Коли пересічний українець чує слово «діаспора», він передовсім уявляє такого собі українця в Америці чи Канаді, який розмовляє характерною для діаспори в тих краях українською мовою, розповідає про предків, які колись давно жили в Україні, й час від часу дає поважні поради, як жити українцям удома. Або ще, може, підкидає якихось грошей на патріотичні проекти. Приблизно так, правда?
Але ми не задумуємось, наскільки багато людей з інших народів живуть поруч, в Україні. І що вони є представниками діаспори — різних діаспор із різних країв світу.
Чи тут, в Україні, чи далеко в Канаді — представників діаспори об’єднують спільні труднощі.
По-перше, це відмінність від більшості оточення. Людина може виглядати так, як її сусід через паркан, одягатися в модні в цьому селі чи містечку речі, навіть розмовляти мовою краю, в якому живе, краще за місцевих. Однак її визначає глибинна сутність. Бо цінності, відчуття світу, внутрішню музику серця — не перевчити. Навіть якщо дуже сильно постаратися. А ці відмінності можуть бути і зручними, і не надто. Пам’ятаєте жарт про людей в автобусі, де одним спекотно, а другим тягне? А що коли всім умовно спекотно, й лише тобі одному тягне?
По-друге, людина в діаспорі має інші життєві цілі. Не все в житті визначається грішми й кількістю народжених дітей. Є глибинне відчуття теперішнього, минулого і майбутнього, яке в кожного народу своє. І це нормально. Людині в діаспорі значно важко знайти підтримку в реалізації цілей глибинних, понадчасових. І тому розумна людина в діаспорі може почуватись самотньо частіше, ніж корінний житель.
По-третє, коли людина в діаспорі, і навколишні про це знають, — вони підсвідомо не бажають давати їй панівні позиції. Ну бо нащо давати кермо тому, хто чужий? Нам можна, а він нехай заслужить. Отже, людина в діаспорі мусить проявити більше лідерських і вольових якостей, щоб досягати перемоги — від великих речей до участі в банальних побутових справах.
І найстрашніше, коли в діаспорі до когось ставляться вороже. Невідомо з яких причин. Буває. Той, хто завжди був місцевим, — він, його предки, — глибинно знає, що має на все право, і йому море по коліно. Людина в діаспорі має передовсім перемогти й переконати себе саму, що має право на повноту благ.
А що, коли така ж діаспора — це церковне життя людини? Коли вона усвідомлює, що має «квиток у вічність» і не планує виходити зі свого трансцендентного поїзда. Вона знає мету і дуже її прагне. Але живе в селі чи містечку, де навколо — «іноземці». Тобто навпаки: вони живуть на своїй землі, зі своїми вадами та безнадіями, прижилися, покохали такий стан життя і таку народність. Такими були їхні предки; такими вони виховують дітей. А ось ця одна особа серед них — у діаспорі. Представник народу, покликаного Богом.
І йому важко так жити. В малесенькій парафії, або в родині, де мають геть не такі цінності, як його; або коли він — представник єдиної в селі родини практикуючих християн, яка різниться від всіх інших, що запанували над краєм.
Важко жити в діаспорі.
Єдиний вихід — шукати своїх. Виходити за межі свого села чи містечка, зміцнюватися і не боятися. Бо ти такий не один! І людей у «церковній діаспорі» багато по світу; але й народу Божого, що має мету прямувати в Небо, любити, радіти життю, бути вдячним, плідним — також багато. Хай буде легше кожному, хто в діаспорі.
А хто почувається вдома, має великі спільноти, коло друзів, живе у великому місті, де шанують Церкву й Бога, — почуває, що живе в Божій землі, як то кажуть, «схопив Бога за ноги», — той нехай пам’ятає про тих, хто в діаспорі. І кому важче, але хто дуже цінний.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
