, можливість час до часу безкоштовно поїхати до санаторію, а за двадцять років стояння у черзі – отримати власне помешкання.

Тобто це люди, які чекають, що всі їхні проблеми вирішуватиме держава, а від них самих не вимагається якоїсь активності, ризику, взяття на себе відповідальності. Група цих людей дуже велика, і вони не зацікавлені в тому, щоб жертвувати заради проведення в Україні якихось реформ. Вони радше готові чимось пожертвувати, щоб повернутися до тієї соціальної безпеки, яка була раніше.

До другої групи належать люди, які звикли жити в кризі. Вони чудово знають, яких законів треба дотримуватися, а яких – ні. До кого зателефонувати, щоб залагодити якусь справу, скільки це коштує, а скільки від когось можна взяти. Вони прекрасно орієнтуються у безладній системі, яка сьогодні панує. Вони не зацікавлені ні в тому, щоб повертатися до старої системи, ні в тому, щоб реформувати і наводити порядок, бо вони не знають, чи справляться в новій системі. Вони вміють добре давати собі раду в ситуації загальної кризи, яка є на разі.

І є третя група, яка розуміє, що Україну треба штовхати вперед. Що треба змінювати законодавство, стандарти, моральність і все інше заради того, щоб Україна була сучасною сильною європейською державою. Але проблема в тому, що коли додати першу і другу групи, то це буде набагато більше, ніж третя.

– А Помаранчева революція? Як Ви пояснюєте її феномен?

– Це одноразовий спалах, який у кінцевому підсумку не мав продовження якраз тому, що відбувся переважно на центральному рівні. Пізніше потрібно було те, що відвоювала Помаранчева революція: впроваджувати у життя в районах, селах, містах. Але там верховенство взяв шкурний інтерес. A на центральному рівні заради розборок між різними ланками влади – між Президентом, Верховною Радою та урядом – практично все було знищене.

Поляки теж завжди мали таку проблему. Ми робили супер-революції і супер-повстання. Але потрібно було після того, як ми добилися свого, вміти жити у буднях принципами, якими ми жили під час того короткотермінового вибуху. Хтось сказав, що померти за батьківщину не важко, важко для неї жити. І це правда. Бо зрозуміло, що гарно бути героєм, стояти з прапором, захищати ідею під всезагальними поглядами. Але як треба пунктуально прийти на роботу і чесно виконати свою працю, то це вже набагато складніше.

– Як же тоді здійснювати реформи в Україні?

– Коли ми хочемо вводити будь-які зміни в Україні, то мусимо забезпечити їй перевагу тієї третьої групи над двома першими, про які я говорив. А щоб зробити це, є два методи. Перший – метод товариша Сталіна – розстріляти перших дві групи. Є жарт, що Сталін таким чином вирішував продовольчі проблеми – не збільшував кількість товару на ринку, а зменшував кількість споживачів. А другий метод, який мені ближчий, – це збільшення кількості осіб, які є в третій групі.

Як це робити? Звісно, ми можемо намагатися перевчити дорослих людей. Але це дуже складний і витратний процес. І коли однакові зусилля спрямовувати на старших та молодих, то у випадку молоді маємо набагато кращий результат.

Але, працюючи з молоддю, треба враховувати одну складність – сьогоднішні події, на жаль, не можуть бути розраховані на рік чи два, вони мусять бути розраховані стратегічно – років на п’ять, десять і навіть п’ятнадцять. Ми мусимо інвестувати в молодих, яким зараз по 14–16 років. Це, безперечно, складна робота, бо кожна людина хотіла б бачити результат своєї праці вже. А тут працюєш-працюєш, стараєшся і маєш усвідомлення, що результат того, що робиш, буде видно через багато років, і не ти користатимеш із нього. І тому треба знайти в собі силу, щоб дивитися на це у перспективі. Але це можливо.

– У чому полягає робота Центру волонтаріату, який Ви створили?

– Наш Центр волонтаріату відрізняється від подібних центрів в інших країнах, тому що в інших країнах громадянське суспільство є набагато сильнішим, ніж в Україні. Воно вже побудоване. І можна вже готових волонтерів залучати до роботи. Натомість ми не маємо тієї бази громадян, які розуміють потребу діяти в громадянському суспільстві, а не у вертикальному. Тож мусимо будувати суспільство, користь із якого отримуватиме вже не моє покоління. Саме тому існує Центр волонтаріату. Якби порахувати, наскільки волонтери допомагають Карітасу, а наскільки Карітас волонтерам, то це буде десь 25% і 75%. Це навпаки, ніж в інших країнах. Але ми не маємо вибору.

Нашому Центру більше 6 років. Він має не тільки волонтерів. Це група людей, яка веде цілеспрямовані заходи спільно з волонтерами, для волонтерів або спільно з волонтерами для когось. Ці заходи є заплановані, і вони у3 підсумку дають такий результат, у якому є суспільна користь. Водночас ті молоді люди розвиваються. Бо є багато організацій, які мають волонтерів, але які не діють як центр волонтаріату, тобто не провадять навчання волонтерів, не допомагають волонтерам розвиватися як особистостям, не ангажуються у вирішення їхніх проблем.

– Скільки молодих людей задіяно в Центрі волонтаріату і як вдається їх залучати до цієї роботи?

– Через Центр пройшло вже понад триста волонтерів. Зараз до нас приходить близько ста молодих людей. Але вони діляться на різні групи, залежно від активності їх залучення у нашу роботу.

Молоді люди приходять до нас переважно через те, що їх хтось приводить чи десь про нас почули, або їм просто нудно вдома. І, само собою, ми змушені конкурувати з тим, що є доступним для молоді на загал: комп’ютерні ігри, телебачення, кіно, пиво, дискотека, «В контакті.RU»… І ми маємо не багато часу для того, щоб, коли до нас приходить волонтер, змінити його поверхневу мотивацію на глибоку. Якщо цього не вдасться зробити, то волонтер з часом втрачає інтерес.

– У який спосіб ви змінюєте поверхневу мотивацію волонтера на глибоку?

– Намагаємося ставити їм такі запитання, які їм ніхто не ставить. Наприклад, «Ким ти хочеш бути в житті? А чому? А як ти собі це уявляєш? Закрий очі і уяви собі, що минуло 15 років, де ти є і що ти робиш? Як виглядає твоя сім`я?» Коли вони дадуть відповіді на ці запитання, тоді я запитую: «А що ти робиш задля цього вже тепер?» Або говоримо про план побудови їхнього життя. Я розповідаю, що, будуючи хату, спочатку розробляють її план, потім ставлять фундамент, а на ньому зводять стіни. І кожен етап у житті належить чи до плану, чи до фундаменту, чи до побудови хати. Наприклад, коли ти в десятому класі, то це вже час, коли ставиш фундамент. Тому тут треба думати про те, що є для тебе корисним, які ти маєш схильності і т.д.

Тобто, по-перше, ми ставимо ці питання, а по-друге, вслухаємось у відповіді волонтерів і допомагаємо їм піти тим шляхом, який вони обирають.

Також організовуємо зустрічі з молоддю з різних міст і країн. Це дає їм змогу побачити, що різні люди мають різний спосіб діяльності, відмінні способи підходу до різних питань, неоднакові способи вирішення тих питань. Це молоді цікаво. Вони починають задумуватися над тим, про що у буденному житті не думають. І це змінює їхній підхід до життя, змінює їхні цінності.

– Окрім того, що Центр волонтаріату здійснює виховну роботу, є також і невідкладна його функція – конкретна допомога потребуючим людям. У чому це виявляється?

Наші волонтери провадять Дитячий соціальний центр, який діє в Карітасі з понеділка по п’ятницю. Туди приходять близько 20 дітей. Волонтери готують їм невеликий обід, допомагають зробити домашнє завдання та організовують різноманітні ігри і заходи. Це переважно діти з неблагополучних сімей. Тому нерідко треба когось вимити, вивести воші. Коли якась дитина вдягнена не по погоді, підбираємо їй одяг в нашій гуманітарці.

Також волонтери допомагають вихованцям дитячого будинку «Оранта», організовують для них різні свята, ігри, виїзди на природу, шукають для них одяг та іншу гуманітарну допомогу. Для цих та інших цілей активно залучаються до фандрейзингу. Збирають пожертви від дрогобичан, продають свічки, влаштовують ярмарки. Саме волонтери повністю обслуговують літні табори для дітей: розробляють програми, готують їсти, стежать за порядком. Власне, це і є той дієвий інструмент, завдяки якому ми вчимо їх милосердю, співчуттю, жертовності, прищеплюємо вміння піклуватися про іншого.

– В українському законодавстві на сьогоднішній день існує велика прогалина щодо визначення поняття волонтаріату, його статусу і прав.

– У свій час ще перший уряд В. Януковича, який працював за президента Л. Кучми, створив Законопроект «Про волонтерський рух». Цей проект був безглуздим. Він обмежував те, хто міг бути волонтером. Визначав, що волонтером можна бути тільки в спеціально заснованій волонтерській організації. А волонтерську організацію можуть засновувати тільки волонтери. Як бачите, повна відсутність логіки. Окрім того, передбачалося, що керувати нею мають самі волонтери, а контроль має здійснювати спеціальна комісія на рівні району, області, яка не має права втручатися у діяльність тієї організації. Знову виникає питання про наявність логічного мислення… І таких недолугостей там було багато.

Тоді ми разом з іншими організаціями, які залучають до праці волонтерів, добилися, щоб на цей законопроект було накладено вето. Після цього ми зробили громадський проект закону про волонтаріат. Минулого року Міністерство юстиції презентувало його на громадському обговоренні. Законопроект вже готовий, але припадає пилом десь у якійсь шухляді.

– Які проблеми створює відсутність чіткого законодавства щодо волонтаріату?

– Проблеми на разі дуже прості. Наприклад, я посилаю волонтерів, щоб вони щось зробили, наприклад, у самбірській лікарні, то я повинен дати їм гроші на дорогу і харчування. А за законом я не маю на це права.

Далі питання страхівки волонтерів під час виконання ними волонтерської праці, питання стажу праці. У законах про волонтаріат, які існують в інших країнах, волонтерська робота зараховується до стажу праці.

Крім того, волонтерські договори. По суті волонтер виконує роботу безплатно. Але та праця має якийсь фінансовий вимір. Тому й виникає питання, на кого накласти податок?

Автоматично не існує чогось такого і в податковому законодавстві України, і в соціальному та в інших сферах. А це є необхідним, щоб спокійно працювати.

– А в США, наприклад, вже школярі залучені до волонтерської праці. В Мексиці кожен університет відправляє студентів на стажування в соціальні служби.

– Так. Тому тут стоїть питання про моду бути волонтером. Що це – круто. «Я – волонтер» – це мало б означати, що я є кращим. Я – суспільно потрібний. Я – більш активний. А в Україні нема такого, щоб при працевлаштуванні людина сказала, що була волонтером і працедавець зробив висновок: «Ага, ти готовий робити понад те, що мусиш. Значить ти є корисним більше, ніж людина, яка робить тільки те, що окреслене її обов`язками».

Тому й потрібна наша діяльність як Центру волонтаріату, щоб розповсюджувати ідею волонтерсва та привчати суспільство до того, що це є корисне і потрібне.

– Але ви є лише краплею в морі. Що ж треба робити, щоб запровадити моду на волонтаріат?

– Добре, я Вас спитаю, що таке лавина? Це сніг. А що таке сніг? Маленькі кристалики. І лавина починається з тих маленьких сніжинок. А Ви в змозі її зупинити?..

Сьогодні я працюю з цією молоддю. Через мій Центр пройшло триста молодих людей. Вони мають свої родини, матимуть чоловіків, дружин, дітей. Будуть працювати в різних організаціях. Буде грудка снігу. Потім щось більше. Треба мати надію, що це буде розростатися. Тому це не питання сьогоднішнього дня. Це питання на перспективу. Також я не сам над цим працюю. Таких організацій, як наша, в Україні є більше. Просто ми не знаємо про них. Є організації, які діють, можливо, в інший спосіб. Але ефект їхньої праці – схожий. Вони не ведуть свою діяльність як центр волонтаріату, але працюють з молоддю і виховують членів громадянського суспільства. Вони мають іншу методику, трохи інші цілі. Але в кінцевому підсумку виходить те ж саме.

Довідка

Артур Деска. Філософ, історик, поет, суспільний діяч, на книжкових полицях в якого стоїть добряча підбірка праць про сталінізм, гітлеризм, маоїзм – щоб ворога знати в лице. Засновник і директор Центру волонтаріату Благодійного Фонду «Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ». Віце-директор БФ «Карітас СДЄ УГКЦ». Керівник Відділу Розвитку Волонтаріату і Розбудови Громадянського Суспільства в Міжнародному Фонді «Карітас України».

Свого часу через проблеми зі здоров`ям був змушений припинити активну професійну діяльність у сфері менеджменту та бізнесу і прийняв рішення провести решту життя так, як насправді хоче – в суспільних, громадських справах.

Захоплюється українською історією і культурою. Шанувальник Дрогобича. Автор Стратегії Розвитку Волонтаріату в Міжнародному Фонді «Карітас України». Автор багатьох міжнародних проектів волонтаріату, реалізованих за участі волонтерів з Дрогобича і з інших українських міст. Учасник Помаранчевої революції. “Батько” і наставник багатьох волонтерів.