Папа Бенедикт XVI часто казав, що у сучасному скептичному і цинічному світі святі служать переконливішим доказом істинності християнства, ніж найвитонченіші аргументи.
Тому не може не викликати подиву те, що Робочий документ (Instrumentum Laboris, або IL) для жовтневої асамблеї Синоду про синодальність практично позбавлений посилань на святих, на спадщину святості Церкви протягом двох тисячоліть, або ж на святих, які оточують нас у третьому тисячолітті цієї «спільної подорожі» (улюблений синодальний мотив).
Можливо, це якось пов’язано з позірним браком інтересу документа до мети християнської подорожі: вічної радості у світлі та житті Пресвятої Трійці, у тому нескінченному святкуванні, яке Об’явлення називає Весільним бенкетом Агнця.
Читайте також: Вайґель про робочий документ Синоду: порожнеча, що не має духу Другого Ватиканського собору
Це тим більше дивно, що синодальний процес, який триває з 2021 року, його менеджери та прихильники часто представляють як вираження та розвиток Другого Ватиканського собору. Однак у Догматичній конституції Собору про Церкву — одному з двох його ключових текстів — ми бачимо цілий розділ про «Загальне покликання до святості», де отці Собору навчають, що святість — це покликання кожного християнина з моменту хрещення. Святість не зарезервована за церковними святинями. Святі — це не лише ті надзвичайно добрі люди, яких Церква титулує словом «святі». Кожен із нас має стати святим, щоб виконати своє людське і християнське призначення.
Клайв Стейплз Льюїс передбачив це вчення, зауваживши, що більшість із нас, раптом опинившись на небесах, мабуть, почуватиметься дещо некомфортно. Чому? Бо ми ще не святі. А святі, припустив Льюїс, це ті, хто може комфортно жити з Богом цілу вічність. Чому святі це можуть? Бо, за вражаючим виразом Східних Отців, вони були «обожені». Отже, суть християнської «подорожі» полягає у тому, щоби співпрацювати з Божою благодаттю, щоб вирости тими, хто почуватиметься на Весільному бенкеті Агнця як удома: будуть сповнені вдячності за запрошення, а не відчуватимуть себе незваними гостями.
Другий Ватиканський собор також навчав про святість довкола нас. Переконаний у цій істині, Йоан Павло ІІ реформував процес визнання Церквою святих. В Апостольській Конституції 1983 року «Divinus Perfectionis Magister» («Божественний Учитель Досконалості») він змінив форму процесу беатифікації/канонізації зі змагального судового процесу на наукове історичне дослідження. Змагальний процес мав на меті спростувати святість особи, запропонованої для беатифікації чи канонізації, а відомий «Адвокат диявола» виступав як своєрідний посмертний обвинувач, що обертав справу проти кандидата. Якщо кандидат проходив це випробування, його чи її святість все одно потрібно було підтвердити чудом. Мета нового процесу, започаткованого Йоаном Павлом ІІ, полягає у тому, щоб продемонструвати святість кандидата через свідчення свідків, через серйозне, критичне вивчення його біографії — і потім, звичайно, через підтверджувальне чудо.
Сенс полягав у тому, щоб дати Церкві більше різних прикладів тих, хто відповів на універсальний заклик до святості, ніж це було можливо за старого процесу. Йоан Павло ІІ вірив, що нам потрібен приклад святих — особливо святих нашого часу — щоб жити своїм покликанням до святості тут і зараз. Святі, на його думку, є нашими найважливішими супутниками у паломництві християнського життя. Святі ілюструють багато законних шляхів християнського учнівства. Святі також показують, що ці різноманітні шляхи мають спільне походження — Ісуса Христа, Учителя і взірця досконалості — і спільну кінцеву точку: спілкування з Трисвятим Богом.
Якщо жовтневий Синод про синодальність хоче зробити внесок у євангелізацію світу, який гостро потребує святості, і якщо він збирається прискорити поточну реформу Церкви, щоб католицизм ефективніше виявляв таку святість, тоді Синод має ставитися до святих набагато серйозніше, ніж це робить його робочий документ. Якщо «фасилітатори» Синоду не запросять дискусійні групи до дослідження численних шляхів до святості, наявних у католицизмі сьогодні, наводячи приклади тих, хто нещодавно ступав або зараз ступає цими шляхами, то учасники Синоду повинні це зробити самостійно. Нехай Синод говорить про те, що в Церкві добре, а також і про те, що у ній не так.
Бо якщо «синодальність» — це не про плекання святості, тоді це інституційне церковне самоспоглядання і скандальна трата часу й грошей.
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
