Коли ми приходимо до сповіді, то опиняємося не на лаві підсудних і не в кріслі у стоматолога. Приходячи до сповіді, ми дозволяємо Ісусові сісти біля нас і своєю благодаттю повернути нас до життя, якого ми себе позбавили через гріх.
Інколи піти до конфесіоналу викликає внутрішнє небажання. Як перед добровільним приходом до судді чи походом до лікаря. Що більше — як кожна асоціація, ці теж мають у собі частку правди; однак це викривлене представлення дійсності. Бо, по суті, конфесіонал має в собі щось від лави підсудних. Як і в суді, так і тут говорити неправду тягне за собою санкції, бажаним є добровільне зізнання у провинах, а в підсумку лунає вирок. Але, з другого боку, сповідник не є (і не повинен себе ставити) в ролі слідчого прокурора; натомість тим, що в цьому суді можна отримати, є любов і милосердя — причому не в лапках.
Своєю чергою, в кабінеті лікаря, навіть на простому прийомі у терапевта, так само як коли ми стоїмо навколішках при ґратках конфесіоналу — або схиляємо голову під єпитрахиль, — ми розповідаємо іншій людині про свої делікатні й інколи соромні місця у житті. Робимо це, бо сподіваємося отримати допомогу в поверненні до здоров’я. Але, з другого боку, на противагу візиту до лікаря, метою сповіді не є розв’язання психічно-емоційних проблем, а здоров’я, яке можна повернути в ході цього візиту, стосується найглибших рівнів нашого людського буття.
Щоб не згубитися в думках та емоціях, є певні «дороговкази», як пройти шлях покути і примирення.
П’ять умов доброї сповіді допоможуть віднайтися в емоційному хаосі й розгубленості. Бо хоч вони самі й пов’язані радше з юридичним способом мислення, однак не ігнорують усього багатства нашого внутрішнього життя, і врешті-решт провадять нас до того, що у Таїнстві покаяння і примирення найважливіше: до зустрічі з благодаттю, яка очищає від гріхів.
Читайте також:
Таїнство Сповіді
Три з‑посеред цих п’яти умов — тобто каяття у гріхах, постанова виправитися і щира сповідь — говорять нам про те, що є необхідним, щоби взагалі зустрітися з благодаттю, а отже — мати дійсне розгрішення. Інші дві умови — попри те, що без їх виконання, зокрема без відправлення призначеної покути, можна одразу прийняти Святе Причастя, щойно вийшовши з конфесіоналу, — також важливі для розвитку наших стосунків із Христом через сповідь.
1.Іспит совісті
Чи існує якийсь універсальний іспит совісті?
Список запитань і відповідей: чи я не робив цього, і цього, і цього. Думаю, не тільки в мене перед очима постає така картинка, коли думаю про іспит совісті. Ні, нічого поганого в таких списках (книжечках, дощечках біля конфесіоналу, буклетів на клячниках, ламінованих сторінок біля Ісуса Милосердного…) немає. «Каталоги гріхів» безсумнівно бувають потрібними. Однак сам по собі список запитань стосовно гріхів — це ще не іспит совісті. Іспит совісті — це передусім форма молитви, в якій ми просимо, в ім’я нашого Господа, Ісуса, щоби Святий Дух допоміг нам побачити наше життя у своєму світлі та вказав нам шлях повернення до єдності з Отцем.
Вочевидь можна думати про іспит совісті як про схему розслідування, в ході якого ми отримуємо список провин для визнання їх у сповіді. Але я сам волію думати про іспит совісті як про час, проведений з Богом. Час, плодом якого є моя можливість визначити в собі рани, завдані гріхом. А завдяки тому, що я знаю свої рани, я можу їх ввірити опіці Милосердного Лікаря.
Молитва перед іспитом совісті
У зв’язку з цим відповідь на запитання про те, чи існує якийсь універсальний іспит сумління для кожного, — проста. Універсальним іспитом совісті для кожного є такий іспит совісті, в якому кожен зустрічається з Богом. Натомість чи хтось для цього користується старою церковною книжечкою або розділом у молитовнику, чи роздумує над Нагірною проповіддю, чи звертається до тексту, знайденого в інтернеті, — це другорядне. Бо першорядною є зустріч із Божим Милосердям. Це — позитивний підхід. Негативний підхід такий: якщо ви, готуючись до сповіді, не відкрилися на цю живу зустріч із Божим Милосердям, то насправді ви першу умову доброї сповіді ще не виконали.
Як часто потрібно робити іспит совісті?
Насамперед, іспит совісті варто робити перед кожною сповіддю. Більш того: ті, хто молиться Літургію годин, повинні робити іспит сумління щодня, якщо моляться Комплеторій (Повечір’я). Натомість безсумнівно добрим є те, щоби час від часу, між сповідями, кожен присвятив кілька хвилин (чи більше) тому, щоб попросити Бога пролити світло на наше життя. Світло від Бога нам потрібне, бо дозволяє побачити те, що в нас самих потребує нашої особливої турботи і діяння Божої любові.
2.Каяття у гріхах
Чи можна сповідатися, не жаліючи про скоєне?
Ні, неможливо сповідатися, не розкаюючись у гріхах. Але можна сповідатися, не маючи розпачу з приводу гріхів. Бо є дуже багато гріхів, скоєння яких викликає в людей не розпач або хоч би сум, а радше почуття вдоволення (сатисфакції) або втіхи. Щоб отримати розрішення, потрібно не плакатися з приводу своїх гріхів, а шкодувати про їх скоєння.
Що таке жаль за гріхи?
Почуття між сумом і соромом, яке ми переживаємо, коли зробимо щось, що суперечить нашому моральному кодексу, ми звемо почуттям провини. Воно не вимагається при сповіді. Натомість жаль за гріхи, який є обов’язковим для того, щоби Таїнство покаяння і примирення взагалі могло відбутися, тісно пов’язаний із роботою нашого розуму та вольовим рішенням. Праця розуму полягає у зіставленні своїх дій та мотивацій із тим, що Бог, у Святому Письмі й Традиції Церкви, каже нам робити або чого уникати.
Молитва після іспиту совісті
Рішення волі полягає в тому, щоб погодитися: якщо те, що вважаю я і що вважає Бог, між собою не узгоджується, то рацію має Бог — навіть якщо я не розумію Його позиції. Жаль за гріхи полягає у визнанні, що Бог краще за мене знає, що для мене добре і що погане; а факт, що я зробив щось всупереч Його законові любові, не тільки нищить моє життя, але й порушує зв’язок із Джерелом життя, а тому вимагає відновлення. Коротко кажучи, жаль за гріхи з’являється в мені тоді, коли, побачивши, що моя практика життя розходиться з Євангелієм, я прагну змінити не Євангеліє, а своє життя.
3.Постанова виправитися
Як можна вирішити виправитися, якщо ми всі — грішні?
Якби ми не були грішні, постанова виправитися була би неможливою, бо не було що виправляти. Сильне рішення (постанова) виправитися — це якраз для нас, людей, зранених гріхом. Якби наше рішення виправитися, яке ми повинні в собі викликати під час сповіді, мало би включати гарантію розриву з усіма гріхами, — ніхто з нас і ніколи, швидше за все, не отримав би відпущення гріхів у сакраментальній сповіді. Бо ж, хочемо ми того чи ні, наше життя позначене користолюбством, безладом волі, пожаданнями та іншими силами, що діють в нас. Я не заперечую, що ми покликані протидіяти цим чинникам. Однак здатність над ними панувати не приходить на початку, але чекає на нас ближче кінця дороги наслідування Втіленої Любові.
Чи заявити про рішення виправитися буде достатньо, а чи це мусить бути конкретна дія?
У Таїнстві покаяння і примирення сповідник завжди виходить із того, що каже людина, яка прийшла на сповідь. Сповідник сидить у конфесіоналі не для того, щоб оцінювати, чи хтось каже правду, чи ні, чи жаліє про свої гріхи, чи ні, чи він змінить своє життя після цієї сповіді, чи ні. Роль сповідника — прийняти визнання гріхів та вділити розрішення, якщо пенітент говорить про жаль за гріхи та рішення виправитися, і при цьому не суперечить тому, що каже.
Іншими словами, якщо хтось у конфесіоналі зізнається, що зробив щось проти Божого закону, декларує свій жаль і постанову виправитися, але водночас стверджує, вголос чи у своєму серці, що не визнає скоєного гріхом, — то сповідник не може такій людині уділити дійсного відпущення гріхів. Він не може цього зробити не тому, що десь є закон, який забороняє уділяти розрішення в цій ситуації. Він просто не може зробити те, що є неможливим: ані для сповідника, ані навіть для самого Христа.
Стану під хрест…
Гріх може бути відпущений тільки й виключно тоді, коли людина, яка його скоїла, визнає: що вона це зробила, що шкодує про скоєне і що хоче більше такого не робити. Якщо ми не бачимо свого гріха, не хочемо його усунути з нашого життя або принаймні розпочати з ним боротьбу, то самі позбавляємо Всемогутнього Бога можливості діяти в нашому житті через прощення та відпущення гріхів.
Натомість якщо в нашій сповіді хоч би в початковій формі наявний справжній жаль за гріхи і фактичне рішення виправитися, то Бог не прагне для нас нічого іншого, ніж примирення з Ним. А сфера дій, які ми маємо виконати у зв’язку з отриманим прощенням, залежить від того, що нам прощено і наскільки ми спроможні діяти. Наш Бог — стаєр, «далекобійник». Він шанує час, якого ми потребуємо для повного навернення. Знає, що нам може трапитися повернення до зла, навіть якщо ми прагнемо порвати з гріхом. Він не ігнорує того, на що вистачить наших сил у цей конкретний момент, — хоча нерідко їх дуже мало.
Від нас залежить перший крок. А Бог знає, як нас виправити далі.
4.Щира сповідь
Що сказати священникові про себе, перш ніж визнавати гріхи?
Розпочинаючи саму сповідь, спочатку треба сказати, коли востаннє сповідався і чи виконав задану покуту. Також є низка інших відомостей, які варто повідомити, якщо це не ваш постійний сповідник. Зокрема, важливим є вік. Також важливо те, чи ви живете самотньо чи в подружжі; чи маєте дітей; чи ви розлучені; чи ви богопосвячена особа або консекрований мирянин; чи ви вдовієте.
Під час сповіді священникові варто надавати лиш ту інформацію, яка важлива з погляду гріхів, у яких ви сповідаєтеся. Якщо сповідник вважатиме, що йому треба більше інформації, він запитає про потрібне.
Як часто треба сповідатися?
Щоразу, коли це необхідно. Сповідь доконечна кожного разу, коли ми свідомо і добровільно порушимо Божий закон у серйозній матерії, тобто скоїмо тяжкий гріх. «Серйозна матерія» — це загалом означає дію супроти котроїсь із Десяти заповідей. Коли ми не скоюємо тяжких гріхів, то, згідно з однією з церковних заповідей, маємо обов’язок приступати до Таїнства сповіді хоча б раз на рік.
Однак сповідь — це не тільки час, коли ми дістаємо розрішення. Сповідь є таїнством — що означає, що завжди, коли ми до неї приступаємо, Бог уділяє нам свою благодать. Якщо треба — відпускає нам наші гріхи; але також Він прагне уділяти нам свою благодать, необхідну для життя, згідного з заповідями, сили братися за навернення, мудрості для гармонійного функціонування в нашому життєвому середовищі. Коротко кажучи, попри те, що ми можемо не скоювати гріхів, які роблять потребу сповіді нагальною, — варто регулярно (наприклад, раз на місяць) приступати до цього таїнства. Бо шкода марнувати нагоду, щоб Бог огорнув нас своєю любов’ю, міццю і миром.
5.Винагорода Богу і ближньому
В чому має полягати відшкодування за скоєний гріх?
Винагорода, або відшкодування, не є ціною, яку ми маємо «заплатити» за прощення гріхів. Ціну за наш гріх сплатив Господь Ісус — своїм життям, смертю й воскресінням. Однак хоча Христос знищив наші гріхи і в сповіді примирює нас з Отцем, та це не усуває наслідків зла, яке ми свідомо і добровільно скоїли. Тобто примирення з Богом нам гарантоване; але якщо людину штовхнули і вона впала, то від нашого розкаяння і відпущення гріхів її синці не зникнуть.
Наслідки гріха в нашому житті варіюються від шкоди, заподіяної іншим, через порушення стосунків з Богом і людьми, аж до спустошення, яке відбувається у наших власних серцях. Відшкодування Богові та ближньому пов’язане з цими наслідками гріхів.
Винагорода Богу, яку можна співвіднести з покутою, накладеною на нас під час сповіді, скерована на відбудову стосунків із Богом та повернення до повного духовного здоров’я. Загалом беручи, покута певним чином повинна відповідати ранам, що завдані гріхом. Це може бути виконання діл милосердя, піст, адорація чи якась інша форма молитви.
Своєю чергою, відшкодування ближньому полягає у відновленні порушеного порядку справедливості. Якщо я щось у когось вкрав, то повинен це повернути. Якщо я когось обмовив, то повинен спростувати обмову. Якщо я вчинив негарно щодо когось, то повинен перепросити.
Винагородження має бути співмірним до скоєної кривди. Натомість той факт, що я не завжди можу відшкодувати комусь безпосередньо, не звільняє мене від обов’язку спроби виправити шкоду: наприклад, через пожертвування коштів на діяльність якоїсь організації опіки над постраждалими.
Винагорода у багатьох випадках вимагає креативності й жертовності, але вона ніколи не буває позбавленою сенсу.
Чи можна відшкодовувати кривду ближньому, не повідомляючи його про це?
Це залежить від того, яку саме кривду ви завдали ближньому. Однак загалом можна знайти чимало ситуацій, коли не потрібно повідомляти того, кому ви винагороджуєте за скоєне зло.
Переклад CREDO за: о. Радослав Венцлавек ОР, Stacja7
фінансово.
Щиро дякуємо!
