Отець Олександр Кусий відповідає в Антикризовому штабі Львівської архідієцезії за комунікацію, збір інформації про гуманітарні потреби, а також за висвітлення діяльності штабу.
Священник розповідає про основні завдання, які стояли перед командою штабу та волонтерами, а також ділиться роздумами про моральні виклики воєнного часу й труднощі, з якими доводиться змагатися людям, які бачать стільки зла і страждань.
— Яким для Вас був перший день війни?
— 24 лютого я, як і багато хто, пережив шок і певний ступор. А тоді ми побачили незліченну кількість людей, які в паніці намагалися перетнути кордон: тисячі жінок із дітьми на холоді, без їжі. Треба було щось робити, якось допомагати. Перше, що ми зробили, — поїхали встановлювати біотуалети вздовж черги. За кілька днів допомагати почали місцеві мешканці: приймали людей на ночівлю. Також треба було подбати про гарячу їжу, і ми побачили, як організувалися парафіяльні спільноти. Польща дуже швидко відреагувала на те, що в нас відбувається, і почала надавати гуманітарну допомогу. Важливо було скоординувати наші дії і так з’явився Антикризовий штаб.
— Як усе розвивалося далі?
— Ми отримали завдання від єпископів збирати інформацію про потреби осередків, які прийняли біженців. Я зібрав команду з п’ятьох осіб, які телефонували до парафій та монастирів і запитували про потреби, робили списки необхідного і передавали на склад. На складі у цей час інші люди приймали вантажі, перепаковували та розвозили. Ми шукали водіїв із власним транспортом, збирали кошти на пальне, щоб заправляти буси, які повезуть допомогу далі, координували прихід і видачу гуманітарних вантажів. Також, завдяки міжнародним контактам, нам вдалося допомогти багатьом людям виїхати за кордон. І не просто так, в нікуди, а туди, де на них уже чекали. Близько 6 тис. осіб поїхали до конкретних людей, які запропонували свою допомогу. Ми, зі своєї сторони, допомагали виїхати з України насамперед тим, кому вже немає куди повертатися, бо їхні міста зруйновані, а будинки спалені.
— Люди спрацювали «на відмінно», організовуючи допомогу постраждалим, але самі постраждалі питають: де ж ваш Бог?
— Він з нами. Навіть у цьому всьому жахітті, що відбувалося і продовжує відбуватися, ми виразно бачимо, що з нами є Бог і що це не теорія. Ми захищаємо найсвятіше, що у нас є: наше життя і свободу, яку нам дав Бог. Ми захищаємо наші родини і нашу землю. Це Бог дав нам дар життя, дар свободи, а ми маємо тепер обов’язок усе це захищати. А перебуваючи в Церкві, як її частина, ми маємо можливість переживати важкі часи гідно. Без Бога ризикуємо стати носіями ненависті і вбивств, але віра у Воскреслого Христа, який прийшов з миром, дає і нам силу передавати цей Божий мир іншим. Нести його далі.
— І як же простити усе це?
— Ми потребуємо часу, щоб дозріти до прощення; але дозріти до цього прощення можемо лише перебуваючи в Церкві. Немає іншого місця. Я бачу це навіть по людях, які зараз знайшли прихисток у наших монастирях. Дехто з них в житті ніколи навіть не молився, а зараз розпочинають нову історію свого життя, під впливом того, що пізнали у сестер. Декого з них покинули найближчі, а чужі відкрили для них двері своїх домівок. Також бачу, що є навіть такі, що прийняли хрещення, приступили до сповіді і наблизилися до прийняття інших таїнств.
Сьогодні ми несемо хрест, який нам на плечі поклали росіяни. Це вони розпинають нас щодня, кожну сім’ю, невинних дітей. Вже понад 60 днів, як це все триває. І ще невідомо скільки буде продовжуватися. А наслідки цієї трагедії будемо переживати ще не один рік. І до зцілення та прощення ще довгий шлях. Для початку росіяни повинні визнати свою провину, зізнатися в тому, що вони робили, і просити про прощення. А поки що вони чинять зло з радістю. Вбивають нас і радіють цьому. Тільки Бог може дати нам благодать прощати інших — але спершу ті інші мають визнати свій гріх і бути готові це прощення прийняти. Хрест того, кого вбивають, і того, хто вбиває, — це різні хрести. У Каїна і Авеля теж були різні хрести.
— Чи можна у цьому жахітті війни побачити щось добре?
— Війна показала нам, що для нас справді найцінніше: наше життя і свобода. Все інше стало другорядним. Матеріальні цінності перестали бути метою і стали засобом. Люди сьогодні готові ділитися останнім із матеріального, щоби зберегти найцінніше — свободу і незалежність. Бог відкриває серце людини на об’єктивно цінні речі. І наше завдання, як священників, — показати людям, що, навіть втративши все з матеріального, вони не втратили головного: життя, даного Богом.
фінансово.
Щиро дякуємо!
