Вперте бажання мати дитину — чи це правильно?

Питання: Якщо народити не вдається, але дуже хочеться, — то чи правильно далі старатися завагітніти, не розпізнавши волю Божу?

За запитання читачів відповідає о. Яцек Салій ОР.

«Я — жінка вже далеко за 30, у нас 5‑річна донечка. Ми б дуже хотіли мати ще одну дитину, але за останні два роки я двічі вагітніла і двічі це була мертва вагітність. Із медичного погляду, причин визначити не вдалося. Під час останньої невдалої вагітності я думала, що більше вже не пробуватиму і буду радіти тим, що маю; однак тема повертається і в останній час повністю заволоділа моїм (і нашим) життям. Ми надалі прагнемо дитини. Однак я починаю замислюватися, чи я не бажаю чогось, що не згідне з Божим планом? Бо, може, якби я мала народити другу дитину, то вже би її мала? Може, з якихось причин мені це не судилося? Але звідкіля мені таке знати? Я боюся наступного викидня і більше за все боюсь народити хвору дитину — ця думка не дає мені спокою, бо я би не дала ради в такій ситуації. Що внутрішньо мало би бути для мене вказівкою — те, чого я прагну, чи те, чого я боюся? Звідки я маю знати, як вчинити, чим я повинна керуватися? Знаю, що повинна уповати на Бога; але що робити, уповаючи? Дати собі спокій, чи далі старатися? Якесь рішення я ж мушу прийняти».

На жаль, нещастя втрати дитини, яка не встигла навіть народитися, трапляється багатьом жінкам, а можна навіть сказати — багатьом батькам, бо викидень не є приватною драмою самої жінки. Переживши таку травму, матері (зазвичай матері) не раз запитують про те, «чи я зустрінуся зі своїм дитям у житті вічному». Тож перш ніж я перейду до запитань, поставлених у цьому листі, спробую кількома реченнями сказати те, що зазвичай відповідаю людям, які сподіваються на співчуття і розраду після втрати очікуваної дитини.

Інколи я запитую таку матір про ім’я втраченої дитини; а якщо вона про це не подумала — пропоную їй, щоб у серці надала цій дитині ім’я. Тоді навіть та образа, яку можна відчувати до Господа Бога, що таке допустив, стане конкретнішою. І напевно легше їй буде якось дати собі раду з цією раною, якої завдала болюча втрата. Хтозна — інколи наважуюсь я підказати такій матері, — може, Вам вдасться дякувати Богові за це своє малятко. Бо Ви його насправді мали (ви обоє, з чоловіком), хоч недовго, але ви пережили завдяки ньому стільки радості й надії, якщо розлука з ним так дорого вам коштує! Однак Ви можете мати у серці надію, що в небі матимете свою дитину назавжди. Тому дякуйте за неї Господу Богу і моліться про те, щоб у небі Ваша сім’я могла зустрітися повною — разом із цими вашими Марійками чи Петриками, яким ви просто не встигли дати стільки любові, скільки би хотіли, а від них не отримали стільки любові, скільки можна було сподіватися. Натомість я особисто не радив би молитися за цю дитину чи до неї — такої молитви Святий Дух ніколи Церкві не підказував.

При нагоді я спробую показати, як у схожій ситуації давали собі раду інші. Книжка, з якої я взяв цитати, написана подружжям, яке спершу було налаштоване дуже антикатолицьки, але Божа благодать їх зрештою привела до Церкви. Свідчення своєї дороги Скотт і Кімберлі Хан виклали у книжці під назвою «Вдома найкраще. Наша дорога до Католицької Церкви». У цій книжці Кімберлі Хан, яка двічі зазнала драми викидня, дає таке свідчення:

«Набагато ближчою дійсністю стало для мене небо. Досі я його уявляла як місце, де я буду тільки з Ісусом. Мене навчили, що думка про інших, які можуть там бути, позбавляє слави і честі буття з Ісусом. Однак тепер, коли при кожному викидні помирала частина мене, — я тужила на тим, щоб бути з цими дітьми, тримати їх в обіймах, пізнати ці безцінні душі».

Її рідну сестру ця драма вразила ще болючіше. Кімберлі пише про це так:

«Розмовляючи зі своєю молодшою сестрою, яка пережила п’ять викиднів, я запитала, як вона давала собі раду з перспективою втрати однієї дитини за іншою. Карі зізналася, що сприймає ці безцінні існування, які вони з чоловіком втратили, як свої скарби у небі. Я усвідомила, що, подібно як вони, також ми зі Скоттом маємо в небі скарб у вигляді цих двох душечок. Господь дозволив нашій сім’ї мати там своїх особливих заступників».

Також авторці наведеного листа разом із її чоловіком я би радив спробувати дякувати Богові за цих своїх двох дітей, які були з ними так недовго. Звісно — зазначу зразу, — якби це було вам понад силу, то не переймайтеся моєю порадою. Натомість у цьому листі я побачив два запитання:

-чи не ображає Господа Бога страх, що дитина народиться хворою,
-і що є Божою волею в описаній ситуації: продовжувати старання про дитину, чи облишити це.

Коли йдеться про перше запитання, то є цілком зрозумілим, що матір боїться народження хворої дитини і з усіх сил прагне, щоб дитя народилося здорове. Але, з другого боку, — хвора дитина теж є Божим даром, вона не є нещастям: нещастям є тільки її хвороба. Отож якщо в когось народиться дитина хвора, то першим, про що запитують себе мудрі батьки і їхні мудрі знайомі та друзі, — це «що ми повинні зробити, як повинні мобілізуватися, щоби прийняти цю дитину з усією любов’ю?» Варто не забувати про слова з Першого послання до коринтян (10,13): «Бог вірний: він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести».

Якщо йдеться про друге запитання, то прагнення мати дитину напевно є добрим і святим — вірмо, що ви з чоловіком вимолите собі здорове дитя. Це правда, чимало життєвих рішень ми змушені приймати серед невпевненості і страхів. Однак рішення прикликати у світ нову людину, рішення, яке треба прийняти у таких складних обставинах і серед стількох невідомих, вочевидь виглядає складним. Тому на це друге запитання я би відповів приблизно так. Ви запитуєте: «Дати з цим спокій чи пробувати далі?» В жодному з цих рішень ви (з чоловіком) не маєте певності. Хай би що вибрали — не будете впевнені, що вибрали слушно. Але ж, власне, дуже часто такою є краса наших життєвих рішень — що, не маючи певності, ми повинні довіритися нашій моральній інтуїції, а потім неустанно пильнувати того, щоби в жодному моменті — незалежно від того, що сталось би у зв’язку з таким рішенням — не спротивитися волі Божій. Бо Господь Бог нас насправді любить і Його воля приходить до нас неустанно: щодня відповідно до нашої актуальної ситуації.

Переклад CREDO за: о. Яцек Салій ОР, Opoka