Навіщо взагалі цей дим у церкві? Чому під час деяких богослужінь запалюють трибулярій (кадильницю), і що там горить?
У Церкві прийнято окаджувати як людей, так і предмети. Причому роблять це по‑різному.
«Трьома рухами кадильниці окаджують Пресвяті Дари, реліквії Святого Хреста, образи Христа Господа, виставлені для привселюдного вшанування, дари, складені у жертву під час Святої Меси, вівтарний хрест, Евангеліарій, пасхал, священника і люд Божий», — каже Загальний вступ до Римського Месалу. «Двома рухами кадильниці окажєуються реліквії та образи Святих, виставлені для привселюдного вшанування, і тільки на початку богослужіння, після окадження вівтаря», — сказано далі. А сам вівтар «окаджують одиночними рухами кадильниці».
Ну добре, але чому й навіщо?
З найдавніших часів кадило… захищало від смороду. Який походив, як можна здогадатися, з прерізних джерел. Завдяки інтенсивному запаху кадила сморід стає невідчутним або принаймні не так заважає. Тому кадило вживалося — і надалі вживається — також у ситуаціях, які не мають нічого спільного з культом. А що це певна надлишковість (так само, як парфуми), то його вживання інколи могло навіть бути вказівкою певного соціального статусу.
Чи в багатьох культах використовують кадило, щоб підкреслювати значущість якихось ушанувань? Сказати важко. Відомо, що кадило використовували в численних язичницьких культах. Також кадило спалювали в єрусалимському Храмі, на честь Єдиного Бога (джерело традиції: Вих 30,7). Складно не помітити, що цей звичай мав цілком конкретний практичний вимір. Бо ж відомо, що як у різних поганський культах, так і в релігії Ізраїля жертовні дари складали, спалюючи принесене. Можна припустити, що запахи, які при цьому виникали, не обов’язково були приємними для людського носа.
А от чому кадило використовують християни, які не складають Богові таких жертв?
Справді, християни довго — цілими століттями — не використовували кадило в своєму культі. Певно, занадто сильно це асоціювалося з поганськими жертвоприношеннями, з поклоніння божкам, до чого християн примушували під час переслідувань… Кадило у християнській Церкві з’явилося тільки в IV столітті, коли переслідування припинилися. Принаймні, ті переслідування, що стосувалися території Римської імперії.
Сьогодні кадило є вираженням пошани: до людей — якщо це їм кадять, або до речей, які окаджують. Зрештою, до самого Бога, коли окаджують Пресвяті Дари.
Але це ще не все.
«Нехай моя молитва стане перед тобою, мов кадило», — читаємо у Псалмі 141. В інших перекладах цього тексту можемо навіть знайти побажання, щоб ця молитва «підносилась до Бога, наче кадило». Молитва має «підноситись» до Бога, як кадило, — тобто як саме?
Коли придивитися до клубів диму, що вириваються з кадильниці, — можна легко помітити, що формуються вони дуже по‑різному. Залежно від циркуляції повітря у приміщенні (ущипливі язики сказали би: від протягів). Дим розходиться в сторони, підноситься вгору, опускається додолу, часом швидше, часом повільніше… Найчастіше дуже складно наперед сказати, як розійдеться кадильний дим. Однак завжди, і навіть якщо самого диму вже не видно, запах кадила досягає до найдальших закуточків храму. І так — просить Псалмоспівець, а разом із ним і ми — має бути з нашою молитвою. Ми не мусимо знати, яким шляхом, ми не можемо визначити жодних схем «доходження молитви до Бога», — але щоб вона до Нього дійшла. І нехай ця молитва буде Йому приємна, як запах кадила; нехай вона Богові сподобається.
Отож щоразу, коли в храмі використовують кадило, варто пам’ятати, що воно застосоване для вираження пошани до Бога і пошани до зібраної перед Ним громади. Нехай до нас має доступ лиш те, що гарне, а не жоден сморід. У моменти, коли ми хочемо почути Божу відповідь на наші волання, а Він, здається, мовчить, — цей дим і запах можуть нести розрадну надію: що наші молитви, як кадило, доходять до Нього, навіть якщо може видаватися, що вони розчинилися в порожнечі.
Треба тільки мати ясне усвідомлення, що саме по собі паління кадила не заступить нам віри. Писав же пророк Ісая:
(Є такі, хто) жертвує вола, а вбиває людину,
хто вівцю приносить у жертву, а пса давить;
хто приносить офіру, але зі свинячої крові;
хто палить кадило, але кумира благословляє.
Істинна віра — дуже далека від формалізму порожніх жестів, які, зрештою, інколи можуть вироджуватися в магічні практики. Завжди важливим є те, щоб палення кадила Богові не було просто прикрасою чи формальністю, але щоби разом із кадилом і його приємним запахом линуло до Бога наше щире прославлення.
фінансово.
Щиро дякуємо!
