Відмовився від лімузина! Не оселився в єпископському палаці! Взяв срібний хрест замість золотого! По місту їздив автобусом і на метро! Оплатив рахунок у готелі! Сам спакував речі й поніс валізу!
Оце – деякі гучні новини останніх днів. Що вони говорять про Папу Франциска? Багато доброго, але про це – пізніше. А що вони говорять про нас? Що в нас чималенько порушені пропорції реальної оцінки ситуації. Для багатьох людей на світі їздити автобусом – повсякденність, а не питання вибору. Що ж то за аскеза – мешкати в будинку обік катедри? А сплачувати рахунки то й узагалі є проявом нормального порядку речей, а не приводом для екзальтації.
Він дає таким чином приклад для інших? Ну, в принципі, так; але кому конкретно? Напевно не тим, хто й так щодня їздить холодним трамваєм або запакованим метро. І вже точно не тим, які навіть цього собі не можуть дозволити. Якщо це вже дає приклад іншим єпископам з усього світу, то тим більше тим священикам і мирянам, які надмірно користуються можливостями, що їх дає осягнуте становище.
Що ще нам каже ця надмірна екзальтація звичайністю Франциска? Що ми вже довгі роки підсвідомо тужимо за нею. Що нам милий Папа, якомога ближчий до звичайних справ звичайних людей. Що таким чином він стає набагато достовірнішим свідком і вчителем. Погляньмо також, чи не такою є наша поведінка – може, часто ненавмисна або й неусвідомлена, – опосередкованою критикою попередніх пап? Думкою, що їм цього бракувало…
Хіба двом попереднім папам насправді бракувало цієї риси простоти? Здається, таки ні. Зарівно як Йоан Павло ІІ, так і Бенедикт XVI дали свідчення глибокої віри й простоти, також і аскези. Але смирення й аскезу вони трактували радше як шлях особистого освячення. Скидається на те, що Франциск хоче чогось більшого. Імовірно, він прагне зі своєї смиренної позиції зробити елемент широкого впливу, або й навіть елемент папського вчення.
Певно, звідси – та рішучість, від першого дня, аби прийняте правлення не змінило того, що він сприймає як своє nomen omen францисканське покликання. Зрештою, папство не звільняє від обов’язку слідування за Христом у такий спосіб, який був розпізнаний на шляху особистого покликання.
І наприкінці запитаймо себе самих: чи робить Папа всі ті прості жести для того, щоб ми його хвалили? Чи він очікує на наше прославляння? Я сумніваюся. Він радше запрошує нас – як сам це сказав після «habemus papam» – до спільної дороги. Запрошує вирушити шляхом особистого навернення. А якщо на цьому шляху не потрібен лімузин, то навіщо ним користуватися?
Конрад Савіцкі, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
