«Чи можна використати ідеї комунізму для обґрунтування постулатів та ідей християнства, і для їх реалізації?» — на це запитання у розмові з німецьким юристом, політологом і філософом Лотаром Рілінґером відповідає колишній префект Конгрегації віровчення кардинал Герхард Людвіг Мюллер.
— Розпочнімо з теологічного запитання. Чи для Бога — Триєдиного Бога християнства — є місце у комунізмі?
— «Бог є любов» (1 Йн 4, 8.12). Ця істина є сумою всього нашого знання про Бога. Він полюбив нас так сильно, що віддав свого єдиного Сина на хрест, щоби кожен, хто в Нього вірить, мав життя вічне (див. Йн 3,16).
Комунізм, із яким ми маємо справу в Маніфесті від 1848 року, творах Карла Маркса і його політично-ідеологічних учнів Леніна, Сталіна, Мао Цзедуна, Пол Пота і їхніх спільників та сателітів, за суттю своєю є атеїзмом. Це проявляється в тріаді «безбожний — безжальний — без любові». Не хто інший як Александр Солженіцин — одна з найвідоміших жертв комунізму — стверджує це у своєму творі «Архіпелаг ГУЛАГ». Маркс не тільки заперечує існування Бога як джерела всього творіння й мети прагнення кожної людини до правди і щастя. Він заявляє, що релігія взагалі є небезпечною ілюзією та саморуйнівним опієм людей і для людей. Це тільки іронія історії, що саме дехристиянізація західної цивілізації нищить людей психічно і фізично через масове вживання справжніх наркотиків, а юридичну лібералізацію вживання наркотиків святкують як прогрес — на шляху до самознищення. Володимир Ленін, засновник радянського союзу і провідна постать атеїстичного Нового порядку, зробив безжалісний висновок із марксистського атеїзму ще в 1905 році у своєму тексті «Соціалізм і релігія»:
«Революційний пролетаріат доб’ється того, щоб релігія справді стала для держави приватною справою. У цій політичній системі, очищеній від середньовічної цвілі, пролетаріат вестиме широкомасштабну відкриту боротьбу за знищення економічного рабства — справжнього джерела релігійного задурення людства».
Наслідки заперечення Бога як Творця доброго світу, який відображає Його доброту й любов, і як спасителя людства від гріха та смерті можна побачити в нігілістичному образі людини, що показує своє сатанинське обличчя на кожній сторінці та в кожній дії діалектичного та історичного матеріалізму. Для Маркса людська істота — це не особа, створена на образ і подобу Божу, зі своєю невід’ємною гідністю, а сукупність ідеологічних та соціальних умов. Людина повністю віддана на милість колективу — держави, нації, класу, рас — і є лише матеріалом, що служить для побудови утопічного суспільного ладу. Отже, без Бога немає невідчужуваних прав людини, що випливають із природної та об’явленої волі її божественного Творця; її права мають походити лише з волі влади деспотів і автократів.
Отож завдяки просвітництву і пропаганді, як це робили пізніше націонал-соціалісти (Гітлер — Mein Kampf; Альфред Розенберг — «Міф ХХ століття»; Геббельс), можна змінювати свідомість людей і маніпулювати нею так, що люди приймають прищеплені їм божевільні ідеї у своє життя і природу. Ідеологія пробудження (woke) — це просто неомарксистський варіант із такими ж руйнівними наслідками, як і у випадку реального соціалізму, коли люди переконані, що — всупереч усім біологічним фактам — вони можуть визначити свою стать або змінити її за допомогою медичної операції.
Деякі представники Церкви, які через свою побожну наївність не можуть проаналізувати атеїстичні основи неомарксистської гендерної ідеології, вважають, що треба модернізувати Церкву, йдучи на компроміс з атеїстичною антропологією в сексуальній моралі. Але цим вони проявляють тільки свої сумніви в тому, що сам Бог є автором і гарантом гідності людської особи, як у її духовній і фізичній природі, так і в її вільному самовизначенні в контексті відповідних історичних та соціальних умов життя. Всі матеріалістичні атеїзми, від французьких якобінців і німецьких націонал-соціалістів до російських більшовиків та китайських комуністів, до глибини душі ненавидять Бога і життя, а також Христа і Його учнів. Комуністи, у дивовижній гармонії з фашистами та міжнародним політичним тероризмом, відповідальні за найгірші переслідування християн в історії. Їхнім бойовим кличем є жорстока боротьба проти шлюбу та сім’ї, проти життя ненароджених, хворих і людей похилого віку через аборти й допомогу в самогубствах. Вони ненавидять встановлену Богом позитивну різницю між чоловіком і жінкою. Як (моністичні) матеріалісти, вони заперечують якісну різницю між людьми і тваринами. Їхні лідери поширюють поклоніння собі в гігантських статуях і плакатах, як язичницькі ідоли.
— Оскільки комунізм відверто безбожний, ми хочемо обговорити, якою мірою християни, попри все, схвалюють комунізм, задля будування справедливішого світу. Основа комунізму — встановлення власності як «народної» або спільної; при цьому представники народу, тобто громадяни, ніколи не реєструються як власники спільного майна в земельному та іпотечному реєстрі. В енцикліці «Rerum novarum» папа Лев XIII сформулював католицьке соціальне вчення, яке треба розуміти як кінець марксистським, а потім і комуністичним утопіям. На відміну від комунізму, Лев XIII вимагав приватної власності для кожного члена не лише Церкви, а й суспільства, оскільки особистого добробуту — а отже, зміни соціального становища — можна досягти лише завдяки можливості, й навіть дозволу, стати власником. Чи ідеї Лева XIII застаріли?
— Марксизм-ленінізм як у теорії, так і на практиці не має нічого спільного з соціальною справедливістю, окрім пропаганди політичних кабінетів і відверто дурних переконань марксистських ідеологів. З іншого боку, для позбавлених релігійного коріння інтелектуалів Заходу комунізм був бажаною релігією-замінником, із якою вони загравали (Жан-Поль Сартр). Те саме стосувалося філософів, які свідомо порвали з християнством і закохалися в націонал-соціалізм, що викривило їхні погляди на питання про сенс існування (Мартін Гайдеґґер).
Єдиною реальною відповіддю на промислову революцію ХІХ століття та виклики сучасного технологічного та медіаглобалізму є католицьке соціальне вчення. Там, де воно було запроваджене в політичне життя, це вчення показало себе прекрасно (наприклад, у Федеративній Республіці Німеччини після жахливого досвіду з атеїстичним тоталітаризмом націонал-соціалістів). На землі не буде досконалої справедливості, поки світ перебуває під владою гріха. Повнота спасіння настане лише після Страшного суду, коли Царство Боже стане довершеною дійсністю. На зорі історії Бог створив рай (як втілення спілкування з Богом у світі, що мав служити людині); але людина втратила його через гріх — не в міфічному значенні, а через рішення вільної волі. Своїм втіленням, смертю на хресті й воскресінням Син Божий повернув нас до раю Нового Неба та Нової Землі — які об’являться лише наприкінці нашого земного паломництва між викликами світу і Божою розрадою (пор. Другий Ватиканський Собор, Lumen gentium 8). Людина, яка хоче зробити себе богом, творцем і спасителем себе самої, тільки стає знаряддям диявола (Гітлер, Сталін та ін.), а замість раю на землі постає пекло на землі (Аушвіц, ГУЛАГ, поля смерті, китайська культурна революція; біблійні вершники Апокаліпсису).
— Маркс відрізняє найманого працівника від власника засобів виробництва. Щоб усунути цю різницю, комунізм закликає до класової боротьби. У класовій боротьбі потрібно стати на бік однієї частини суспільства. Чи можна примирити вибір лише однієї сторони — а отже, протиставлення іншій — із християнською ідеєю, що всі люди можуть увійти до Божого Царства?
— Швидше за все, манчестерський капіталізм — як і сьогоднішній розрив між масою бідних у світі та владними, інформаційними й фінансовими елітами — був не лише випадковим результатом технічно-промислової революції, а й плодом атеїстичного погляду ліберальної буржуазії на людство з його (дарвінівським) прокляттям або ідеалом боротьби всіх проти всіх (від Томаса Гоббса) і закону найсильнішого (колоніалізм, імперіалізм, расизм, націоналізм). Якщо прийняти метафору «боротьби», то біблійно ми маємо на увазі боротьбу людини, яка за допомогою Божої благодаті мужньо протистоїть нищівній силі зла у своїй душі та зовнішньому світі. Соціалісти-комуністи з їхньою боротьбою одного соціального класу проти іншого, як і націонал-соціалісти («Mein Kampf» Гітлера) з їхньою війною «раси панів проти расово нижчих недолюдей», означають фізичне та соціальне, а також психологічне підпорядкування і знищення всіх ближніх, яких вони сприймуть як своїх ворогів. З іншого боку, ми, християни, любимо всіх і кожну людину як наших братів і сестер — включаючи грішників і навіть наших ворогів, бо й вони мають Бога-Отця, який тримає двері навернення відчиненими для кожного. «Бо наша війна не проти плоті й крові» (Еф 6,12), а проти злих духів, які затемнюють розуми людей і отруюють їхні серця. Нашою «зброєю» (Еф 6,13) є справедливість, Євангеліє миру, віри, надії та любові.
— Класова боротьба може бути ведена також і з використанням насильства. А чи допускається силою поширювати вчення Боже?
— Вже у ІІ столітті Іриней Ліонський писав проти гностиків усіх часів: «Бог створив людину вільною від початку, з посіданням власної сили, як і її власної душі, щоб вимогам Бога (ad utendum sententia) підкорятися добровільно, а не тому, що Бог до цього змушує. Бо в Бога немає примусу» (Проти єресей, IV, 37,1). У промові, виголошеній у Регенсбурзі 2006 року, папа Бенедикт XVI ще раз підкреслив, що Бог є розумом і будь-яке руйнівне насильство цьому суперечить. Так звані ісламісти можуть посилатися на Бога — хоч і блюзнірськи, — але їхні дії показують, що вони є знаряддям диявола, «душогубця та брехуна від початку» (Йн 8,44). Син Божий на собі зазнав несправедливого насильства, і не викликав із неба дванадцять легіонів ангелів, а сказав Петру сховати меча. Тільки через любов ми можемо зупинити спіраль насильства.
— Часто кажуть, що раннє християнство можна порівняти з комунізмом. Обидві системи сприяють спільному використанню власності. Чи раннє християнство закликало до скасування особистої власності, а чи воно не мало на увазі суспільного обов’язку власності — як це сформульовано в сучасних і юридичних термінах, — коли вимагало, щоб усі мали доступ до майна?
— Християнство перших століть є результатом віри в розіп’ятого Христа, Сина Отця і не має нічого спільного з атеїстичними політичними системами комунізму («все є власністю народу») і націонал-соціалізму («ти — ніщо, народ — усе»), ні за суттю ані в практичній реалізації. Християнська любов до ближнього ґрунтується на тій істині, що ми всі — діти Божі й отримали всі наші таланти і те, що ми з них маємо, як дари від Бога.
Тому християнин, який має законно набуті духовні й матеріальні блага, не може відмовити в милосерді своєму братові, коли бачить його в духовній і матеріальній потребі. Це дає початок ділам милосердя щодо тіла і щодо духа. У християнстві окрема людина є суб’єктом своїх добрих учинків; в атеїстичному соціалізмі, де людини як особистості не існує, вона є анонімним колективним суб’єктом у формі тотального контролю владної партії, яка розподіляє блага на власний розсуд. У своєму духовному житті справжній християнин часто замислюється над словами св. Павла, які св. Августин часто цитував проти пелагіанської сваволі: «Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?» (1 Кор 4,7).
— Через теологію визволення бідні люди Південної Америки сподіваються бути звільненими від бідності. Папа Франциск дуже близький до цієї теології. Він хотів би, щоб повернулося первісне християнство, яке, на його думку, втілене також у комунізмі. Чи можна уявити, що це звільнення людей, засноване на теології з використанням засобів комуністичної доктрини, буде реалізоване лише в класовій боротьбі з власниками засобів виробництва?
— Первісна теологія визволення хотіла бути теологією, тобто Бого-слів’ям, а не благочестиво замаскованою марксистською політичною соціологією. Її основне питання: як ми можемо говорити про Божу любов перед лицем матеріальної та духовної бідності значної частини суспільства, не бажаючи перенести принципи християнської антропології та соціального вчення в політичну практику і конституцію демократичної правової держави? Ті, хто все ще не прокинувся від романтичного сну перед лицем масових злочинів, які неминуче є результатом природи атеїстичного соціалізму, подібні до сплячих учнів Ісуса на Оливній горі, які боягузливо покинули Його в годину страждань.
— Мільйони людей були вбиті в ім’я комунізму. Лише в маоїстському Китаї, за приблизними підрахунками, понад 75 мільйонів чоловік були вбиті, діями чи бездіяльністю, під час Великого стрибка, і ще два мільйони — під час Культурної революції, а додатково 100 мільйонів втратили здоров’я, власність і життєві можливості. У сталінському радянському союзі загинули мільйони людей. Це тільки два приклади. Вже на цьому тлі поєднання комунізму з християнством виглядає недоречним. Чи цей аргумент зрозумілий?
— Кожен, хто поєднує атеїстичний і людиноненависницький комунізм із християнською вірою в Бога-чоловіколюбця, «який бажає, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди через Ісуса Христа» (пор. 1 Тим 2,4), нічого не розуміє.
— Комуністична ідея про те, що приватної власності не повинно бути, здається, знаходить відображення — але без зневаги до людської природи учасників — у правилах деяких жебручих орденів. Отож чи може монаше життя бути моделлю для світського життя всіх людей?
— Монаший ідеал євангельської бідності, разом із харизмою послуху та безшлюбності заради Царства Небесного, випливає зі свободи відмовитися від законних благ, які вважаються даром Божим. Кожна людина має своє покликання: до життя у світі, у подружжі та сім’ї, яке ґрунтується на приватному майні, набутому власною працею, — або до життя за трьома згаданими євангельськими радами, на які він може відкритися тільки за Божим покликом, в індивідуальній свободі. Комуністична пропаганда, яка апелює до християнського чернечого життя заради своєї постійної ідеї виключної власності на людей, може вцілити лише в тих, хто навіть не почав розуміти християнство і готовий продати своє християнське право на соціальну справедливість за сочевицю безбожної і нелюдської ідеології.
— Папа Франциск не раз згадував право людини на власність, цитуючи св. Йоана Золотоустого: що те, що ми маємо, не належить нам, а вкрадено у бідних. Також він посилався на вислів Григорія Великого: якщо ми даємо щось бідним, то даємо їм лиш те, що належить їм. Чи поділяєте Ви думку про те, що люди можуть стати власниками лише тому, що незаконно привласнили, тобто вкрали блага, тож вони зобов’язані повернути їх бідним — гаданим попереднім власникам?
— Тут належить розрізняти те, що Папа говорить від імені Церкви в термінах доктрини, і те, що стосується його приватних знань на тему Отців Церкви. Право власності виникає з природного морального права, але пов’язане з соціальним призначенням власності та обов’язком солідарності з суспільством, у якому ми живемо. Як батько і мати в сім’ї, як громадянин країни, як особа, охрещена для суспільних справ Церкви, кожен з них несе співвідповідальність за більшу цілісність спільноти — звісно, не плутаючи спільноту осіб з анонімним колективом. Є велика різниця між тим, щоби сказати в очі людям, сім’ї, яка побудувала власний будинок, що вони вкрали його у жебраків, які випрошували євро біля твоїх дверей, — і назвати грабіжниками супермільярдерів, які подвоїли свої статки внаслідок кризи, викликаної коронавірусом, як це насмілився зробити свого часу святий Йоан Золотоустий. Безсумнівно, не в дусі Отців Церкви відбуватися від жебраків кількома доларами, які їм дадуть мультимільярдери Агенди-2030 та їхній інклюзивний капіталізм. Замість того, щоб папугою повторювати рефрен: «не володій нічим, будь щасливим», — ми повинні спочатку вигукнути це в обличчя супербагатіям, щоб вони могли застосувати це до себе.
— Навіть якщо Франциск визнає право всіх людей на власність — то він обмежує загальну чинність цього права, постулюючи ієрархію прав людини. Право колишнього власника — широко відомого як «багатий» — повинно відступити на друге місце, після права нового власника — загальновідомого як «бідний». Чи є прийнятним те, що право людини на власність повинно мати різну якість залежно від того, хто на нього претендує?
— Так, це треба сказати супербагатіям Нового світового порядку, які самі запросили себе до Ватикану, щоб рекламувати свої інтереси на фотографіях поруч із Папою Франциском. А бідні в євангельському розумінні — це не лише ті, хто отримує милостиню поза стінами Ватикану, але й багато простих людей із сім’ями, які важкою працею здобули скромний дохід і власну домівку та які усвідомлюють власну гідність, бо не хочуть бути залежними від державної допомоги та чиновницького свавілля.
— Як потрібно керувати численними фінансовими завданнями Церкви, якщо її члени більше неспроможні творити фінансові ресурси, необхідні для виконання обов’язків Церкви, через нездатність їх розподілити?
— Церква, як спільнота благодаті, живе повністю завдяки сповненій любов’ю Божій турботі про нас, людей; але тією мірою, якою вона є видимим соціологічним буттям, Церква також потребує матеріальних ресурсів у цьому світі, щоб мати змогу виконувати свої завдання. Це не тільки милостиня, яку збирають для окремих потребуючих, але й структурні умови, що мають бути на місцях (зарплата, будівлі тощо). У цьому відношенні всі члени Церкви мають моральний обов’язок нести ці матеріальні тягарі в межах своїх можливостей, не звинувачуючи за це Бога, як шахраї. Його благодаті ми завдячуємо всім, включаючи добрі справи, для яких Він нас призначив і зробив здатними. Усе добро, яке ми робимо добровільно, часто повертається до нас Його благодаттю, що робить нас задоволеними та щасливими.
— Отче кардинале, чи Ви вважаєте можливим, щоб Папа Франциск — пам’ятаючи, що соціологічно він називає себе комуністом, — рекомендував Україні, яка зазнала нападу з боку росії всупереч міжнародному праву, підняти білий прапор як міжнародно визнаний знак капітуляції, щоб дозволити самодержавному правителю путіну перемогти, а тим самим дати йому можливість анексувати Україну?
— Особисто я вважаю, що він не помітив двозначності метафори білого прапора у швидкості обміну словами під час інтерв’ю. Зокрема, важко визначити, коли боротьба за свободу необхідна, а коли опір стає марним. Але, безперечно, зараз ідеться про те, щоб зупинити агресора, для якого Україна є лише одним з елементів його геополітичної силової гри, — а не про згоду на боягузливий і сумнівний «мир», який був би лише повним підкоренням жорстокому деспотизму.
— Постає запитання, якою мірою Церква (і зокрема Папа) має бути політично залучена у світову політику, чи має вона стати на чийсь бік у конфлікті або війні, чи має використовувати свою високу моральну позицію для посередництва між сторонами та закликати на обидві протиборчі сторони укласти справедливий мир і вимагати від агресора компенсації за шкоду, заподіяну з порушенням міжнародного права?
— Так, Папа і єпископи мають моральний обов’язок у Європі, яка все ще позначена християнством, заборонити війну як політичний засіб і закликати християн в усьому світі молитися, щоб Бог прищепив думку про мир у серця відповідальних. Наші 70-80-річні лідери у Вашингтоні, москві й Пекіні повинні усвідомити, що будь-якої миті можуть постати перед Божим судом, де їм більше не вдасться прикриватися дурною пропагандою своїх прессекретарів. «Всім бо нам треба з’явитися перед судом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле» (2 Кор 5,10).
фінансово.
Щиро дякуємо!
