Перш ніж розійтися на Різдвяні канікули, Європейська комісія вирішила розібратися з історичною справедливістю і відхилила пропозиції низки країн криміналізувати заперечення злочинів Сталіна. Міністри закордонних справ Болгарії, Чеської Республіки, Угорщини, Латвії, Литви та Румунії звернулися із листом до Комісара ЄС з питань юстиції Вів’єн Федінг, у якому пропонували ухвалити рішення, щоб «заперечення будь-яких міжнародних злочинів розглядалося за подібними стандартами, які не дозволяють відновити сприятливі умови для відродження тоталітарних ідеологій».
Єврокомісія відмовилася від такого кроку, оскільки у запереченні злочинів тоталітарного минулого «важко знайти спільний критерій», і це має вирішуватися у законодавстві країн на національному рівні. Пропозиція колишніх соціалістичних країн надійшла у відповідь на вимогу ЄС, аби ті країни ухвалили законодавство, яке криміналізує розпалення ненависті, тривіалізацію чи заперечення низки міжнародних злочинів, зокрема Голокосту.
Проте те законодавство не криміналізує злочини комунізму, число жертв яких перевищує кількість жертв навіть нацизму.
На цю суперечність звернули увагу двоє науковців, які надрукували статтю у Wall Street Journal під назвою «Тоталітарний ЄС». Джекоб Мчангама та Аарон Родес твердять у підзаголовку, що «Демократії не забороняють образливих промов, навіть якщо це заперечення Голокосту чи злочинів Сталіна». Вони твердять, що непослідовність законодавства ЄС у цьому питанні є кричущою і призводить до «драконівських обмежень свободи слова» навіть там, де йдеться про легкі форми заперечення злочинів.
Для прикладу наводиться випадок, коли німецький суд засудив вчителя, який у приватному листі до історика поставив під сумнів роль Гітлера у Голокості, хоча і не заперечував факт Голокосту як такий. Європейський суд з прав людини підтвердив законність рішення німецького суду.
Автори статті називають такий підхід ЄС подвійними стандартами, оскільки якщо законодавство має на меті запобігати відновленню тоталітарних ідеологій, то було б «збоченням оминути комунізм».
На їхню думку, заборона на заперечення Голокосту могла бути виправданою після Другої світової війни у Німеччині та Австрії, але тепер вона лише надає штучну можливість тим, хто заперечує Голокост, твердити, що їхні аргументи заборонено оприлюднювати. Таким чином, у країнах «консолідованої демократії» у ЄС було б ефективнішим давати інтелектуальну відсіч тим, хто заперечує Голокост, ніж «затикати їм рот» юридично. Те саме стосується і всіх інших міжнародних злочинів, твердять Джекоб Мчангама та Аарон Родес. На їхню думку, заборона у ЄС на заперечення будь-яких міжнародних злочинів уподібнює Євросоюз до саме тих тоталітарних режимів, які існують у Північній Кореї чи Ірані, де теж забороняється альтернативна інтерпретація історії.
На що не звертають увагу автори статті і Євросоюз, це те, що у Східній Європі є низка «не консолідованих демократій», а також «керованих демократій», де заперечення злочинів комунізму є напівофіційною політикою. Більше того, суперечність у ставленні Європи до злочинів комунізму дає можливість апологетам Сталіна закидати критикам сталінізму спроби перегляду наслідків Другої Світової війни і мало не відбілювання нацизму.
З одного боку, ПАРЄ засудила злочини комунізму, прирівнявши їх до злочинів інших тоталітарних ідеологій, а з іншого, Єврокомісія виявила певну непослідовність, очікуючи від країн Східної Європи ухвалення законодавства, яке виникло з повоєнного досвіду Німеччини та Австрії, але відмовляючись інкорпорувати у своє законодавство історичні реалії, важливі для всієї Східної Європи.
Досвід України у забороні заперечення Голодомору геноцидом українців засвідчив неефективність такого кроку в одній країні без ширшого європейського консенсусу. Проте саме такий досвід міг би стати прикладом для ЄС, чому чинне європейське законодавство варто або збалансувати, або скасувати загалом, як пропонують автори статті у Wall Street Journal.
Олександр Гриб, ВВС
фінансово.
Щиро дякуємо!
