Феномен Бенедикта XVI можна звести до одного простого речення: один із найвидатніших теологів Церкви, він дав людству відповіді на найсуттєвіші питання, якими займалися мислителі майже всього світу.
Але можна це виразити точніше: його безсумнівний геній виражався не так у блискучих відповідях, як у влучних запитаннях. Це зокрема завдяки їм Ратцінґер вивів чіткі формули об’явлення зі слова Божого і Традиції. Він робив це як папа, але ще раніше — як теолог і як префект Конгрегації віровчення.
Від юних літ для Йозефа Ратцінґера найзахопливішим було ставити запитання. Може, він цього навчився від одного зі своїх учителів, який у ході дискусії формулював сумніви стосовно догмату про непомильність папи. Готліба Зонґена — бо йдеться про цього академіка — колись поставили перед запитанням, що він збирається робити, якщо все ж таки виявиться, що догмат затвердять. «Якщо догмат буде ухвалено, я нагадаю собі, що Церква мудріша на мене», — смиренно відповів той догматик. Ці слова стали для майбутнього папи Ратцінґера одним із найважливіших дороговказів. Теологія — попри те, що він заробляв собі на прожиток, займаючись нею, — не була для Ратцінґера звичайною університетською цариною. Сказати, що вона була його пристрастю, це ще нічого не сказати. Теологія була для нього частиною життєвого шляху, додаймо — найважливішою частиною, бо в його випадку вона збіглася з вірою, завдяки якій він ціле життя прагнув зустрічати живого Ісуса Христа. Вдавалось йому це напевно завдяки особистій молитві та медитації над святими текстами, але певно що не меншою мірою також завдяки читанню Отців Церкви і стародавніх містиків.
У його житті не було випадковостей
Бенедикт XVI дожив до поважних років, і безсумнівно давно настав час певних підсумків. Спостерігачі Церкви, а також її вірні діти замислюються над феноменом папи Ратцінґера. Ці питання тим більше захопливі, що в них як на долоні видно діяння Божого Провидіння. Ця істина, зрештою, пробивається і з життєписів інших пап ХХ-ХХІ століття. Її можна звести до короткої формули: в їхньому життя не було випадковостей.
Отож у житті молодого Ратцінґера не було випадковістю те, що його батьками були Йосиф і Марія. Могло би здаватися, що це тільки незначний збіг обставин, — але ж за цим фактом криється істина, виразно видна поглядом віри, що за цими іменами стоять могутні покровителі. Вони напевно чували над баварською родиною в усіх її починаннях.
Напевно не був випадковим і той факт, що батько майбутнього папи служив жандармом і через це мусив регулярно змінювати місце проживання. З огляду на цю кроки Йозеф пізнавав красу Баварії, яка в ті часи була істинною кузнею католицизму в Німеччині.
Бернар Лекомт, колись ватиканіст «Le Monde», писав про подібність між польською Кальварією Зебжидовською та баварським Альтоттінгом — двома марійними санктуаріями. До першого ходив у паломництві малий Кароль Войтила з татом, до другого — малий Йозеф Ратцінґер із сім’єю.
Двоє майбутніх пап, уродженці Центральної Європи, як пише Еліо Ґер’єро, були покликані нести мир своїм країнам та цілому континентові у складному переході від другого до третього тисячоліття.
Проваджений Провидінням
Напевно також не було випадковістю те, що малий Йозеф був охрещений у воді, щойно освяченій під час літургії Великої Суботи. Цей факт позначився на всьому його житті: занурення у пасхальну атмосферу тих годин, коли звершується тайна переходу Господа Ісуса від смерті до життя. У своїх спогадах Бенедикт XVI напише так: «Моє життя було від початку занурене у таємницю Великодніх Свят, що сповнювало мене постійною вдячністю, бо могло бути тільки знаком благословення».
Біографія Йозефа Ратцінґера, як зазначено у вступі до книжки «Свідок правди», обов’язково має початися від окреслення історико-географічного контексту. Майбутній папа народився 1927 року, коли Німеччину починали обплітати зловісні мацаки нацизму, який у недалекому майбутньому мав залишити по собі страхітливі спустошення…
У провінції, якою було Ашау-ам-Інн, мешкали переконані нацисти. Туди теж дісталася молодіжна організація Гітлер’юґенд, що мала своєю метою виховувати учнів новими панами світу. Родичі Йозефа, 14-річна тоді Марія та 11-річний Георг, мусили вдягнути коричневі корочки й марширувати вулицями на славу нової Німеччини. Отець Ратцінґер повністю бачив небезпечний вплив, який могли справити ці сповнені ненависті маніфестації на молоді, несформовані ще у повноті сумління, і протестував проти них. Він називав Гітлера пройдисвітом, який доведе Німеччину до краху.
Варто пам’ятати, що членство молодих німців в організації, створеній одразу після приходу нацистів до влади, було обов’язковим — як членство в радянській піонерії та комсомолі. Аж до 1939 року від цього обов’язку були звільнені семінаристи — однак разом із початком війни запис у цю організацію став обов’язковим для всіх. Ректор майбутнього папи вирішив записати своїх студентів усіх разом, цілим списком, щоб уникнути непотрібних переслідувань.
Повість про чесну людину
Як випливає з розповідей Георга Ратцінґера, старшого брата майбутнього папи, — що чорніші хмари нацизму залягали небосхил німців, то гарячіша побожність знаменувала його противників. Ось як о. Георг згадує атмосферу рідного дому Ратцінґерів: «Ми щодня молилися разом — до і після кожної спільної їди. Головна молитва відбувалася по обіді. Вона складалася, зокрема, з прохань у різних намірах, що стосувалися нашої сім’ї».
Ратцінґерова Баварія позирала на Австрію, Чехію і Словаччину, в бік Польщі та слов’янського світу, — не з наміром атаки і завоювання, на гітлерівський манір, але щоби провадити живий і безперервний протягом століть діалог віри і культури.
Бенедикт XVI провадив цей діалог протягом усього життя. Біографія, яку написав Еліо Ґер’єро, стала точним записом цього. Однак — і автор це підкреслив — ця книжка написана не заради збору матеріалу на беатифікаційний процес Йозефа Ратцінґера. «Я навіть переконаний, що Церква би добре зробила, якби повністю оминула канонізування пап, бо ж я думаю — як це вказав фон Бальтазар, — що ця практика виставляє папу на небезпеку канонізації себе самого і власної історії. Тим не менше, життя пап не вийде приховати під посудиною, воно залишається на видноті людям цілого світу. Оцінку їхньої діяльності добре би залишити дослідникам та їхній свободі. Така позиція могла би також бути знаком відкритості, що так сильно важлива його наступникові. Я радше хотів розповісти про чесну людину, яка любить Баварію та книжки, і яка з жалем поміняла професорську кафедру на єпископську».
Що випливло з цієї зміни — кожен зі свідків понтифікату Бенедикта XVI міг би сказати, виходячи з власного досвіду. Цей понтифікат хоч і не належав до тривалих, однак з огляду на глибину теологічної думки Ратцінґера ми ще довго будемо до нього повертатися.
***
Бенедикт XVI про свій понтифікат
«Від початку я усвідомлював свої обмеження, а погодився — як завжди старався це робити у своєму житті — в дусі послуху. Потім були менші чи більші труднощі понтифікату, але були також численні благодаті. Я усвідомлював, що всьому, що мав зробити, я не зумію дати раду сам, а тому був немовби змушений віддатися в руки Бога, ввіритись Ісусові, з яким — мірою того як писав книжку про Нього — я почувався пов’язаним дедалі старшою і щораз глибшою дружбою. Була також Матір Божа, Мати надії, найнадійніша опора в труднощах. Вона була мені щораз ближчою, коли я молився Розарій та відвідував марійні санктуарії. Зрештою, були святі, мої товариші в дорозі цілого життя: св. Августин і св. Бонавентура, мої духовні вчителі, а також св. Бенещикт, чиє мотто ‘Нічого не ставити вище за Христа’ ставало мені щораз ближчим, і св. Франциск, Бідняк з Ассізі, який першим відчув що світ є відображенням творчої любові Бога, від якого ми походимо і до якого наближаємося.»
Переклад CREDO за: о. Марек Лучак, Niedziela
фінансово.
Щиро дякуємо!
