Про значення досвіду глобальної кризи здоров’я, викликаної пандемією коронавірусу, для нашої діяльності на захист кожної людської істоти написав кардинал Курт Кох, голова Папської ради підтримки єдності християн, у статті для німецької католицької агенції CNA.
Стаття називається «Години правди на фундаменті атеїзму». Швейцарський куріальний ієрарх переконаний, що в часи кризи проявляються пріоритети в нашому людському житті та в житті віри.
*
Пандемія коронавірусу викликала шок, який може нагадувати катастрофу великого землетрусу в Лісабоні 1755 року, що радикально підірвав багато аксіом. У релігійних категоріях з’явилися сумніви у доброті Бога, а насамперед у Його всемогутності. Страшні страждання і смерть стількох людей стали набагато більшим питанням про існування Бога, ніж усі просвітительські філософські теорії та епістемологічні трактати. «Можеш заперечувати зло, але не біль і страждання», — написав 1835 року Георг Бюхнер. — «Це фундамент атеїзму». Це нове кредо неможливо уявити без Лісабона і його наслідків.
З іншого боку, сьогодні пересічна реакція суспільства на коронавірус сильно відрізняється від реакції на Лісабон у XVIII столітті. Загалом беручи, є сильне знеохочення інтерпретувати кризу коронавірусу в релігійній перспективі, а певний брак слів стосовно питання віри помітний навіть у Церквах. Найчастіше чути думку, що криза коронавірусу це в жодному разі не Божа кара. Факт, що це понуре слово відкидає Бога, який карає, — вже характерний, оскільки криза коронавірусу, подібно як чимало минулих і сучасних катастроф, найбільше вціляє в людей бідних і тих, які вже страждають; нині це знову відбувається в Африці, а особливо в Амазонії. Ідея, що Бог, котрий як «Pater pauperum» особливо прихильний до бідних, нібито створив вірус, щоби покарати людство — і зокрема вбогих, — вочевидь неприйнятна.
Водночас із відкиненням похмурої думки про Божу кару неможливо відкинути релігійне питання. Залишаються щонайменше запитання, як люблячий Бог може дозволити таке лихо, як коронавірус, і як Він до нього ставиться, а також яке послання для нас, людей, із цим пов’язане.
Із цього погляду я стверджую загалом, що аби підкреслити добру новину про люблячого Бога і про спасіння, немовби перед лицем страждання, викликаного коронавірусом, ми одразу ж готові піти на компроміс стосовно всемогутності Бога або взагалі відмовитися визнавати зв’язок Бога з коронавірусом і зважитися на релігійну інтерпретацію кризи. Однак хто хоче герметично відділити Бога від грізних явищ у природі та викликаних ними страждань людей, тому загрожує небезпечний дуалізм у тому сенсі, що все позитивне приписується принципові добра, тобто Богу, а щодо того, що негативне, приймається принцип «зло від Злого». Вочевидь, сьогодні ніхто не думає про деміурга, як у раніших дуалізмах, якраз навпаки, радше бачиться страждання як викликане природою і наявне в самій природі, але з якими Бог не є і не може бути пов’язаний. Тому це припущення насуває мені думку, що за цими розумовими вправами криється знову те саме припущення, яке стає щораз більше прийнятим у сучасній теології і яке проголошує, що Бог здатний тільки діяти у глибині людського духа, Він не пов’язаний з усіма фізичними й матеріальними речами ані не може ними займатися. Ця ментальність, яка дозволяє Богу діяти виключно в духові, але не визнає людину буттям матеріальним і фізичним, була приводом, через який папа Бенедикт XVI закликав до нового підходу до духовності, влучно оцінюючи цю тенденцію як «новий тонкий гностицизм», який принципово відбирає в Бога і Його влади матерію і який нині пропагований попри всіляке вихваляння того, що матеріальне й фізичне. Діяння Бога зводиться до людської внутрішньої суб’єктивності; для Нього немає місця у світі матерії, оскільки об’єктивний світ підлягає нібито зовсім іншим законам.
Проте неясно, як за таких вступних світоглядних рішень ще можна взагалі говорити про чуда, а тим більше — достовірно говорити про найбільше чудо воскресіння Ісуса Христа по Його смерті. Виходячи з Воскресіння Господнього, тоді також логічно очікувати Божого впливу тільки на духа, і вже неможливо проголошувати, що Христос живе, а єдино лиш говорити про те, що «справа Ісуса живе». А що з обітницею життя вічного як участі людини у воскресінні Ісуса Христа, — якби Бог мусив дотримуватися тільки законів природи? Хіба ж це не парадоксально, коли такі погляди виражають в ім’я віри, яка визнає Бога Творцем неба і землі, втілення Божого Сина та відкуплення і навіть досконалість тіла?
Про факт, що такий гностицизм існує і надалі, свідчить, наприклад, докір теолога, який обвинувачує Папу Франциска за уділення євхаристійного благословення Urbi et Orbi на площі св.Петра, називаючи його неосвіченим, бо ж кризу коронавірусу долають розвитком медицини, а не проханнями до Бога. Навіть якщо це просте ствердження теолога на перший погляд може виглядати достовірним, воно виявляється більше фундаменталістичним, подібно як поведінка тих, хто принципово відмовляється дотримуватися всіх вимог гігієни й медичних засобів та очікує подолання кризи коронавірусу вже самою молитвою. Для католика, який керується принциповим переконанням своєї віри, що благодать виходить із природи і її вдосконалює („Gratia supponit naturam et perficit eam”), є очевидним, що молитва не заступає собою необхідності пошуків дієвого щеплення. Для нього також очевидне, що всілякі гігієнічні та оздоровчі засоби безпеки не заміняють собою молитви.
Це особливо правильне, коли молитовне прохання будуються на принциповому переконанні, яке Папа Франциск висловив у своїй чудовій молитві до Марії, написаній спеціально на травень: «Ти (…) знаєш, чого ми потребуємо, і ми певні, що Ти подбаєш про все, щоб, як у Кані Галілейській, після цієї хвилини випробування повернулися радість і свято». На весіллі в Кані Галілейській Марія не просить ні про що конкретно, не просить Ісуса створити вино і так звершити чудо. Марія вбачає своє завдання тільки в повіренні турбот присутніх на весіллі людей Ісусові, а потім залишає Його рішенню, що Він далі захоче вчинити. В цій принциповій марійній позиції є очевидним, що віруючі християни стоять перед Богом у ситуації серйозних труднощів, які приніс коронавірус, приймають Його благословення, зокрема Євхаристійне, і мають надію та велику довіру до Божої всемогутності.
Треба сказати «так» всемогутності Божій, і небезпідставно. Факт, що сьогодні навіть у царині християнського життя є схильність обмежувати всемогутність Бога, щоб уберегти Його любов, випливає імовірно з того, що люди мають схильність виходити зі світської думки про всемогутність і тому не зважають на думку про всемогутність, яку нам дає християнське об’явлення. Тому що міць, яка нам показана в Ісусі Христі, це любов Бога, яка сягає аж до страждання за нас. Бог, який є Любов, є також Міць, є Міць любові, якій ми можемо ввіритися, навіть — і насамперед — у серйозній потребі кризи коронавірусу. Любов не є антитезою Божої всемогутності, це конкретний спосіб Його діяння, оскільки Він не стоїть віддалік людських страждань і зойків свого створіння, але дозволяє цієї любові торкнутися.
Християнська віра у всемогутність Бога каже нам, що Ісус Христос — це Добрий Пастир, який сам став агнцем і став по стороні утиснених ягнят, щоби з ними страждати і їх відкупити. В цій беззахисній любові Він подолав смерть і дав нам, людям, нове життя, й зокрема життя вічне. Оскільки Бог є Любов життя, ми звертаємося до Нього з нашими проханнями, так як Марія в Кані, під час гіркої кризи коронавірусу, знаючи, що завдяки нашим молитвам Він учинить для нас те, що найліпше.
У самісінькому центрі кризи коронавірусу ми можемо наново пізнати красу і стійкість християнської віри, і це — істинна розрада, яку нам дає віра в цей тяжкий час.
Із цим знаком ми повинні вернутися до ідеї кари. У Святому Письмі часто говориться про кару Божу, вочевидь у тому сенсі, що Бог дозволяє людям противитися наслідкам їх власних переступів і що люди, в такій перспективі, стягають на себе кару, якщо не діють згідно зі вказівками Бога, і тому закликані до навернення. У цьому сенсі потрібно також і з релігійної перспективи запитати, що Бог хоче нам сказати нинішньою кризою і чого ми маємо від неї навчитися. В будь-якому разі, часи кризи це завжди години правди, які виявляють пріоритети в нашому людському житті і в житті віри.
Так на перший план висувається урок, який ми повинні взяти собі до серця. У зв’язку зі зростанням кількості інфікованих та численними смертельними жертвами через коронавірус, різні уряди на наших географічних широтах задіяли надзвичайне законодавство, запровадили суворі заходи і серйозно обмежили права людей на свободи, аж до часу скасування цих розпоряджень. Можна без перебільшень сказати, що від закінчення тоталітарних режимів у минулому столітті основоположні права й свободи людей ще ніколи не були так серйозно порушені, як у випадку нинішньої кризи коронавірусу.
Ці обмеження були обґрунтовані тим, що держава відповідає за захист життя, здоров’я та фізичну цілісність громадян, а отже, у зв’язку з цим свободи мають поступитися праву на життя. Це відображає високий рівень відповідальності, що його взяли уряди в час кризи.
Вочевидь уряди ухвалили рішення, суперечні численним іншим рішенням та юридичним актам, що були запроваджені до кризи коронавірусу. Загальна тенденція — що право людини на життя щораз частіше ставиться під сумнів в ім’я свободи. Медично-технічне втручання у пренатальну фазу життя людини, такі як селекція в доімплантаційній діагностиці, щораз більше виправдовуються свободою досліджень. Питання абортів повсюди загалом розглядається суспільством як питання свободи жінок, а ця ментальність впливає на законодавство. На цій самій небезпечній лінії перебуває рішення німецького Федерального конституційного трибуналу від 26 лютого 2020 року, в якому «заборона промування самогубств із бізнес-метою» оцінена як порушення німецької конституції. Трибунал відхилив цю заборону й вирішив, що людина має право вирішувати про власну смерть. Католицький теолог та біоетик Ральф Вайманн слушно визнав це рішення верховного німецького суду «повним проривом дамби», а рішення від 26 лютого, тим самим, — «похмурим днем німецької юриспруденції». Чи не належить думати, що автономія людини стосовно її власної смерті, визнана цим рішенням суду, що було ухвалене просто перед вибухом кризи коронавірусу, була потім масово поставлена під сумнів кризою коронавірусу, який убиває так багато людей?
Ці кілька прикладів підтверджують наявну в наших суспільствах тенденцію щораз більше ставити під сумнів людське життя в ім’я свободи, зокрема коли йдеться про життя ненароджених, людей з інвалідностями, слабких, старих і тих, хто при смерті. Хіба ж уряди, які під час кризи коронавірусу надавали таку велику вагу життю людини та з цією метою масово втручалися у право на свободу, не повинні тепер заново продумати свої попередні позиції та переглянути свої пріоритети в царині свободи?
І чи ті єпископи, які добровільно прийняли суворі державні обмеження свобод, також і насамперед основоположного права на свободу релігії, забороняючи публічні служіння самої Євхаристії, мають бути першими, хто надасть першість людському життю, також і в інших питаннях суспільного життя та співіснування, і рішуче промувати «культуру життя», до якої закликав Папа Йоан Павло ІІ і яка була така близька його серцю? Також і з цього погляду час кризи це години правди.
Фото: Fusion Medical Animation/ Unplash
фінансово.
Щиро дякуємо!
