Питання: Сексуальність — це дар чи прокляття? Якщо дар, то як ним користуватися людям, які живуть у целібаті, богопосвяченим?
Відповідає духовний отець семінарії Пресвятого Серця Ісуса у Ворзелі о. Григорій Рассоленко.
Сексуальність — це Божий дар. «Не добре чоловікові бути самому», — написано у Святому Письмі (Бут 2,18). Сексуальність — це відмінність у статях. Якщо зводити сексуальність лише до фізіологічного рівня, то це дуже спрощує і принижує нас до рангу тварин. Сексуальність стосується духовної, психічної сфери, того, хто ми такі, як поводимося. Жінка реагує інакше, ніж чоловік. Жінка проявляє свою жіночність, чоловік має проявляти свою мужність. Це добре і нормально.
Натомість як користуватися цим даром людям, що живуть у целібаті, богопосвяченим? Сексуальність — це природний дар, даний нам від початку нашого існування. Люди — не тварини, які підпорядковуються лише інстинктам. Люди можуть обійтися без сексу. У Євангелії написано, що коли Ісуса Христа запитали про шлюб, то реакція апостолів на Його слова була: «То, може, взагалі не одружуватися?» (див. Мт 19,4‑10). Ісус відразу відповідає: «Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано. Бувають бо скопці, що з матернього лона такими народились; бувають і скопці, що їх люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне» (Мт 19, 11‑12).
Тобто є люди, які від природи не можуть жити повноцінним статевим життям або з якоїсь причини позбавлені дітородних органів, тому не одружуються, — тоді це треба просто прийняти. А є ті, хто заради Божого Царства відрікаються від подружнього життя. Це важливий аргумент. Ісус Христос підносить його до рівня дару, який належить Богові, й коли людина віддає його Богові, то Він його приймає. Римо-Католицька Церква ставить вимогу: якщо хочеш бути священником, то маєш скласти обітницю целібату. І в певний момент це є критерієм розуміння того, наскільки людина взагалі усвідомлює, що вона робить. Ти не лише відрікаєшся від подружнього життя заради Божого Царства, а все твоє життя є заради Божого Царства, заради Ісуса Христа. Людина складає цю обітницюв молодому віці — але це зрілий вік. Невипадково в семінарії навчаються шість років (а може бути й більше). Не лише для того, щоби зрозуміти, чи хоче, чи зможе людина присвятити себе такому життю, — вона також дивиться, наскільки її вибір зрілий. Тобто коли я кажу своє зріле «так» Богові, то розумію: це моє «так» має наслідки. Це слово, яке я дав Богові, і я вірний цьому слову. Собака не дає нам слова; він нам вірний, бо до хазяїна прив’язаний. Але Бог не цього хоче. Він хоче, щоб я дав це слово, і моя воля, мій розум були постійно віддані Йому.
Церква не вимагає цього. Церква висуває загальну вимогу — має на це право. А кандидати до священства дивляться: чи справді я згоден на те, щоб у такий спосіб пожертвувати себе Церкві й Богові. Це говорить про зрілість вибору. Людина — клірик, священник, богопосвячені особа — має постійно його Богові підтверджувати на різних етапах свого життя.
Якщо священник відходить і одружується, то він формально зраджує Бога, бо він дав обітницю. Але тут можуть бути «але». Як саме він складав цю обітницю, коли був перед вівтарем і єпископ запитував: чи не було, наприклад, примусу? Чи була усвідомленість? Бо може бути, наприклад, внутрішній примус, коли хлопець боїться піти з семінарії, бо думає, що люди з парафії його зневажатимуть. Раніше так вважалося: якщо ти вже став на цей шлях, то не бігай. У людей ще залишилося таке мислення. І клірик може сильно боятися знеславлення. Цього може ніколи не бути — а людина боїться. Цей страх такий сильний, що його можна вважати примусом. Психологія доводить, як сильно людина може піддаватися такому страхові.
Повністю відеоетер з о. Григорієм Рассоленком дивіться тут.
Читайте також:
Чи гріх перестати спілкуватися з неприємною людиною?
5 запитань про сповідь
Як відрізнити одержимість від психічної хвороби?
Що відкриває на дію злого духа?
Що робити, якщо в дитинстві рідні водили до ворожки?
Чому не варто займатися магією
Пастка диявола: бажання отримати містичний досвід