І один у полі воїн. Ці слова про дуже незвичайного і прогресивного львівського священика Степана Суса, настоятеля церкви святих Петра і Павла (УГКЦ). Душпастиря, який уже з десяток років ламає, трощить, кришить усі «пострадянські» стереотипи про отців (хоча сам воліє називати себе не отцем, а братом).
Навіть о третій ночі до нього за порадою звертаються парафіяни, але він не відмовляє, більше того — вважає такі речі цілком нормальними. До нього телефонують і з Європи —колишні віряни, а тепер — друзі. Степан Сус — особливий священик. Він слідкує за кінопрем’єрами, бігає на полігоні з десантниками і збирає мільйони для потребуючих. І саме він ревіталізував колишній «костел єзуїтів» у один із найкрасивіших храмів Львова. Вражає, чи не так? А всього цього могло б і не бути, якби одного разу отець Степан не пішов на «заборонене» Водохреща…
— Розкажіть, будь ласка, коли Ви надумали стати священиком?
— Десь у шість років. Пригадую, як на Водохреща, 19 січня, ми з мамою ішли до церкви. То був ще комуністичний час. Звичайно, не було ще багато дітей у храмі. Навіть моїй сестрі, яка навчалася у школі, забороняли ходити до церкви. Взагалі то всім забороняли: учням, вчителям, викладачам. А я, коли заходив у храм, відчував там особливу атмосферу. Уважно спостерігав за особою, яка фактично керувала всіма тими процесами й молитвами.
Часом священик давав нам якісь цукерки, він був таким собі уособленням доброти, і це нам, дітям, теж подобалося. Хоча тоді я ще не до кінця усвідомлював, хто такий священик, які його завдання, де народжуються чи стають священиками. Але в мене з’явилося щире бажання робити щось таке, як той священик робить. Я завжди асоціював особу священика з добром. Бачив, як він роздає дітям образки, книжечки. І це все ще в той час, коли таких речей фактично не друкували. Це було для мене певним прикладом для наслідування, прикладом доброти. І, думаю, підштовхнуло мене йти шляхом священика.
— До якого храму Ви тоді ходили?
— У дитинстві ходив до православного. Багато православних священиків, які служили у церквах, були колишніми греко-католицькими священиками. Але через те, що їм «світив» Сибір і заслання, вони погодилися прийняти православ’я. Це люди, які жили з великим тягарем у душі, адже вони були свідомі того, що багато їхніх друзів, з якими вони разом вчилися, з якими сиділи за однією партою, відбували заслання на Сибіру. Однак за комуністичного режиму народ був пригноблений — і їм було боляче на це дивитися. Тим паче, більшість тих людей, які хотіли щось робити, говорити правду, уже були на засланні.
— Як родина сприйняла Ваше рішення стати священиком?
— Мої батьки були і є віруючими людьми. Вони дали мені те, що могли дати. Мама — більш практикуюча християнка, а тато почав ходити до церкви, коли вже я став священиком. Для нього це був доволі болючий і страшний момент: дізнатися, що його син буде священиком, тим паче неодруженим. Тоді він ставив собі дуже багато запитань, та й дотепер не всі речі, пов’язані з цим, для нього зрозумілі. Однак для мене бути священиком — це стиль і зміст життя. Те, чим я живу 24 години на добу і 7 днів на тиждень.
Я десять років провів у Колегії святого Йосафата в Бучачі, це вже на Тернопільщині. Ще сім років життя віддав Львівській духовній семінарії Святого Духа та Українському католицькому університету. Та попри все це думаю, що на моє покликання насамперед вплинули саме батьки та рідні. Мій прадід був старшим братом у греко-католицькій церкві ще за Польщі. Його перевезли до Чишок після операції «Вісла». І він уже ніколи не ходив до церкви, казав завжди, що він греко-католик. Мій дід ніколи не розумів, що означає поміняти віру чи зрадити Церкві. Для нього це було дуже болюче, тому він до церкви не ходив. Я почуваюся відповідальним за все, що дід робив. З іншого боку, мій дід по батьковій лінії був дяком у Винниках. Я з ним не дуже багато спілкувався, але думаю, що від нього мені також багато чого передалося. Гадаю, вони обоє хотіли, щоб у родині був священик.
— Що Вас цікавило в роки навчання у духовній семінарії?
— Цікавили глухонімі. Навіть ходив до львівської школи-інтернату, вивчав мову жестів. Я думав про життя людей, які живуть у тиші. Мені було дуже цікаво дізнатися, що ті люди думають, не маючи змоги спілкуватися. Вони ж це все передають певними жестами і звуками. Однак там я побачив, що ці люди можуть танцювати, що вони чують вібрацію підлоги і навіть ходять на дискотеки. Вони дивляться фільми. Багато речей, які для нас дуже прості, для них дуже складні. Я зрозумів, що ці люди потребують священика.
Вони передавали свої емоції, відчуття, свій душевний стан мовою жестів. Ці люди махали руками, тому що жести були для них усім, їхньою єдиною мовою. Мені було цікаво працювати з ними. Близько року я працював із дітьми й дорослими, які мають вади слуху.
А вже 2001 року відродилося військове капеланство. Я планував бути священиком, але, знаєте, ніколи не думав, що матиму стосунок до армії та військових. Керівники армій почали думати про те, щоб у війську були присутні священики.
Чесно кажучи, я не знав, що можу робити як священик у війську серед курсантів, солдатів та офіцерів. Що їм можна проповідувати? Здавалося, ці люди холодні до будь-яких релігійних речей. А християнство все-таки говорить про якісь сентименталії, про певні внутрішні почуття. Та по кількох спробах я таки розпочав працю серед військових. Через це припинив роботу з глухонімими.
«Бути завжди поруч». Таким стало моє життєве кредо. Я побачив, що як священик не можу міняти життя людей, не можу інтегруватися в усі їхні проблеми, часто не можу їх вирішити. Це нереально. Зрештою, навіть Ісус Христос не намагався вирішувати усіх проблем усіх людей. Він старався давати людям пояснення, як ці проблеми можна вирішити. Або ж як далі жити, щоб не допустити схожої ситуації. Тому кредо мого капеланства — «Завжди поруч».
Військові знають, що священики поруч із ними. Захочуть — завжди знають, до кого можна звернутися, подзвонити чи прийти. Не хочуть? Ніхто не буде їм нав’язувати певних ідей. Я сказав би, що це стало одним з елементів успіху священства. Я навіть від марш-кидка на 72 кілометри з десантниками Яворівського полігону не відмовився (усміхається). Їх це дещо шокувало. Вони сперечалися між собою, чи священик без підготовки зможе дійти до кінця.
Я витримав. Після цього отримав тільняшку і берет. Вони навіть віталися зі мною «Слава ВДВ!» (усміхається). Я розумів, що лише таким чином здобуду в очах десантників певний статус. Знав: навіть якщо проведу десять літургій, мене ніхто з них не зрозуміє. Однак якщо зможу пройти 72 кілометри, то ці військові завтра будуть у церкві.
— Ви не боялися брати на себе відповідальність за інших людей?
— Ні. Думаю, що відповідальність ми беремо на себе кожного дня. Бо лише так наше життя має певний сенс. Людина, яка хоче жити, повинна бути відповідальною.
Мусимо брати відповідальність, щоб пізніше не нарікати на даремно прожиті дні життя. Ми маємо усвідомлювати, що життя без відповідальності перетворюється на певний хаос, у якому побачити сенс дуже складно.
Чому багато людей ставлять собі запитання про сенс життя? Дуже багато молоді й військових часто запитують мене про це. Відповідь дуже проста: життя треба прожити. Ми не знаємо, що буде завтра. Ми не знаємо, що буде наступного тижня. Але ми всі у роздумах над своїм життям і свідомі, що як ми не встанемо і не візьмемо себе в руки, то буде зле.
А «брати себе в руки» — це брати відповідальність на себе. Інколи дехто вважає, що замість нього хтось проживатиме його життя або тягнутиме на своїх плечах. Ми не можемо стати тягарем чи обтяженням для наших ближніх, батьків, рідних, друзів. Ми, навпаки, повинні спробувати максимально корисно використати час. І прожити життя так, щоб нам ніколи не було соромно оглядатися назад і згадувати минуле.
— Наскільки важливо брати на себе відповідальність?
— Ісус Христос розпочав свою проповідь до тодішнього ізраїльського народу після кількох років підготовки. Ми знаємо, що він був у пустелі 40 днів і ночей. Він молився. Був час, коли він просто мовчав. Ми в Євангелії навіть не читаємо, як Ісус прожив Христос своє дитинство. Це частина Його життя, про яку ми не знаємо.
Ми всі переживаємо схожий період, коли думаємо, що ми можемо у цьому житті. Аналізуємо свої можливості, мрії, ідеї — і починаємо діяти. Усі проекти життя людей починаються з певних ідей, але ті ідеї зароджуються в серцях одиниць. Священик також готується. Він не одразу стає священиком. Людина довго навчається у семінарії. Це сім років, коли вона роздумує над тим, як служити і бути духовним наставником для тих, кого вона навіть не знає.
Священик, я сказав би, — це такий собі багатофункціональний пристрій (усміхається). Особа, яка повинна бути в усіх обставинах життя водночас. Священик за один день може зранку хрестити дитину, в обід вінчати молодят, а ввечері мати похорон. Він повинен «перемикатися» на різні хвилі для того, щоб розуміти людей. Якби він не брав відповідальності за те покликання, яке він вибрав, то, напевне, не зміг би пережити оці своєрідні «три пори року» в один день. Кожен з нас походить із певного середовища, сім’ї, міста. Ми розуміємо, що кожен може робити якесь добро, аби цей світ творив людей, які брали б на себе відповідальність.
— Для чого Вам усе це: військове капеланство, благодійність, аукціони?
— Не секрет, що у справах, можливо, сенс нашого щастя. Пам’ятаю, у Бангладеші я відвідував християнську родину, яка жила у глиняній хаті. Щороку, коли починалися мусони, дощі розмивали їхній будинок. У хаті жило тринадцятеро дітей. Я запитував їхню матір, чи почувається вона щасливою. Вона казала, що дуже щаслива. Тішилася своїм «домашнім дитячим садочком» і казала, що живе й працює для цих дітей щодня. Хоча лише тричі на рік вони мали рис. Однак казали мені, що дуже вдячні Богові за ці Його дари.
Є багато людей, які хочуть мати лише одну дитину. Але якщо порівняти цих людей, то хто щасливіший? На мою думку, жінка, в якої 13 дітей. Її старість забезпечена. Вона матиме багато онуків.
У житті ми хочемо добра й щастя. Ми свідомі того, що після обтяжливих пошуків знаходимо те, що шукали, у дуже простих і банальних речах. Якщо будемо радіти тому, що маємо, то зможемо реально оцінити це життя і зрозуміти його зміст.
Після Бангладешу я зрозумів цінність води. Вона там на вагу золота. Я побачив, як це — жити без шматка хліба. Зрозумів, як жити «з поля» і заробляти орієнтовно триста гривень на місяць. Є багато народів світу, які радіють дуже маленьким речам. Певен, якби у нас була змога хоч трішки пожити разом із такими народами, в їхніх обставинах, то ми почали б зовсім по-іншому сприймати своє життя. Почали б цінувати його і радіти тому, що маємо.
— Розкажіть, будь ласка, про Ваше бачення майданівських подій. Чому Ви тоді не побоялися збирати кошти в храмі для постраждалих? Ви через це мали неприємності та дзвінки від анонімів.
— Майдан — це подія, яка спонукала нас кардинально переосмислити своє значення, прагнення й бажання. Це подія, яка, зрештою, навчила нас брати відповідальність на себе, а не показувати пальцем на когось. Робити самостійно і думати про завтрашній день.
Коли з’явилися перші краплі крові на Майдані, ми побачили у храмі багатьох людей, які молилися з болем у серці й зі сльозами на очах. Ми мусіли щось робити. Дізнавшись, що людей, які постраждали на Майдані, треба лікувати негайно, перевозити з Києва до Львова, що потрібні медикаменти, речі першої необхідності, — ми вирішили діяти активно. Тому одразу виступили з ініціативою розпочати збір необхідних речей у нашому храмі. Почали збирати й кошти для Майдану.
Орієнтовно за два дні ми зібрали понад мільйон гривень, а за весь період — приблизно чотири мільйони. Оскільки наш храм розташований у центрі міста, він був захищений від можливих нападів і провокацій. Я отримував різні СМС-повідомлення, в яких попереджали, що я можу стати мішенню для декого, але ми це все якось пережили. Коли ж ситуація налагодилася, відбулася зміна влади й центрів збору коштів стало більше, тоді ми зрозуміли, що наша головна місія завершилася. Ми вже не збирали грошей для Майдану, а спробували створити центр духовно-психологічної допомоги для потерпілих на Майдані. Багато людей цим скористалися.
Є багато викликів у житті, на які потрібно реагувати негайно. Ми не можемо думати про те, робити чи не робити, допомагати чи не допомагати. Наше завдання — консолідуватися навколо проблем, що виникли. Я вважаю, що наш люд відповідальний і готовий будувати здорове суспільство. Ми бачили жертовних людей. Переконаний, що мільйон гривень за два дні — це свідчення того, що люди готові робити чудо для збереження миру і спокою в нашій країні. Це все для того, щоби справді відчувати себе абсолютно незалежними.
— Скажіть, будь ласка, що для Вас успіх, і чи вважаєте себе успішною людиною?
— Я завжди вважав, що потрібно робити те, чого інші не роблять. Я поставив це собі за мету ще під час навчання в єзуїтській колегії в Оксфорді. Для старших священиків-єзуїтів кредо життя — робити те, чого інші не роблять. Намагатися відповідати на запити чи потреби, які є в суспільстві, але на які суспільство не реагує. Можливо, не помічає, можливо, не доросло до цього, а можливо, не хоче брати на себе відповідальності.
На мою думку, для кожного священика, душпастиря саме таким є успіх. Це коли ти вимірюєш, чи щасливий, не тим, як почуваєшся, а тим, як почуваються ті, хто найближче біля тебе. Якщо вони щасливі, то і ти щасливий.
Вважаю, що мої цілі досягнуті тоді, коли я зміг відреагувати на ті проблеми чи потреби людей, які виникли в той час, за тих обставин, коли, можливо, інші не реагували.
— За які свої вчинки чи дії Ви горді? Чим пишаєтеся?
— Я гордий за те, що навчився бути гнучким.
— Що саме маєте на увазі?
—Гнучкість — це вміння виходити за стандартні рамки. Я належу до традиційної конфесії, яка має свій устав і обряд. До Церкви, в якій треба дотримуватися певних правил. І здається, якщо виходиш поза ці правила, то ти вже не до кінця правильно поводишся. Але треба розуміти, що ми живемо у новому часі.
Ми ніколи не міняємо тієї правди, яку говорив Ісус Христос. Ми повинні її зберігати. І це завдання Церкви і священиків. Але ми можемо шукати різних методів. Бог дав мені силу і розум для того, щоби правду, яку Він залишив для нас, ми могли проповідувати новими методами. І капеланство зветься капеланством через те, що тут священик завжди стоїть перед різними моделями праці. Він не може вийти до курсантів чи офіцерів і говорити їм годинну проповідь. Вони такого священика просто не зрозуміють, або й зненавидять. Не можна їм казати, що він якийсь там митрофорний протоієрей, бо для багатьох військових ці титули абсолютно нічого не означають. Вони дивляться на «зірки». Я завжди сміюся, коли вони мене питають про те, скільки у мене зірок. Відповідаю, що всі мої зірки на небі (усміхається).
Питання служіння там взагалі по-іншому сприймають. А для священика важливо бути біля людей, спілкуватися з ними. Ти відчуваєш радість від того, що люди намагаються зрозуміти Бога, що ти зумів донести правду, яка є далеко, високо, невидимо й неосяжно. Священик має цю правду донести. І методи треба варіювати. Це вдається зробити, якщо вийти поза рамки стереотипів і шаблонів, що стосуються Церкви. Важливо намагатися, так би мовити, надати Церкві іншого обличчя, зберігаючи при цьому слово Боже.
Із загальних досягнень це, напевне, ще відкриття Гарнізонного храму Петра і Павла. Я ніколи не думав, що мені випаде честь відкривати цей храм. Спочатку не до кінця уявляв, як це вдасться зробити. Але побачив, що можна зібрати команду людей, які хочуть робити добру справу. Одні хотіли зберегти книги, були великими шанувальниками літератури, книголюбами, а інші — відкрити храм. Це вдалося, хоча було дуже важко.
— Наскільки важливою у сучасному світі є чесність?
— Як на мене, здорове суспільство і взагалі здорові людські стосунки слід будувати лише на чесності.
Якщо немає чесності, то людина може дуже швидко й легко потрапити у життєву пастку. Найбільше, чого людина боїться, — це правди про себе. Нам легше знати правду про інших. Ми можемо розмовляти про тих людей, обговорювати їх, осуджувати, критикувати. Але ми дуже боїмося прислухатися до себе, до свого внутрішнього світу. Я певен, що ця чесність має починатися зсередини, із нас самих. Сподіваюся, що згодом ми доростемо до такого рівня свідомості, що не буде страшно заглядати у своє життя і показувати собі себе.
— Чого бракує українцям?
— Сміливості. Через це ми не можемо подолати байдужості. Для українців це дуже характерне. З іншого боку, мусимо викорінювати залишки корупції, розуміння того, що все можна вкрасти, радянськості й іншого поганого.
У нас часто з’являється бажання отримати все відразу. Тоді ми починаємо заплутуватися у житті й недооцінювати те, що ми вже маємо. І ми це бажання реалізуємо нечесними шляхами. В підсумку продовжуємо будувати суспільство, у якому всі намагаються виживати.
— Які книжки читаєте зараз? Які серіали дивитеся?
— Завжди з’являються нові теми, які зацікавлюють. Нещодавно почав читати книжку митрополита Мечислава Мокшицького про Йоана Павла ІІ «Вівторки він любив найбільше». Я колись із митрополитом спілкувався. Знаю, чому він цю книжку написав. Це його особисті спогади про спілкування з Папою, в якого він був секретарем.
Також мені до вподоби книжка Генрі Ноуена «Повернення блудного сина», роздуми над картиною Рембрандта.
Я пишу кандидатську роботу з філософії комунікації, тому останнім часом читаю багато філософських книжок (усміхається). Також мені цікава авіація. Особливо після останньої катастрофи у Малайзії почав читати про інновації та нововведення щодо вдосконалення літаків.
— А серіали? Фільми?
— Я не маю телевізора.
— В інтернеті щось, можливо, дивитеся? В кінотеатрах?
— Нещодавно ходив на фільм «Ной». Мені, чесно кажучи, не дуже сподобалося. З історичних фільмів зазначу «300 спартанців». Ідея цього фільму набагато цікавіша. Там і демократія, і повага, і відповідальність за суспільство та поліси. А ще там розповідається про зародження громадянського суспільства в Греції. Такі повчальні фільми мені найбільше подобаються. Щодо «Ноя», там забагато всього штучного, нереалістичного, надутого. Бо коли читаєш Книгу Буття, то розумієш більше, хто такий Ной, розумієш події того часу.
З інформаційних сайтів читаю «Українську правду», УНІАН, CNN, Reuters (усміхається).
— Добре розмовляєте англійською?
— Вільно. І французькою також. Тому мені просто читати іноземні сайти. Вони допомагають зрозуміти, що відбувається у світі. Порівнювати, до слова, українські, російські та європейські сайти.
Дуже добре, що у нас є свобода слова, але є речі, де ця свобода слова вже занадто гіперболізувалася. Зараз маю на увазі події, які відбувалися в Криму. Було те, що «роздували» журналісти, і ті, хто там не був, одержували якусь катастрофічну картинку. Це створювало певну небезпеку. Я, наприклад, боюся цього, бо от телефоную нещодавно до друзів у Феодосію, вони розповідають, що в них відбувається, а ЗМІ зовсім інше пишуть. Люди панікують через це.
— Яких правил у своєму житті не порушите ніколи? І які вже порушили?
— Хм, важко сказати (усміхається). Як священик я зобов’язаний зберігати таїнство сповіді. Це святе для кожного душпастиря. Його порушувати не можна, бо це важкий гріх. І це, напевне, головне правило, бо тут є багато інформації, думок різних людей, з якими ти повинен померти.
Не можу порушити правди віри. Я можу помилятися і можу каятися через свої недосконалості.
Що можна порушити? Вважаю, є те, що можеш порушити для добра інших людей. Можу інколи порушити правила дорожнього руху (усміхається). Є ситуації, коли ти просто мусиш порушити, бо наше місто не завжди дає змогу їх дотримуватися.
— Маєте на увазі паркування на тротуарах?
— Так. Та й інше буває. Я от, наприклад, їхав до лікарні хрестити дитину, яка була у важкому стані. Поспішав, не знав навіть, як туди правильно заїхати. Заїхав з якогось такого боку, з якого в’їзд був заборонений. Але я не знав про це. Мене насварили. Як це я, священик, собі таке дозволяю (усміхається). У мене була конкретна і важлива мета. Пізніше мені відкрили браму для в’їзду. Мені було дуже ніяково. Але я себе не виправдовував. Визнав свою помилку.
Люди не до кінця розуміють, у яких обставинах інколи перебуває священик. Складних ситуацій не бракує. І ти не можеш усім розповідати, що порушуєш правила обґрунтовано.
Я завжди намагаюся відповідати за свої слова і дії. Якщо порушив, то намагаюся відповідати. З «протоколом» і без відмовок. Часто, коли люди дізнаються, що я священик, то намагаються заплющити очі на порушення. Але мене таке не влаштовує. Позиція священика не дає мені «знижки» або певних преференцій. Кожен має відповідати за те, що зробив, — і священик, і міністр, і паркувальник. Я завжди на служіннях пояснюю, що ми повинні будувати чесне суспільство. І якщо хтось помилився чи скоїв злочин, то він повинен за нього відповідати. Мусимо виховувати рівність.
— Що порадите українцям?
Ми повинні розуміти, що все у наших руках. Ми створені Богом, щоб творити добро, бути чесними й відкритими, будувати сім’ї, стосунки. На мою думку, це те, що справді пов’язує нас із Богом, Творцем. Ми дивимося на твори мистецтва, картини, архітектуру, Ейфелеву вежу, піраміди. Бачимо хмарочоси, великі кораблі, літаки. І коли ми перед ними стоїмо, то ставимо собі запитання: як можна було створити щось таке велике і величне. Але, з іншого боку, ми розуміємо, що це створили людські руки. Якщо людина пов’язує покликання і можливості з великою внутрішньою любов’ю, то залишає по собі шедевр. Залишає щось добре.
Розмовляла – Інна Березніцька
Фотографував – Костя Беглов
За матеріалами: the Ukrainians
фінансово.
Щиро дякуємо!
