Ранок. Старші пішли до садочка. Залишаюся з малючком. Згадала: не попередила синів, що ввечері підемо до храму на свято Тіла Христового. А вже якось у Великодній час старший заявляв: «А чому ми щодня ходимо до церкви? Ми що, якісь ненормальні?»
Хлопців такого віку (старшому 6, середущому 3) треба особливо наснажувати, щоб вони були з батьками на одній хвилі. Інакше хлопці — пірати Карибського моря — «відсидять» 20-30 хвилинок, а потім влаштують таку бурю, що мама впаде у важку задумі, чи можна йти до Причастя після того, як в уяві порвала їх на шмаття… Та навіть моє найщиріше зізнання: «Хлопці, мені потрібен Ісус, щоб я не була драконихою, щоб дивилася на вас, як Ісус, щоб любила вас, як Він! Мені потрібно бачити і чути Ісуса своїм серцем, а для цього я потребую заплющити очі й не чути вас. Я хочу почути, що каже Ісус, особливо після Євхаристії», — не діє! Бо маминого «хочу» дітям замало, вони хочуть теж хотіти.
То що ж робити? Згадалося, як недавно в церкві я поверталась на своє місце, прийнявши Євхаристійного Ісуса, фізично з Ним, а хлопці просто напали мене. Павлусь вигукував: «Покажи Ісуса! Відкрий рота!» А старший Ілля: «Що Ісус каже? Вже сказав? Ну не мовчи!» І згадалося блаженство голодних і спраглих правди… Діти прагнуть, і це не є недоречним… Та, Богу дякувати, їхній тато вірно стереже мамині межі: «Діти, не чіпайте маму! Відійдіть від неї зараз»…
Тож учора я просила в Бога мудрості— а ще креативності, бо так, як творить Бог, людина витворяти не може. Прочитала на улюбленому CREDO про жарти о. Піо. І наче віч-на-віч зустрілася зі святим. Надихнулася Христовою свободою. І побігла до магазину купувати… САЧКИ!
Зустрічаю з садочка своїх піратів: «Хлопці, Ісус просив вам дещо передати…» Затих Ілля з роззявленим ротиком у передчутті нової історії, він страшенно ними захоплюється. А біля нього вже й Павло, який усе копіює за братом, вдає особливе зацікавлення. Я ж нічого не кажу, а виймаю сачки:
— Вау. То від Ісуса? Сачок?! А чому Він так вирішив?
— Сьогодні велике свято! Бог, який є духом і якого людина на землі не може бачити, вирішив одягнутися в людське тіло. Ісус узяв на себе людське тіло на завжди… Так ми Йому сподобалися, уявляєш? І своїм сачком Він колись впіймає вас і не відпустить, аж поки не донесе вас у Царство Боже! А зараз половіть метеликів чи щось летюче… і підемо на автобус. Ісус чекає своїх метеликів у храмі!
— Ура! О, є! — вигукує середущий, розмахуючи сачком. А Ілля іде розмірено. Тримаючи сачок, як прапор. Прокручує в голівці почуте. Дивиться на сачок — під ноги — на безтурботного Павла. А потім:
— А мій улюблений колір — синій! А сачок помаранчевий… хм…
— Може, метелик попадеться синій?…
— Я ще не бачив синіх…
Ми у храмі. Хлопці на першій лавці. Сидять тихо, як миші. Під час проповіді їхній запал поволі згасає. Ілля йде до візка, виймає сачок і махає.
— Ільчику, ми домовлялися, що в церкві їх не виймаємо, щоб не перешкоджати іншим переживати Бога.
— Я махаю, щоб Він мене впіймав. (Насадив собі сачок на голову) О, тепер точно не впізнає.
Я заплющила очі і прошу Ісуса, щоб угамував Іллю, бо якщо доєднається зараз ще Павло, то ми станемо помітними не лише для священника, а й для інших… Ілля, мабуть, згадав про нашу домовленість і залишив сачок на лавці.
Адорація… Ілля: «Ісус у цьому золотому сонечку? Вау, Круто!»
Наша сім’я щасливо і спокійно пережила Літургію. Чоловік запитує:
— Це тобі цими сачками так вдалося підкупити хлопців?
— Ні, сачок — це лише візуалізація! У правді сила, брате!
— Так тримати, сестрице-громовице!
фінансово.
Щиро дякуємо!
