Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) розповів Костянтину Еґґерту про відносини з РПЦ, європейський вибір України і майбутнє західних християнських цінностей.
«Ми не зазіхаємо на віруючих інших Церков»
Невдовзі після інтронізації на престол Глави Української Греко-Католицької Церкви 2011 року ви зустрілися з Митрополитом Володимиром (Сабоданом), який очолює Українську Православну Церкву Московського Патріархату. Ви також висловили надію на зустріч із Патріархом Кирилом. Свого часу владика Іларіон говорив, що хотів би зустрітися з вами. І все це протягом останніх двох років.
Чесно кажучи, я очікував набагато більшого порівняно з тим, що ми отримали протягом останніх двох років. Ці контакти мають в Україні постійний і дуже різнобічний характер. Звичайно, офіційного, методичного, спланованого діалогу, який зблизив би наші дві Церкви, у нас поки що не вийшло. Але зустрічі відбуваються регулярно. Остання для мене була дуже важливою. Вона сталася в контексті візиту в Україну кардинала Курта Коха, який очолює Папську раду у справах християнської єдності. Ми разом із ним, Апостольським нунцієм і римо-католицьким Київським архиєпископом вiдвiдали Митрополита Володимира. Це був історичний візит: багато наших історикiв шукало прецеденти в минулому і не знайшли. Зустріч була дуже цікава, глибока, дружня. Один момент мене вразив. Коли кардинал Курт Кох запитав Блаженнішого Володимира, як він ставиться до екуменізму, Митрополит промовив таку фразу: «Ми втратили занадто багато часу. Дуже довго ми не говорили про цей рух нашим віруючим. І сьогодні ми відчуваємо, що цей втрачений час ми в певний спосіб повинні надолужити». Якщо говорити про мої контакти з Митрополитом Іларіоном, то наші шляхи кілька разів перетиналися в Римі. Останній раз це було на інтронізації новообраного Папи Франциска. Як завжди, ми перекинулися кількома словами, та далі від цього поки не йде. Але я думаю, якщо ми молитимемося про це, то раніше чи пізніше у нас вийде повноцінний, відкритий, щирий та сердечний діалог.
Офіційна позиція РПЦ у відносинах і з Римом, і з Греко-Католицькою Церквою за останні 15 років не зазнала майже ніяких змін. Перешкодою для розвитку контактів називають католицький прозелітизм на території Росії та невирішеність питання про утиски православних віруючих у Західній Україні, відповідальність за яку покладають, зокрема, на вашу Церкву. Якби ви зустрілися з Патріархом Кирилом, що б ви йому з цього приводу сказали?
Насамперед я б запропонував бути реалістами. Адже кожна Церква має свою історіософію. Я чув із вуст владики Іларіона, що, згідно з історіософією Російської Православної Церкви, ми, уніати, взагалі не повинні існувати. Але ми існуємо, це безперечний факт. Навіть більше, наша Церква після переслідувань у Радянському Союзі воскресла в чудесний спосіб. Ніхто цього не міг передбачити – ні Ватикан, ні наша ієрархія, ні віруючі в Західній Україні. Зараз уже всім зрозуміло, що наша Церква не якийсь політичний проект. Ми не зазіхаємо на віруючих інших Церков. Це ще раз показує, що ми є Церква, Тіло Христове. І наш діалог упродовж 15 років не просунувся вперед, напевно, тому, що ми не хотіли подивитися правді в очі. Я думаю, якщо ми зустрінемося, це буде великий крок уперед, бо ми зможемо подивитися один одному в очі.
І що б ви сказали, подивившись йому в очі?
Владико, давайте разом будувати християнське майбутнє і Росії, і України, і Європи.
До речі, з приводу Європи. Українська Греко-Католицька Церква нiби заявляє народу України: «Ми частина всесвітньої Церкви. Ми представляємо європейські західні цінності». Водночас, якщо говорити про сучасний стан Європи, ми бачимо досить жорстку секуляризацію, суспільство споживання, гей-шлюби, евтаназію, які несумісні з ученням Христа. Чи не турбує вас те, що у вас бачать провідника впливу Заходу, тодi як це не той Захід, який вам, напевно, дуже подобається?
Якщо говорити про європейське християнство сьогодні і, зокрема, про його стан в Україні, то нині Європа, Європейський Союз, на мою думку, переживає підлітковий період. Це відносно молоде формування, яке ще не вповні осмислило своє існування. І зараз воно призабуло свої християнські корені. Аморальність, гей-культура, культ споживання – це не ті цінності, які сформували Європу. Вона виросла, сформувалася навколо кафедральних соборів і монастирів. Ми, українці, мислимо себе як європейський народ. Ми сьогодні глибоко вивчаємо свою історію. Такої змоги за радянських часів у нас не було. І тепер відкриваємо, що історія України, формування і освіта Київської Русі — це історія, яка теж будувалася навколо кафедральних соборів і монастирів. Це нас об'єднує з європейським суспільством. Коли мене сьогодні питають про нашi оцінки дискусій про ідентичність, які відбуваються в сучасній Україні, я відповідаю: «Так, ми європейці, але європейці з християнським обличчям». Якщо Україна хоче зближуватися з Європейським Союзом, вона повинна мати право прийти такою, яка вона є: зі своїми коренями, з повноцінною можливістю бути собою. Разом із тим, вважаю, ми сьогодні маємо спільну місію в Європі: і католики, і греко-католики, і православні. Владика Іларіон (Алфєєв) говорив про це як про стратегічний альянс християн у Європі. Наше завдання — нагадувати про фундамент, на якому була побудована європейська цивілізація. Якщо Європейський Союз не стоятиме твердо на історичному підмурку християнства, то він просто розпадеться. Нинішні соціальні та економічні кризи пов'язані з пошуком європейськими товариствами твердої опори, і тому сьогодні християни в Європі мають дуже велику місію. Саме цим зумовлена така велика увага до Папи Франциска, яка притягує до себе всіх, незалежно від того, хто до якої конфесії себе зараховує. Ми, християни, повинні сприяти побудові сучасного суспільства на фундаменті міцних християнських цінностей.
Щодо майбутнього, яке чекає християнство в Європі, більшість людей, кого я знаю, мають песимістичні прогнози. Ви ж рідкісний оптиміст.
Християнський оптимізм будується не на політичних розрахунках, альянсах або міркуваннях європарламентарів. Він спирається на віру в Христа. І ми абсолютно впевнені, що Бог є сьогодні серед нас. Наш оптимізм будується на абсолютній впевненості в Його присутності.
«Ми вважаємо себе частиною громадянського суспільства»
Якщо говорити про християнські корені України і того, що до монгольської навали було Руссю… Цього літа відбулись урочистості з нагоди 1025-річчя Хрещення Русі святим князем Володимиром. Що означає ця подія для вас?
Аби пояснити, що для нас це означає, як українська спільнота це переживала, я хочу поділитися своїми враженнями від одної події. Наш Президент зрозумів у певний момент, що потрібно організувати якісь заходи, на яких могли б бути всі християни, незалежно від конфесії, від канонічності або неканонічності православних. Задумали розпочати ці урочистості відкриттям виставки сакрального мистецтва України в Старому арсеналі, що навпроти Києво-Печерської лаври. Ось ми відкрили виставку, вийшли на вулицю і побачили, що там іде мітинг київських інтелектуалів проти клерикалізації українського суспільства. Це дуже мене заінтригувало. Чому? Тому що це був протест людей, які думають, нонконформістів, людей, які не хочуть, щоб їм щось нав'язували. Я почав цікавитися, хто ці люди і чому вони так чинять. І ось що я зрозумів. Сьогодні, коли державна влада навіть із найкращими намірами втручається в життя Церкви (або створюється враження, що якась Церква набуває образу державної), це викликає відторгнення в суспільства. Чому? Я зробив висновок, що нам не потрібна державна Церква. А потрібна жива християнська Церква, яка могла б якраз передати дух Хрещення Київської Русі сучасній людині. Якщо річниця цієї події використовується з політичною метою або в суспільства створюється враження, що це державний ювілей, тоді є великий ризик, що сучасна людина відкине ідею християнства, ідею Церкви як таку і живого Христа разом із нею. Потрібно, щоб кожна Церква в Україні мала необхідну свободу для свого розвитку, щоб не було формального, бюрократичного вигляду християнства, щоб дух Хрещення рівноапостольного князя Володимира став і сьогодні животворящим духом.
Але ви ж узяли участь у цих урочистостях, організованих державою. Значить, з точки зору протестувальників, теж були частиною цього процесу клерикалізації.
Вважаю, що наша присутність не була маніфестацією ідеї або бажання клерикалізації суспільства. Якщо заглянути в історію, то, по-перше, ми ніколи не були державною Церквою. А по-друге, ми сьогодні дотримуємося інших засад державно-церковних відносин. Православна Церква дотримується парадигми симфонії між державою і Церквою. Це коли Церква ipso facto (лат. «силою самого факту». – Ред.) стає державною, держава захищає Церкву в її матеріальнiй, видимiй складовiй, а Церква виконує функції державного ідеолога. Ми цього підходу ніколи не приймали: вважаємо себе частиною громадянського суспільства, тобто намагаємося бути не ближче до влади, а ближче до людей, щоб нести їм Слово Боже. Звичайно, ми присутні на державних заходах, тому що ми частина цього суспільства. Якщо влада хоче розмовляти з цим цивільним співтовариством, то це варто підтримати. Клерикалізація в нашій країні пов'язана з бажанням деяких зробити одну конфесію привілейованою. Якщо на офіційних подіях присутні представники всіх релігій, то, думаю, цього побоюватися не треба.
Ви говорите про стосунки Української Православної Церкви з владою. Але, як свідчить статистика, православних віруючих, які поминають Московського Патріарха, у кілька разів більше від вашої пастви або пастви якихось інших Церков в Україні. Для політиків природно спілкуватися з тими, хто має вплив на велику кількість віруючих.
Звичайно ж, політики мають свої міркування. Але, на мою думку, розумний політик повинен враховувати настрої не тільки більшості, а й меншості. Хтось із відомих політиків казав, що справжня демократія — це не диктатура більшості, а коли права меншості дотримуються повністю.
А права Української Греко-Католицької Церкви дотримуються?
Поки так. Щиро кажучи, за останні двадцять років ми переживаємо період такої свободи нашої Церкви, якої ніколи не мали раніше. І тому дуже важливо, щоб демократична спільнота розвивалася. Якщо ми говоримо про розвиток релігійної свободи в Україні, то треба вести мову не тільки про корпоративні інтереси певної релігійної громади. Ми хочемо будувати громадянське суспільство, в якому права всіх дотримувалися б повною мірою.
«Ми присутні скрізь»
Ваша Церква — це Церква трьох західних областей України. І все ж ви нещодавно освятили собор Воскресіння Христового в Києві, і офіційна резиденція у вас теж у Києві. Вас величають Києво-Галицьким Архиєпископом. У православних українців це може викликати відчуття, що ви бажаєте стати тією самою Церквою, яка на рівних провадить діалог iз владою. Кафедральний греко-католицький собор у Києві, місті, в якому не так багато греко-католиків, багатьма сприймається саме як політичний символ.
Коли Блаженніший Любомир (Гузар), мій попередник, повернувся до Києва 2001 року, він сказав: «По-перше, ми не приходимо до Києва як чужі. Ми повертаємося. Ми частина київського християнства, Церкви, яка народилася завдяки Хрещенню князя Володимира. Рух до унії, союзу з Римом, до речі, виник під орудою київського митрополита. Саме він зі своїми єпископами увійшов у спілкування з Апостольським Римським Престолом. Якраз двоє західних єпископів — зі Львова та Перемишля — не підтримали його. Тобто ми повертаємося до своїх витоків. Є й інша причина. Сьогодні дуже багато наших віруючих проживають у Києві. У нас там зареєстрована 21 громада. Але ми маємо в столиці лише два повноцінних храми і дві каплиці. Наш собор у Києві – це другий храм. Він сьогодні переповнений. Так, за статистикою, більшість наших віруючих живуть на заході України. Так склалося історично. Але наші віруючі внаслідок політики Сталіна з'явилися скрізь, зокрема і в Росії, тому що політика депортації призвела до того, що цілі села, які зберегли вірність Греко-Католицькiй Церквi, опинилися в Донецькій області, на півдні України, навіть на Алтаї та Далекому Сході. Радянська політика депортації посприяла тому, що ми сьогодні не регіональна Церква. Ми присутні скрізь, у тому числі й у Києві. І ми не мислимо свого майбутнього без єдності з православними братами.
Єдності євхаристійної чи єдності як громадян однієї країни?
Дякувати Богу, ми вже громадяни однієї країни! Але євхаристійної єдності ми прагнемо. Той же Блаженніший Любомир, який заклав перший камінь в основу нашого собору, виголосив важливу проповідь. Вона називається «Єдиний Божий народ на святих київських горах». Там він аналізує не тільки сенс нашої присутності в Києві, а й те, як можна досягти сопричастя в Таїнствах, про якi ми говоримо, як можна зібрати сьогодні воєдино всі ці частини колись єдиної Київської Церкви, так, щоб ніхто не втратив свого історичного шляху, зберіг єдність з іншими центрами світового християнства, зокрема з Москвою.
Але ви знаєте, як ці ідеї сприймаються багатьма православними в Україні і як це виглядає з Москви? Як гарно упакована спроба Рима з часом підпорядкувати собі православних і пояснити їм, що саме з Рима насправді сяє світло Боже.
Якби це зближення між християнами мало лише локальний характер — тільки в Україні і тільки в Росії, то непосвяченiй людині можна було б так думати. Але сьогодні цей екуменічний рух, плід ІІ Ватиканського собору, став загальним рухом. Навіть більше, ці відносини, які формуються в Україні, впливають не лише на Україну і Росію, а й на зближення або його відсутність у глобальному масштабі. Тому блаженний Папа Йоан Павло II називав Україну лабораторією екуменізму. Екуменізм не має нічого спільного з прозелітизмом. Чому? Прозелітизм — це коли одна Церква займається тим, що хоче відколоти частину іншої і в такий спосiб збільшити число своїх вірних. Такий тип зближення Церков ми засуджуємо. Але сьогодні багатьох людей в Україні, на жаль, взагалі не торкнулося світло Євангелія. По суті, це язичники, подібні до тих, які досі є в Африці чи в джунглях Латинської Америки, і вони живуть поруч із нами. Сьогодні ми — і католики, і православні — повинні думати не тільки про те, що відбувається всерединi наших Церков, а й подбати про спасіння душ тих, хто поруч, і поки не ідентифікував себе з жодною Церквою. Це місіонерське завдання відчуває сьогодні як Православна, так і Католицька Церква, зокрема й Греко-Католицька. Ми нині відкриваємо шлях до пізнання Євангелія тим, хто ще не належить до жодної конфесії. У цьому я бачу стратегічний альянс між нами, про який говорив і владика Іларіон щодо Європи взагалі. Це завдання спільне для всіх християн. Може, коли ми об'єднаємося в дії, це допоможе нам краще пізнати одне одного і тоді досягти спілкування у Таїнствах, якого ми так прагнемо, але сьогодні ще не маємо.
«Він мені сказав: Я не хочу жити в золотій клітці»
Ви працювали в Буенос-Айресі та знаєте Папу Франциска. Його обрання вітали у всьому світі. Розкажіть, що за людина новий Папа? Ми знали євангелізатора і місіонера Йоана Павла II, знаємо Папу Бенедикта XVI — філософа світового рівня. Як можна одним-двома словами схарактеризувати Папу Франциска? Хто він?
Добра, віруюча людина. Я приїхав до Аргентини як наймолодший єпископ в усьому католицькому світі. Мені було 39 років. Майбутній Папа, тоді кардинал Берґольйо, був головою Єпископської конференції і архиєпископом Буенос-Айреса. (Наш кафедральний собор і центр нашої Церкви знаходиться в аргентинській столиці.) Він був тим владикою, який вчив мене робити перші кроки в єпископському служінні та пояснював мені, що означає сьогодні бути єпископом Католицької Церкви в Аргентині. Я дуже багато чого в нього навчився: безлічі простих людських жестів стосовно нашої пастви. Наприклад, коли я вперше прийшов на зустріч iз ним до великого єпископського будинку, він особисто вийшов, відчинив двері і запросив мене до себе. Потім також провів мене назад до порогу. Мені було незручно. Я сказав: «Ваше Високопреосвященство, я дорогу знаю». «Ні, ні, — відповів він, — є безліч причин, щоб пройтися разом із тобою». Мені видалося, він хотів, щоб люди побачили, що він надає мені цей знак уваги.
Коли я потрапив до Рима два місяці тому, побачив його вперше в Домі святої Марти. Я трохи запізнився на обід, оскільки щойно прилетів, і сів на вільне місце. Незабаром Папа сам підійшов до мене і сказав по-простому, по-дружньому, як колись у Буенос-Айресі: «Che, як справи?» «Che» — це привітання, яке в іспаномовних країнах вживають тільки близькі друзі. І додав: «Слухай, я хочу тебе запросити до своєї кімнати і щось показати». Я відповів: «Ваша Святосте, як же я так просто зайду до вашої кімнати?» Він погодився: «Ну, добре, ми пообідаємо й підемо разом». Папа запросив мене до кімнати і показав маленьку іконку Божої Матері, яку я йому подарував, прощаючись з Аргентиною. Виявляється, цей подарунок він не тільки зберіг, а узяв із собою на конклав і сприймає як важливу реліквію навіть під час свого нового служіння.
Кажуть, що ця його простота і незвична відкритість відгонять популізмом…
Я можу вас запевнити, оскiльки спостерігав за ним ще в Буенос-Айресі, що це його справжня поведінка. Є такий крилатий вислів: «Honores mutant mores» (лат. «Почесті змінюють звичаї»). Я запитав Святішого Отця по-дружньому: «А чому ви не мешкаєте в Апостольському палаці (офіційна резиденція Папи Римського у Ватикані. – Ред.). Він мені сказав: «Хочу бути з людьми, а не жити в золотій клітці. Для мене спілкування з людьми є життєво важливим».
А вам не здається, що це не дуже гарний жест стосовно попередників? Попередні папи там жили.
Може, й так. Але це ще раз підкреслює справжність його поведінки: він, навіть щоб продовжувати якусь лінію, не хоче кривити душею. І це створює труднощі. Багато хто сьогодні звинувачує його в тому, що, не дотримуючись правил, він немовби десакралізує створений за минулі століття образ Папи Римського. Я б сказав по-іншому: iз перших хвилин після свого обрання він відкинув імідж Папи Римського як царя і показав себе як раба Божого і раба рабів Божих. Пам'ятаєте, перед тим як промовити своє перше папське благословення, він схилив голову перед людьми і попросив: «Помоліться за мене і благословіть мене. А потім я благословлю вас». Це звичайний спосіб спілкування єпископів iз паствою, прийнятий у Латинській Америці. Це когось може шокувати, але для мене це свідчення того, що Папа залишився таким, яким був раніше.
Після обрання Папи Франциска в Росії з'явилися коментарі, що для нього стосунки з Православними Церквами не надто важливі, оскiльки в Латинській Америці православних мало. Як ви вважаєте, так це чи ні?
Я так не думаю. Папа дуже добре розуміє, що сьогодні екуменічний діалог, пошук єдності між християнами — необхідна умова можливості євангельської проповіді. Що більше християни будуть єднатися, особливо в Європі, то сильніше лунатиме голос Церкви в цьому секуляризованому суспільстві. Папа це дуже добре розуміє. Але, на мою думку, буде одна відмінність від того, що було раніше: нарешті екуменізм перестане бути справою дипломатів, а буде ділянкою релігійного духовного життя.
Багато людей, з ким я говорив перед тим, як брати у вас інтерв'ю, дали різні оцінки того, яке слово у словосполученні «Українська Греко-Католицька Церква» для вас виявиться найважливішим. А що відповісте ви?
Церква!
Коммерсантъ / Департамент інформації УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
