Довелось мені нещодавно устряти у несподівану для себе суперечку: чи мають події навколо музею «Тюрма на Лонцького» стосунок до культури, чи це лише «чиста політика» (тим паче, що й музей не позиціонує себе саме як культурний заклад). Я притримуюсь тої думки, що коли, вибачте за пафос, нації системно відпанахують пам’ять, це якнайбезпосередніше стосується культури, як би себе які заклади не позиціонували.
Бо культура, на моє переконання, це не лише відвідування «культурних закладів», перегляд інтелектуальних вистав-фільмів, почитування хвацько закручених текстів, чи помахування пантофлею в такт музиці, це перш за все наша щоденна і щохвилинна вибудова самих себе – у ставленні до світу і до себе. Сама ж дискусія наштовхнула мене на думку, що ми, напевно, неусвідомлено часто-густо (і я не виняток) відводимо культурі переважно лише резервацію естетики, відсуваючи на задній план етичну складову.
Ця вся передмова – моє виправдання, чому раптом мені припекло залізти на не свою територію, територію так десь ближчу до «чистої політики» (що саме по собі, либонь, оксиморон).
« Антей:
Ти? Ти вступиш у хор панегіристів? Тую зграю запроданців, злочинців проти хисту? О, краще б ти навіки занімів, позбувся рук, оглух, ніж так упасти!»
Наткнувся я ото в одній із найпопулярніших західноукраїнських газет на розлоге інтерв’ю народного артиста України лауреата національної премії ім. Т. Г. Шевченка і взагалі нашого мегапатріота (такого патріотичного, що патріотичнішого й уявити важко) Федора Миколайовича Стригуна, – інтерв’ю, в якому він повідомляє, що став довіреною особою кандидата на міського голову від відверто укаїнофобської з обтяжуючими обставинами партії і закликає за цього кандидата голосувати. Про причини такого вчинку говорить цілком щиро та відверто: той пообіцяв дати гроші на ремонт театру. От таке-от. Перша реакція – це, взагалі, що?!! «Ви ж… я ж… началось масаває абращеніє людєй в бальніцу. С кукарачєй і чунгачангой. А ано тянеться і тянеться рука». А пізніше прийшло сяке-таке розуміння… Ага, так от, там ще була одна, як на мене, ключова фраза: «Кращого господарника я не знаю». І це симптоматично.
Незалежність застала нас із звироднілою системою цінностей (коли це відбулось, не мені судити, либонь, постколоніальний синдром): з одного боку, «хлопці підемо, боротися будемо», а з іншого – що робити, коли вже «набороли»?
« Меценат:
Ет, що той хор!.. По щирості сказавши, такій поезії на кухні місце, бо їй недоїдки миліша плата, ніж лаври…»
На диво самі лиш незалежність, розпад СРСР, скасування однопартійності, приватизація і спроби «ринкування» економіки не зробили Україну автоматично процвітаючою європейською країною. І тут, коли притисло, раптом виявилось, що основна цінність для нас – таки гроші. Мільйони матерів опинились перед вибором: залишитися вдома, тяжко, зі скрипом, але із сім’єю, виховуючи самим своїх чад-кровинок, чи їхати заробляти, забезпечувати сім’ю, відлучившись від неї, прирікши чоловіків та дітей на недогляд, замінюючи стосунки грошовими передачами. І несамовита кількість вибрала, звичайно, останнє. Безумовно, були ситуації, коли інакше – хоч у петлю, але ж не завжди, далеко не завжди. А скільки матерів поодружувались і попрописувались в «італіях», залишивши дітей (які мам вже й не пригадують) на бабусь і переважно спитих чоловіків. Це показник, що щось із нашою загальнонародною системою цінностей негаразд було ще до економічних криз.
Отак-от, з одного боку – українська традиційна залюбленість в сім’ю, а з іншого – родину, коли вона некорисна для успішності, для добробуту, які для нас голодних бачаться щораз більшими цінностями і метою, цілком дасться замінити. З одного боку, прагнення справедливості, демократії, закону для всіх, з іншого – хабар як абсолютна норма, бо ж «мусить людина заробити», чи «віддячитись».
Формування у нас т.зв. «цінностей виживання» витворило в нас стійкий ідеал «ГОСПОДАРНИКА», який зміг збагатитись сам і який нам всім організує добробут, всіх нагодує, зробить вулиці чистими, життя зручним і комфортним. Якщо ж вдумаємось, хто переважно такий у нашому розумінні «господарник»? По-простому – той, хто вміє заробляти гроші, а кажучи зовсім грубо, «гребти під себе». Собі зміг нагребти, мо й нам щось вділить, – не перестаємо у своїх злиднях з відкритим ротом сподіватись подачок, зосереджені на злободенному сьогодні-завтра, на матеріально-намацальному. І ця етикетка «господарник» стала настільки беззастережно авторитетною, що на повному серйозі вважається підставою для встановлення пам’ятних табличок, ба більше – навіть пам’ятників.
« Прокуратор:
В атенській академії купити двох лавреатів можна за обол – один поет, другий філософ буде! Обачніше – не витрачать обола»
Культурі ж при цьому всьому залишається роль предмету розкоші, декорації на задньому плані. І зовсім не думається про те, що вулиці чисті насамперед там, де не смітять, а матеріальний добробут – не там де подають, а де створені можливості. У світовій науці за останній час вже усталилось як аксіома: у розвитку (зокрема економічному) будь-якої держави головним чинником є саме культура – як формування звичок, поглядів, відношень і ставлення, настанов і цінностей, а відповідно і дій, які творять порядок і середовище життя, а не як набір потішних красивих фінтіфлюшок, тобто наголошую не лише як естетика, а і як життєво важлива етика. Але в нас ці поняття дивним чином розщеплені і розглядаються цілком окремо: головне – дайте нам фінанси, не важливо хто, як і звідки, а ми вам тоді збацаємо таку культуру!.. Ну то й що, що у кандидата з партією і її ідеями дуже «не альо», а дасть на театр гроші (які сакраментально «не пахнуть»), і ми в ньому і далі будемо собі успішно ставити високопатріотичних «У. Б. Н.», «Марусю Чурай», «Саву Чалого», «Оргію» і т.п. (ще й отримувати кошики квітів від «господарників»-меценатів у високих кабінетах) – от тільки про що це все і для чого? А як же всі високодуховні орієнтири і категоричні моральні імперативи?! Показово, що при цьому за вартий наслідування ідеал для міста бачиться… базар. Чесне слово, коли я чую «господарник», хочеться хапатись за гнилі помідори!
« Префект:
Феб і камени – зовсім то не гетерія таємна, а хор панегіристів. Їм же треба амброзію та нектар заробити, то й мусять панегірики співати …а музі, що сьогодні не голодна, слід пам’ятать, що й у богів є завтра лише тоді, коли його заслужать. Антей: Не раз, хто забувається про завтра, Той має вічність»
Леся Українка «Оргія»
Насправді цей випадок в наших театрах непоодинокий. Крім останнього трафунку із п. Едером (директор Львівської Опери, котрий балотується у списку Партії регіонів), пригадується мені, як шокував у передчас Помаранчевої революції один дуже авторитетний для мене львівський театр, не погребувавши спонсорською допомогою тої ж таки партії тодішнього одіозного прем’єра, тепер Гаранта, за тим же принципом «непахнучих грошей». Це, звичайно, минуле, яке не хотілося б ворохобити, тільки ж дай Боже, щоб не стало майбутнім…
До чого це все я вів? Та до елементарного – культура має значення. І вирішальне значення. І власне не як чиста естетика, а як принципи і засади проживання нашого життя. І тому, здається мені, основна наша з вами національна культура не так у «культурних закладах» (а в деяких випадках, як виглядає, то й зовсім не там, ні), а в кожному з нас, в нашій постійній і повсякчасній вибудові свого існування – перед світом і перед собою. Шодня. І щохвилини.