Перші вістки про можливий приїзд в Україну Папи Івана-Павла ІІ багато з нас сприймали як абсолютно фантастичні. Через «касетний скандал» Україну тоді відсунули «за дужки» світової політики; у протоколі міжнародних зустрічей міняли алфавіти, щоб сильним світу цього не довелося сиділи поруч із українським президентом. Єдиною рукою, яку в цей час світ простягнув Україні, була рука цього Великого Папи.
З Москви лунали категоричні протести, з боку православної єрархії Києва – малоприхильні відраджування, а з папської курії й загалом католицького світу – перестороги щодо «нерозумного дратування Москви». Треба було бути дуже мужнім чоловіком, щоб піти супроти цього критичного «Гольфстріму».
Те, що начебто мало українців відлякати, навпаки – привабило їх. Воістину, «Україна – не Росія»
Уже коли літак із Папою вилетів до України, до Бога линули дві протилежні молитви. Одну читали київські монахині УПЦ, благаючи, щоб «літак із Папою не долетів до Києва». Інша і ще гарячіша молитва полягала в тому, щоб не мала сили молитва перша…
У Росії архидиякон Андрій Кураєв втішався: «Це добре, що українці побачать не молодого й енергійного папу, а немічного старця, який аж ніяк не привабить їх». Проте вже в перший день візиту кияни – навіть багато православних чи невіруючих – були зворушені, що, «всупереч своїм немочам, цей старенький Папа все-таки приїхав до нас». Те, що начебто мало українців відлякати, навпаки – привабило їх. Воістину, «Україна – не Росія»!
Одразу ж після прильоту до Бориспольського аеропорту Іван-Павло ІІ проголосив традиційну для свого понтифікату покаянну формулу: «Прохаючи прощення за помилки, вчинені у далекому й близькому минулому, й ми, з нашого боку, запевняємо прощення за заподіяні нам несправедливості». Його євангельська наука прощення запалювала серця інших. Тож чи так уже дивно, що під час урочистої літургії 27 червня 2001 року у Львові в його присутності Патріарх УГКЦ Любомир Гузар сказав: «…Історія минулого століття нашої Церкви знала й темні і духовно трагічні моменти. Вони полягали в тому, що деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо й добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святий Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця й Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас…».
Папа Іван-Павло ІІ, будучи поляком-патріотом, приїхав до нас передусім як Глава Католицької Церкви
Папа дав нам важливий урок: він приїхав в Україну не для того, щоб сперечатися з Росією, а щоб піднести значення київської християнської традиції. Вона була вшанована не всупереч Москві, а задля неї самої. Світло слов’янського Сходу линуло для Івана-Павла ІІ таки з пагорбів Києва: «Київ у певному значенні відіграв роль «Господнього Предтечі» між численними народами, до яких, виходячи звідси, пізніше дійшла благовість спасіння». На відміну від багатьох світових політиків, Іван-Павло ІІ виробив «українську політику», яка була самостійною, а не похідною від «політики російської» (наскільки це взагалі можливо).
Папа Іван-Павло ІІ, будучи поляком-патріотом, приїхав до нас передусім як Глава Католицької Церкви. Ось чому він став матрицею примирення між українським і польським народами. Слова, сказані ним 2001 року у Львові, прозвучали справжнім апофеозом братання, в якому християнське і національне були злиті воєдино: «Настав час звільнитися від болісного минулого!.. Нехай прощення – дароване й отримане – розіллється, немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, на братерській спільності й співпраці, на автентичній солідарності».
«Тут Церква дихає двома легенями східної і західної традицій»
Він приїхав до нас як друг, на руку якого ми могли спертися. Саме за його сприяння ще раніше було легалізовано в СРСР Українську Греко-Католицьку Церкву, а під час його візиту – вшановано її мучеництво, тобто беатифіковано першу групу із 27 її новомучеників. І навіть якщо цей Папа не в усьому втілив у життя наші мрії, він усе-таки офіційно визнав, що сьогодні немає жодних канонічних чи історичних перешкод для визнання патріархату УГКЦ, а також висловив переконаність, що Митрополита Андрея Шептицького таки буде колись проголошено святим. Ці два твердження вже неможливо буде викреслити з церковної пам’яті. Отже, справа лише за тим, хто саме з римських понтифіків прихильно відчитає «знаки часу» й почує відповідну волю Святого Духа.
Візит Папи в Україну дав йому нагоду повторити свої знамениті слова: «Тут Церква дихає двома легенями східної і західної традицій» – а також назвати Україну «церковною лабораторією», в якій будуватиметься єдність у множинності і «законному плюралізмі, гарантованому Наступником Петра».
Його українська мова була кращою за мову українського Президента
На надзвичайно зворушливій зустрічі з молоддю Понтифік нагадав їй, що «без Бога не зможете зробити нічого доброго». Проспівавши польську пісеньку, він підкупив молодечі серця, завоювати які дуже непросто. Благословляючи наріжний камінь Українського католицького університету, він здобув собі серця студентства. Я вже не кажу про те, що зворушило серця усіх українців: його українська мова була кращою за мову українського Президента…
Іван-Павло ІІ нагадав нам про те, що кожна людина несе в собі образ Божий, на Чию подобу вона створена, і це мимоволі піднесло в нас почуття власної гідності. Ще кілька тижнів після паломництва Папи у Львові вулиці лишалися чистенькими, а водії чемно розминалися одне з одним чи люб’язно пропускали пішоходів. І згодом у «помаранчевому» пориві українців до утвердження власної гідності можна було впізнати плоди його світлого душпастирювання.
У «помаранчевому» пориві українців до утвердження власної гідності можна було впізнати плоди його світлого душпастирювання
Великий Папа модерного часу залишив нам пророцтво, викресане з давнього пророцтва святого апостола Андрія про сяйво Божої слави над київськими горами: «Видіння, яке мав апостол, стосується не тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність вашої країни. Здається мені, що очима серця, насправді, бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло…».
Станьмо носіями цього світла, брати і сестри у Христі, – і це пророцтво здійсниться!
Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету, правозахисник, публіцист
, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
