Ангелів можна зустріти всюди, навіть в Техасі! Ось свідчення Джона Хейна, американця 1924 року народження, дуже схожого на бізнесмена в черепахових окулярах з реклами 50-х років. Я запам’ятав його історію, тому що подія з ним надає значну вагу його свідченням. Досить легко отримати свідчення когось, що Ангел врятував його в тих чи інших обставинах. Але в 99% випадків немає жодних доказів, тоді як у Джона Хейна є безсумнівне, незаперечна досьє.
Як всі американські чоловіки, він присвячував своє життя своєму підприємству, працюючи майже по 18 годин на добу. Також, він ходив по неділях до церкви зі своєю дружиною, і це все. Звичайне життя середнього янкі з Канзасу. Але ось в 1980 р. все змінилося в одну мить. У результаті поломки одного з механізмів у його майстерні звідти вирвався отруйний газ (діоксид зарконію), нагрітий до 7000 ° за Фаренгейтом, саме в той момент, коли Джон Хейн дивився на манометр. Розпечений газ миттєво зруйнував його легені і отруїв інших працівників, що знаходилися в майстерні. Його негайно доставили в лікарню в жорстоких спазмах. Він майже вже не дихав. Оглянувши його, лікарі прийшли до висновку, що він більше ніколи не зможе користуватися своїми легенями. Крім того, половина його мозку була серйозно пошкоджена, коли він вдихнув газ. У 1988 р. його життєві сили добігали кінця. Після коми його знову помістили в лікарню.
«Вони сказали мені, що не можуть зробити для мене нічого, хіба тільки пом’якшити мої страждання»
«Я чув, як лікарі розмовляли біля мого ліжка, – розповідає він, – і вони сказали: у нього немає жодної надії. Він вмирає. Йому залишилося два чи три місяці життя, не більше. Спробуємо стабілізувати його стан, щоб він відчув себе краще, і відправимо його додому. Що ще залишається? – Вони сказали мені, що не можуть зробити для мене нічого, хіба тільки пом’якшити мої страждання. Мені дали бутель з киснем. Я не міг і кроку ступити без цієї штуки. Мені потрібно було мати її при собі цілу добу, щоб вижити, і щодня приймати медикамент, який прочищав мої носові шляхи і трахею, словом, тримати відкритим доступ до моїх легенів. Але невдовзі до колишніх бід додалися нові: з’ясувалося, що цей медикамент значно підвищував рівень цукру в моїй крові. Коли ж мені стали давати інші засоби, рівень впав дуже низько. Я страждав по черзі від гіпер, і від гіпоглікемії. Я став регулярно впадати у кому, я втрачав пам’ять, вагу і т. д. Тоді лікарі сказали мені вдихати побільше кисню. Це мене змусило прокидатися багато разів на ніч, щоб зробити ковток. Але страждання тривали день за днем. Мій стан погіршувався».
Вижив він виключно завдяки своєму оточенню. Але колишній успішний бізнесмен виглядав тепер зі своїм бутлем з киснем наче космонавт, що втратив свій космічний корабель. Він відчував, що вмирає, що його забирає в невідоме. І тоді, як багато інших в подібному становищі, побачивши що наближається смерть, він став ретельно відвідувати церкву. Священик маленького приходу міста Фідоні (Fedony), Канзас, добре його запам’ятав: «Він завжди приходив на Месу. Його неможливо було не помітити через його бутель з киснем, який висів у нього на спині. Він повністю залежав від цього бутля. Він не міг ходити прямо, постійно потребував підтримки і не міг довго стояти на ногах. Здається, це було в липні 1988 р.)».
Ходити до церкви це все, що йому залишалося, поки його життя догорало на повільному вогні. «Ви знаєте, раніше я ходив на Месу, як всі, по неділях, – пояснював мені Джон Хейн. – Бог не мав для мене великого значення. Це гроші мали для мене велике значення, і я завжди ставив гроші попереду Бога. Моє життя було нескінченною гонитвою за грошима. Я і справді став дуже багатим з моїми двома компаніями. Я їх заснував у 1950. Я обожнював гроші, я ганявся за грошима, я був захоплений грошима. Але це не вони повернули мені мої легені. Все, що мені вдалося відкласти, півмільйона доларів, я витратив на лікарів (у США не існує такого соціального страхування, як у Франції. Джон Хейн втратив свою медичну страховку, коли продав свої підприємства, і в результаті був змушений самостійно оплачувати медичне обслуговування. – Авт.). У якийсь момент я навіть був впевнений, що нам доведеться втратити наш будинок. Коротше, одного разу в церкві, під час Меси, у мене з’явилося відчуття, що це востаннє. Я відчував, що більше я вже не зможу.
При виході з церкви після Меси, одна жінка, побачивши мій кисневу бутель, сказала мені: «А чому ви не поїдете в Лаббок (Lubbok), до Техасу?». Я ніколи нічого про це не чув. Там відбувалися так звані об’явлення Пресвятої Діви. Я відповідав: «Так, дійсно, чому б і ні?», Бо в моєму становищі мені вже не було чого втрачати. Але в той самий час я казав собі: «А що станеться, якщо в дорозі мені стане погано?». Один канадський друг мені сказав: «Не турбуйся, якщо хочеш, я тебе відвезу». Нам довелося розписати дорогу по хвилинах, тому що я залежав від цих бутлів. Врешті-решт ми прийшли до думки покласти в багажник резервуар з рідким киснем. Дивно, однак, що за 11 годин дороги від Канзасу до Техасу мені жодного разу не стало погано, тоді як зазвичай напади траплялися по три-чотири рази кожного дня. Мені це здалося вражаючим. Але як тільки ми прибули в Лаббок, моє тіло відмовилося мені служити. Через втрату ваги я не міг підніматися по сходах. Увечері ми побували на Месі, а потім повернулися в мотель. Раптово я відчув, що голодний, страшенно голодний. Такого голоду я ніколи раніше не відчував. Я їв кожні дві години, і вдень, і вночі (подібне бажання їсти будь-якою ціною, негайно і все, що тільки попадеться, зустрічається і в деяких випадках у людей, що пережили клінічну смерть. – Авт.). Це була нездоланна життєва потреба. Мені треба було їсти, їсти і їсти.
«Коли лікар подивився рентгенівські знімки, він відчув шок: ніяких слідів плям, проблем, нічого»
Весь наступний день ми провели в церкві, молячись на розарії. Нападів у мене, як і раніше не було. Це виглядало все більш і більш чудово. Близько 17.30, все ще в церкві, я приступив до останнього розарію, молячись на цей раз Діві Марії, щоб Вона клопотала за мене перед Ісусом, бо я хотів ще жити, у мене було четверо дітей. У момент, коли я підійшов до розп’яття, поруч зі мною з’явилася жінка, одягнена в біле. Вона була чудова. Пам’ятаю, що я не бачив її ступень. Раптово я відчув руку у себе на плечі. Я обернувся, але в каплиці були тільки я і моя дружина. Рука, тим не менше, відчувалася як і раніше. Я сказав собі: «Я вже втратив половину здібностей мого мозку, а тепер я повністю з’їжджаю з глузду». І я сказав дружині: «Послухай, відведіть мене звідси, здається, мені недобре». Насправді, я був впевнений що божеволію, а також я цілком усвідомлював, що саме так і божеволіють. У той момент, коли я переступав через поріг каплиці, я втратив свідомість. Хтось ледве встиг підхопити мене, а потім посадити в крісло в саду біля каплиці. Пізніше, коли я прийшов до тями, цей чоловік пояснив мені, що був упевнений, що я зараз помру просто тут, і тому поспішив за святою водою, щоб окропити мене з голови до ніг. Я піднявся, не замислюючись, взяв свій бутель з киснем і попрямував до церкви, і тут раптом зрозумів, що можу йти сам. Але в перший момент я не звернув на це великої уваги. Лише пізніше я дійсно усвідомив, що щось сталося: я йшов сам, тоді як зазвичай мене швидко охоплювала втома, вже через кілька кроків. І я легко піднявся по сходах! Потроху я відчув, що більше не маю потреби в кисні, і я прибрав трубку. Мене побачив священик і поспішив до мене. Він змусив мене знову взяти трубку, кажучи, що я повинен робити все в точності як звичайно. Я взяв трубку, але перекрив надходження кисню. Я знав, що більше його не потребую, оскільки зазвичай при найменшому браку кисню мені ставало погано.
Насправді, я повністю видужав 9 жовтня 1988, і легені, і мозок одужали повністю. Коли я повернувся до себе в Канзас, лікар піддав мене тесту на дихання, і стрілка затремтіла між 575 і 600, тоді як перед тим не піднімалася вище 350. Місяцем пізніше я досяг 675. Лікар мені заявив: «Це неможливо». Між тим, я прекрасно дихав, і він бачив циферблат. Він нічого не розумів. Він покликав медсестру, яка мене знала. Ніхто не міг прийти в себе, ніхто нічого не розумів, ніхто не хотів мені вірити, і при цьому вони бачили, що я видужав, і наче не хотіли вірити власним очам. Навіть моє волосся знову потемніло. Ніякої нестачі цукру. Мій мозок був повністю відновлений, так само, як стабільна здатність до дихання. Коли лікар подивився рентгенівські знімки, він відчув шок: ніяких слідів плям, проблем, нічого. Все було як нове. Він не міг повірити, що мова йде про одного й того ж пацієнта».
Зцілення перевершувало будь які медичні прогнози. Його історія хвороби доступна для дослідження. Я був злегка розчарований. Тим не менше, я поставив йому питання:
«Це наймогутніша зброя, яка у нас є. Здебільшого об’явлення Діви Марія, приватні або публічні, відбуваються під час читання розарію»
– А ви ніколи не бачили Ангелів? – І мені здалося, що це прозвучало так, ніби я його запитав: «Ви ніколи не бачили рожевих слонів?».
Але його відповідь мене здивувала:
– Так, один раз, під час свята Взяття в Небо в 1989, коли я повернувся в Лаббок. Вони стояли навколо фонтану, близько 3-ої години ранку.
Я здивовано перепитав:
– О 3-ій годині ранку?
Джон Хейн відповідав так, наче я поставив найдурніше питаня:
– Ну так, це була ніч молитви. Ангели оточували Діву Марію навколо фонтану. Вони були білі. Насправді, в той момент я не звертав на них особливої уваги, оскільки коли перед вами знаходиться Діва Марія, ви майже не помічаєте нічого іншого. Вся ваше увага зосереджується на Ній. Ангели трималися за неї, хвилеподібно рухаючись. Вони були немов охоронці. Вона дуже маленька, знаєте …
Ні, я знав про Неї не надто багато, не рахуючи того, що Вона – Цариця Ангелів. Джон Хейн подивився на мене з виразом людини, який повернувся дуже здалеку, і вимовив:
– Послухайте, це єдиний раз, коли я бачив Ангелів. Я не бачу Христа, я не бачу Бога, ні диявола, я бачу тільки Пресвяту Діву, і кожного разу, коли я Її бачу, це буває раптове явище. У перший раз мені самому здалося, що я божеволію. Але сьогодні я знаю, що це реальність. Мої легені тому доказ.
– Вона що-небудь у вас просила?
– Так, Вона мене просила звертатися до людей і говорити їм, що вони повинні молитися на розарії.
– Чому Вона хоче, щоб люди читали розарій?
– Тому що Вона його дуже любить, і, здається, Христос його любить теж. Це наймогутніша зброя, яка у нас є. Здебільшого об’явлення Діви Марія, приватні або публічні, відбуваються під час читання розарію.
Таємниця розарію від мене вислизала, і мені хотілося дізнатися про неї побільше:
– Чому ж він такий могутній?
Джон Хейн на мить замислюється:
– Я не знаю. Безсумнівно, тому, що Матір Божа отримала це привітання від Ангела. Я не знаю, чому ця молитва так ефективна, але вона є нездоланною.
– Ви її читаєте кожен день?
– Так, після мого зцілення, і особливо тому, що Вона Сама мене попросила читати його тричі на день. У перший раз я його читаю о 3-ій годині ранку, а потім знову лягаю. І якщо я сам не прокидаюся, хтось мене будить, не знаю, як. А якщо я сплю, хтось читає його за мене. Я роблю те, що Вона попросила мене робити. Півмільйона доларів, витрачених на лікарні, не повернули мені моїх легенів. Розарій повернув. І тепер мені плювати на гроші, тому що моє здоров’я важливіше. Я більше не їжджу на прекрасних нових машинах, я їжджу на маленьких старих. Тепер мені це байдуже. Я живу, і у мене набагато менше турбот. Я молюся. Ніколи ні про що не турбуйтеся. Моліться, моліться, тому що Бог насправді існує.
З «Книги про Ангелів» П’єра Йовановича
фінансово.
Щиро дякуємо!
