Отець Іван Дуфанець – духовний наставник багатьох українських заробітчан.
Приїхавши в Неаполь 10 років тому, залишився у тамтешній архієпархії. Щонеділі править по три літургії для українських католиків візантійського обряду. Кожного прихожанина знає в обличчя. Це лише на Великдень церкву і прилеглу територію заповнюють тисячі наших заробітчан. У «будні» до храму не поспішають. Хочеться скупатися в морі, придбати новий одяг для дітей, що зачекалися подарунків… «Як тривога – то до Бога», – скрушно зітхає отець Іван.
В Україну священнослужитель навідується часто. Зовсім не схожий на священика – світський, відкритий, говіркий. Йому звіряють таємниці і просять поради. А він закликає повертатись: «Якщо ви в Україні працювали лікарем і в Італії працюєте – тоді все гаразд, залишайтесь. Але якщо працювали вчителем, а тепер – прибиральником, не бачу сенсу затримуватись. Нереалізована людина не буде щасливою»…
– Криза зачепила Італію? – запитую.
– Так, заробітки впали, а ціни на житло піднялися. Але Неаполь – специфічний регіон. Криза докотилася сюди лише зараз. Наші хлопці, що працювали на будівництві, у сільському господарстві втратили роботу. Але люди не повертаються додому, бо в Італії є більша стабільність.
– Але що заробляють, те й проїдають. Чи є сенс залишатися, адже їхали вони з іншою метою – заробити?
– Вдома зарплату можуть затримати або взагалі не заплатити. Це – лякає. Парадокс: колись їхали до Італії і боялися, бо їх чекала невідомість. А зараз не хочуть повертатись, бо невідомість чекає на них вдома, в Україні.
– Проте є щасливці, яким вдалося привезти зі собою купу грошей, відкрити вдома бізнес, забезпечити роботою близьких…
– По-різному життя складається. Наприклад, наші хлопці, що працювали на автосервісі, повертаються. Везуть зі собою інструменти, нове обладнання для діагностики машин, а головне – європейський досвід. І вдома заробляють непогано – їм нема потреби знову кудись їхати.
– Українці в Неаполі почуваються комфортно?
– Вони намагаються емігрувати на північ Італії. Там більше платять і краще ставляться до українців. У Неаполі наших обдурюють на кожному кроці.
– Італійці намагаються інтегрувати українців чи, навпаки, викинути за борт, позбувшись баласту?
– Вони зацікавлені асимілювати наших. Українська дитина ходить до італійської школи і разом із класом готується до Першого причастя. Свою першу сповідь відбуває у латинському обряді, будучи вірною східній традиції. Тому дублюємо Перше причастя у нашій церкві.
– За принципом «і вашим, і нашим»?
– Дитина і так відчуває дискомфорт, бо не така як усі. Їй важко адаптуватися у чужому середовищі. Діти можуть дражнити, скубати «чужака». Не можна відривати дитину від однолітків, забороняти, постійно наголошувати на тому, що вона – інакша. Вона і так це знає.
– У США діє програма об’єднання сім’ї. Чи існує така в Італії?
– Так, і це – ініціатива італійського уряду. Коли хтось із членів подружжя легально перебуває в країні, може виробити відповідні документи для своїх неповнолітніх дітей, дружини або чоловіка. Але не раз чув від наших жінок, що чоловіки відмовляються їхати за ними.
– Бояться змін?
– Для обох це велика травма – не бачитися 3-4 роки. Це вже не сім’я. Люди стають чужими одне одному.
Кожен повинен запитати себе, що для нього важливіше. Адже не їде в Італію як турист, а виконує свій батьківський обов’язок – утримує дітей, намагається забезпечити їм краще майбутнє. Заробити на проживання можна і в Україні. Але щоб послати дитину вчитися – і трьох робіт не вистачить.
– За порадою люди йдуть до церкви, а не в консульство?
– Якщо сім’я для держави має якусь цінність, то держава мусить її підтримувати. Не тільки церква повинна тим займатися.
Коли відкривалося наше консульство в Неаполі, консул Володимир Караченцев не міг натішитися. Справді, гарно зробили, місце вдале підібрали. «Ця будівля – це престиж держави», – радів консул. Я не міг з ним погодитись. «Престиж держави» – це наші люди, які стоять зі сумками на площі Гарібальді, яких ганяє поліція, які працюють запівдарма. Держава тоді має престиж у світі, коли може захистити своїх громадян. Тепер за одну довідку в українському консульстві беруть 40 євро! Беріть собі 35, а 5 віддавайте на потреби наших людей. Бо якщо наш чоловік помре, то немає навіть за що відправити тіло додому. Треба 3-4 тис. євро, а де родина такі гроші візьме? Приходять близькі, друзі покійного, просять: «Дайте хто скільки може!». Але яку суму збереш з 80 прихожан?
– Отакі з нас європейці…
– Подивіться, як перетинають кордон європейці і ми, українці. Європейці тільки фотографію в паспорті покажуть і можуть проходити, а наших прискіпливо перевіряють, вилучають документи, звіряють дані по комп’ютеру. Прикро, що наших трактують людьми серії «В», нарівні з громадянами країн Латинської Америки, Африки чи Азії.
– Яку репутацію мають українці?
– Їх вважають працьовитими, розумними, віруючими. Італійці приходять до церкви, просять: «Отче, підкажіть, шукаємо таку жінку, яка відвідує храм». Віруючі мають більший кредит довіри. Італійці можуть знати людину два дні, а на третій – залишити їй ключі від хати.
– Знаю, ви не любите слова «заробітчанин».
– Ні, бо воно звучить принизливо. Праця не принижує, а навпаки, возвеличує людину. Нашим людям, які гарують за кордоном, треба пам’ятник поставити. Зароблені гроші передають рідним, і ті гроші залишаються в Україні. Це – не кредит, не позика, а реальна готівка. Допомагаючи своїй сім’ї, допомагають Україні. Але наші митники, працівники прикордонної служби не розуміють того. Людина, яка не була вдома кілька років, вистраждавши ті довгоочікувані документи, як на крилах летить додому. Коли літак сідає в аеропорту, починається обшук з допитом. Від принизливого ставлення відвикла, а її теліпають: куди їдете, що везете, а чому так довго не приїжджали, а що ви там робите? Кого це має цікавити? Вона ж закону не порушувала. Розтоптати чиюсь гідність для українця – не проблема. Корупцію у нас не викоренити. В Україні усі дороги «платні», не встигнеш Чоп перетнути. Кожні 300-400 метрів зупиняють.
– В Україні до заробітчан ставляться негативно. Всіх грошей, мовляв, не заробиш, а у них – одне на думці…
– За годину наша жінка заробляє 6-7 євро. Хлопці, що працюють на будівництві, – 40 євро на день. Непоганий заробіток, проте треба заплатити за житло, за харчі, додому надіслати. Люди наші економлять – живуть у поганих умовах, в сирих холодних помешканнях, по п’ятеро-шостеро в одній кімнатці. За цей «рай» платять по 500 євро на місяць. Я постійно наголошую: «Не шкодуйте грошей на себе, бо життя минає… Не хотілось би, щоб тих 10 років були викинутими на вітер».
– Працюють «з ранку до ночі»?
– З 9-ї ранку. Офіс за дві години поприбирають, біжать на інший «об’єкт». Таким чином намагаються заповнити увесь день. Додому повертаються о 20.00. Не обідають – може, якою канапкою перекусять. Все похапцем. До церкви йдуть у неділю. Але є багато таких, що кажуть: «Краще на море поїдемо, відпочинемо або на базар сходимо». Їх можна зрозуміти – мають один вихідний. Є такі люди, що все встигають: вранці – на закупи, потім – на Службу Божу, ввечері – на пляж. Проте не закликаю йти до храму з примусу. На Службі можна бути присутнім фізично, але душею перебувати в іншому місці…
– Скільки прихожан ходить до вашої церкви?
– У Неаполі проживають 20 тисяч українців. Храм відвідують 300.
– Так мало?!
– Це – ще багато. Влітку церква заповнена лише наполовину. Коли людина стає на ноги, починає добре заробляти, забуває про Бога. І чим багатшою стає, тим більше віддаляється від Нього. З одного боку, це добре, що ми, українці – бідні. Постійно згадуємо про Господа. У заможних країнах до церкви ходять рідко.
– Італійці – які вони?
– У них – культ дітей. У педіатричних відділеннях підлога встелена іграшками. Діти галасують, бігають, збитки роблять, а вони лише усміхаються. Вам завжди допоможуть, якщо ви – з дитиною.
– А як щодо негативних рис?
– Італійці брешуть. На кожному кроці. Особливо люблять вішати лапшу на вуха нашим жінкам. А байки розповідати італійські чоловіки вміють. Українки – довірливі. Навіть коли їх обдурять вдесяте, пробачать. Крім того, наші жінки – гарні, вміють за собою доглядати. Італійки на такі жертви не підуть.
– Може, тому на українок часто заглядаються італійські чоловіки?
– Італійки наших не люблять. Кажуть, ті приїхали розбивати їхні сім’ї. Є в тому частка правди…
– Італійці ставляться до нас як до дешевої робочої сили?
– Є такі, що використають, а потім викинуть на вулицю, навіть не заплативши. Що ми можемо вдіяти, якщо людина – нелегал? Єдиний важіль впливу – особисті знайомства. Розмовляємо з італійськими єпископами або йдемо до кардинала Неаполя. Просимо, щоб якось вплинули на своїх прихожан. Не по-християнськи так чинити з людьми.
Але є і добрі роботодавці. Був випадок, коли одна українська заробітчанка захворіла. До неї поставились як до члена сім’ї – оплатили лікування, щодня відвідували її.
– Правда, що «українець українця в ложці води втопить»?
– Якщо каже, що втопить, то втопить. Заздрісні наші люди. Достатньо заробляти на 10 євро більше, щоб для своїх стати ворогом…
фінансово.
Щиро дякуємо!
