За політикою забули про людські трагедії? Після здобуття незалежності українці нарешті змогли відверто говорити про сталінський Голодомор: усі три президенти країни доклали зусиль, аби світова спільнота дізналася про жахи штучного голоду. Однак заперечення Росією Голодомору призводить до політизації питання й відвертає увагу від людського аспекту трагедії – пише Джеймс Марсон в британській The Guardian .
Політична суперечка навколо відмови Росії визнати Голодомор затьмарює жахи голоду, від якого загинули мільйони.
Сидячи одного вечора за щедрим українським столом, я зі здивуванням помітив, що бабуся мого товариша обережно змела зі столу хлібні крихти, а потім з’їла їх зі своєї долоні.
«Вона знає ціну їжі, – пояснив мій друг. – Вона пережила Голодомор».
Голодомор або ж «смерть від голоду» був розв’язаний в країні в 1932-33 роках у рамках сталінської колективізації фермерських угідь по всьому Радянському Союзові. Примусовий відбір зерна призвів до смерті мільйонів, а Україна, з її родючим чорноземом, постраждала найбільше. Страждання України підсилювалися ще й одночасним намаганням придушити український націоналізм, який вважався загрозою радянському проектові та єдності Радянського Союзу. 1933 року Сталін відрядив Павла Постишева, який став відомим як «кат України», для збільшення хлібозаготівель і водночас для вистежування «контрреволюціонерів-націоналістів» та придушення української культури.
Через сімдесят шість років на Заході все ще мало знають про «забутий голод», попри невтомні й безперервні зусилля української діаспори. Інформацію про Голодомор у той час спотворювали повідомлення Волтера Дюранті, репортера The New York Times, який симпатизував Сталіну. З затишної Москви він писав, що «будь-які повідомлення про голод є на сьогодні перебільшенням чи зловмисною пропагандою».
Проте два журналісти – Ґарет Джонс і Малколм Маґґерідж – подолали обмеження на пересування країною і писали про страждання та смерть, які вони бачили на власні очі. Минулого тижня розпочався показ документального фільму про Джонса, а його щоденники зараз виставлені в Кембриджському університеті.
У Радянському Союзі історію Голодомору замовчували, а голод списували на посуху. Рана гноїлася протягом багатьох десятиріч мовчання, аж поки незалежність України не дозволила повернутися до цього питання. Перший пострадянський президент країни, Леонід Кравчук, скликав першу церемонію вшанування в 1993 році, а його наступник Леонід Кучма в 2003 році закликав уряди світу визнати Голодомор геноцидом.
Чинний президент України Віктор Ющенко доклав чималих зусиль до переосмислення радянської інтерпретації історії країни. На жаль, його політичні промахи зменшили дієвість цих спроб, у цілому сприйнятих досить непогано. Коли минулого року було відкрито новий меморіал, тисячі українців зі всієї країни прибули на нього поглянути.
З іншого боку, сучасна Росія не зробила жодних спроб примиритися з голодом, як і з багатьма іншими аспектами сталінського спадку.
Російські політики та публічні особи стверджують, що в Радянському Союзі померли мільйони людей і тому це не був геноцид. Вони ігнорують докази того, що в Україні голод був навмисно посилений. Росія демонстративно не вшановує пам’ять загиблих. Минулого року президент Росії Дмітрій Медведєв не прийняв запрошення Ющенка приїхати до Києва на церемонію вшанування 75-ї річниці голоду, грубо заперечивши «так званий Голодомор». Російський дисидент Алєксандр Солженіцин, якого почали розхвалювати після його смерті минулого року за позицію проти радянських таборів ГУЛАГу, вторив своєму президентові, назвавши Голодомор «божевільною байкою», яку вигадали, аби відірвати Україну від лона Росії. Голодомор таким чином повернувся у висхідну точку і став частиною російських спроб втримати Україну в своїй сфері впливу.
Нинішні політичні дебати багато в чому затьмарюють жах того, що сталося. Можливо, нинішній інтерес до історії Джонса відокремить виклад фактів від політики і прив’яже до людського аспекту, на якому так прямо і промовисто наголошує його праця.
фінансово.
Щиро дякуємо!
