Символи Європи – це символи християнства

Антихрестовий похід Страсбурзького суду провалився.

Усяка спроба позбутися релігійної символіки заздалегідь приречена на провал. Історія традиційних символів нараховує десятки тисяч років, тоді як атеїстичний світогляд виражає себе максимум років триста і в масштабі незрівнянно меншому. Шар релігійних асоціацій присутній в пам’яті будь-якої людини, навіть якщо вона намагається замовчувати це або заперечувати.

Право одинака або волевиявлення нації?

Суперечка про християнську символіку між Італією і Європейським судом з прав людини повернулася на вихідні позиції. 3 листопада Страсбурзький суд ухвалив вирок за скаргою італійської громадянки фінського походження Сойле Лаутсі, яка вимагала прибрати розп’яття з класів світської школи, де вчаться її діти. «Знавці» прав людини постановили заборонити символи християнства в державних школах Італії. Зрозуміло, ніхто не чекав, що італійське суспільство і уряд стрімголов кинуться виконувати цей вердикт. Народ Італії виклик прийняв, а в демократію він вміє грати навіть краще, ніж у футбол.

Італійський депутат Європарламенту Антоніо Канчан (він, до речі, є членом правлячої в країні партії Popolo della Liberta) 10 листопада направив на адресу Ради Європи і Єврокомісії запит, сповнений сарказмом. Канчан нагадав, що епізод з «італофінкою» не одиничний прецедент, аналогічні випадки мали місце в Іспанії, Німеччині, Франції. В Італії ж проблема з головним символ християнства вважається вирішеною вже добрих двадцять років. Ще в 1988 році Державна рада республіки постановила, що розп’яття є «не просто символом християнської релігії, але має значення, незалежне від тієї чи іншої конфесії».

Немов на підтвердження цього, по Італії прокотилася хвиля протестів, в яких брали участь не лише католики і протестанти. Більшість муніципалітетів країни висловилися проти Страсбурзького вердикту. Протягом тижня розп’яття з’явилися навіть у тих публічних місцях (наприклад, в меріях), де раніше їх не було.

Теоретична свобода індивідуума, яку пестує Рада Європи, зіткнулася з реальною свободою цілого народу, який не потерпів диктату ззовні. Проте в своїй відповіді Канчан пішов далі і, у свою чергу, поцікавився в Комісії, чи розуміє вона, що рішення Страсбурзького суду ставить під сумнів сам прапор Євросоюзу, який цілком можна інтерпретувати в системі маріологічної (богородичної) символіки?

Історія прапора з дванадцятьма зірками

Останнє, мабуть, непокоїть і самих антирелігійників з Ради Європи. Недаремно розмови про заміну актуальних символів єдиної Європи останнім часом лунають все частіше. 12 зіркам на його прапорі довгий час намагалися приписати суто світську або навіть язичницьку семіотику: 12 годин на циферблаті, 12 місяців в році, 12 унцій у фунті монетної ваги, 12 півтонів в октаві, 12 колористичних відтінків в західному образотворчому мистецтві, 12 таблиць Римського права, 12 знаків Зодіаку, 12 олімпійських богів, 12 подвигів Геракла… Проте прапор, розроблений в 1955 році, має конкретних авторів і вони свідчать зовсім про інше.

Художник, що створив прапор Ради Європи, Арсен Хейц заявив, що був натхнений Одкровенням Йоана Богослова, а саме наступними рядками: «І знамення велике видно було на небі – жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок» (Одк. 12:1). Звертає на себе увагу і той факт, що прапор був затверджений 8 грудня 1955 року, що збіглося з католицьким святом Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.

Не менш чудова історія пов’язана і з іншою людиною, безпосередньо причетною до затвердження прапора Ради Європи більш ніж півстоліття тому, бельгійцем єврейського походження Полем Леві. У роки війни, будучи ще юдеєм, він дав обітницю прийняти святе хрещення, якщо залишиться живим. Виживши, Леві виконав своє зобов’язання перед Богом: перейшов з юдаїзму в католицтво. Коли була заснована Рада Європи, Пол Леві став першим директором її прес-служби. У 1952-му при обговоренні символіки Європейського руху, Леві запропонував для нього прапор, який, проте, було відхилено соціалістами через наявність хреста.

Сам Леві вважав за краще особливо не розповідати, яким чином йому прийшла до голови ідея про 12 зірок. Але, судячи з усього, тут не обійшлося без певного містичного досвіду. Ряд джерел стверджує, що одного дня Леві звернув увагу на зірки, що створювали німб навколо статуї Діви Марії: вони палали, відображаючи сонце, на фоні синього неба. Пізніше Леві зустрівся з графом Людовіко Бенвенуті, християнським демократом з Венеції (у 1957-1964 рр. Генеральним секретарем Ради Європи), і запропонував йому як емблему для прапора Європи дванадцять золотих зірок на блакитному фоні.

Інтерв’ю з Полем Леві, яке він дав незадовго до смерті: http://www.ena.lu/?lang=1&doc=20734

Не зважаючи на відмежування від релігійних асоціацій, в 1956 році Рада Європи призначила місцем свого постійного перебування Страсбург, в кафедральному соборі якого знаходиться вітраж, що зображає Діву Марію з вінцем з 12 зірок на темно-синьому фоні.

Згідно Ксав’єру Паредесу, професору новітньої історії з університету Алькала-де-Енарес в Іспанії, «в цих багаточисельних збігах, не складно помітити посмішку і піклування про нас Нашої Матері, Королеви Європи, готової простягнути нам руку допомоги в тому великому завданні, яке спадкоємець святого Петра (тобто Папа Римський) поставив перед нами: власним прикладом знову навернути Старий Світ до християнства».

Попереду нові бої за європейську ідентичність

Спроби замінити існуючий прапор Європи яким-небудь іншим символом регулярно повторюються, і так само регулярно провалюються. Одна з останніх спроб виходила з боку культового голландського архітектора Рема Колхаса, що запропонував якийсь символ, що нагадує чи то штрих-код, чи то прапор міжнародного гей-руху.

Не зважаючи на лаври майстра в області архітектури, в дизайні Колхас виявився далеко не на висоті. Навіть спостерігачам-непрофесіоналам очевидно, що з огляду на практичність нинішній символ набагато ефективніше. Існує нехитрий спосіб переконатися в цьому: досить забрати колір із зображення прапора, або зменшити його роздільну здатність. Такі пертурбації неминучі, наприклад, при розмноженні документів з символом Євросоюзу на чорно-білій копіювальній техніці. І в першому і в другому випадку прапор втрачає свою інформативність і виразність. А при зменшенні взагалі перетворюється на сіру нерозбірливу пляму.

Треба зазначити, що усяка спроба позбутися релігійної символіки заздалегідь приречена на провал. Історія традиційних символів нараховує десятки тисяч років, тоді як атеїстичний світогляд виражає себе від сили років триста і в масштабі несумірно меншому. Шар релігійних асоціацій присутній в пам’яті будь-якої людини, навіть якщо вона намагається замовчувати це або заперечувати.

Важко перти супроти рожна (Ді 9:5), ігноруючи канон візуального сприйняття дизайну, що формувався століттями в руслі європейської культури. Поки ж протистояння «християнського лобі» і деконструкторів ідентичності закінчилося внічию. «Європейська Комісія пам’ятає, що національні закони про релігійні символи в публічних будівлях входять в компетенцію внутрішньої юрисдикції», – свідчить відповідь на запит Антоніо Канчана. Таким чином, Єврокомісія залишила це питання на розсуд національних урядів, визнаючи заднім числом правомірність італійського рішення. До речі, демарш Італійської Республіки відвів удар і від замаху на державну символіку тих країн Європи, до складу якої входить хрест. Такі, наприклад, прапори Великобританії, Швеції, Фінляндії, Мальти, Португалії, Словаччини і Греції.

Друга частина відповіді на звернення Антоніо Канчана показує, що бій за християнську ідентичність не закінчений: «Комісія пам’ятає також, що здійснення вироків Європейського суду з прав людини входить в компетенцію Ради Європи». Реакція на ці вироки може бути діаметрально протилежна позиції Італії. Скажімо, іспанська влада готує законопроект , що забороняє розміщувати в школах, лікарнях, в’язницях і казармах християнські символи.

Коментуючи ситуацію, заступник голови Європарламенту Маріо Мауро процитував промову, виголошену в 1958 році одним із засновників об’єднаної Європи Робером Шуманом: «Всі країни Європи пронизані християнською цивілізованістю. Вона – душа Європи, до якої потрібно повернутися». Шуман, Конрад Аденауер і Альчіде Де Гаспері, вважає Мауро, «були трьома християнськими католицькими віруючими. І в той же час вони були, користуючись двозначним виразом, трьома «світськими» особами. Ніхто з них ніколи не мріяв нав’язати християнство як конфесію «державі» Європи. Але ніхто з них не уявляв собі, що Європа може без нього обійтися».