Владика Борис Ґудзяк, єпископ УГКЦ, президент Українського католицького університету, — про зміни в країні, виклики, нову владу і реформу вищої освіти.
фото: прес-служба УКУ
Пізнього літнього вечора, коли життя університетського містечка йде своїм трибом, біля входу запиняється автівка, з якої виходить владика Борис. Владика тільки-но прибув до Львова і традиційно — перший візит сюди.
Цього вечора його тут ніхто не очікував, однак “шухеру” ніхто не здіймає, бо владика для усіх свій і йому завжди раді. Як життя? Які настрої та очікування? Як триває будова церкви?.. Як завжди, все це цікавить владику Бориса, і спілкування затягується до пізньої ночі.
Кожен приїзд до Львова владики Бориса Ґудзяка, єпарха Паризької єпархії УГКЦ святого Володимира, президента Українського католицького університету — подія. Його мудрого виваженого слова чекають і студенти УКУ, і парафіяни університетської церковці, і численні знайомі та незнайомі львів’яни. Графік владики з ранку до ночі розписаний по хвилинах: зустрічі зі студентами, ректоратом і викладачами, засідання Сенату університету, численні інтерв’ю та ще купа різних справ, які доводиться ретельно планувати, аби зуміти втиснути все у рамки нетривалого перебування у Львові.
Серед усього іншого владика Борис знайшов час поспілкуватися з “Поштою” про останні події в країні, зміни, яких вона потребує, нову владу, реформи у вищій освіті та 20-річчя відновлення УКУ у Львові.
— Кажуть здалеку краще видно. Владико, що, на вашу думку, найважливішого відбулося в Україні за останні півроку?
— Важливі речі — і позитивні, і негативні — стали називати своїми іменами. Ми, українці, десятиліттями живемо з півправдою, “подвійним дном”. Так вчили батьки: говорити одне, думати друге, а робити третє, бо ситуація була небезпечна. І це життя в неправді неплідне. І останні події — як солідарність Майдану, так і оголене зло розстрілів, розправ, анексії Криму, жахливі провокації в східних областях — увиразнили добро і зло, правду і неправду.
Українці почали робити вибір. Цей вибір, ця межа між правдою і неправдою не є десь там, а проходить через кожного з нас. І тому Майдан, а через нього Україна відкрилася на цінності, духовні питання і духовні відповіді. Це лише початок довгого паломництва від страху і брехні до гідності та зцілення.
Шлях змін
— Як той шлях маємо пройти, які головні вказівники є на ньому?
— Певні напрямні з’являлися і надихали нас усіх в останньому півріччі. Вони не є якісь далекі чи абстрактні. Це солідарність, допомога один одному, щирість, відкидання корупції, а також передовсім відповідальність — сам за себе у своєму житті, а також відповідальність за життя країни, за владу, яку вибираємо.
Революція Гідності допомогла людям повірити, що майже на все людина може вплинути, а разом люди можуть навіть змінити курс історії. Після всього, що сталося, ми вже не маємо права казати, що ми якісь пішаки, яких інші переставляють. Але процес цілковитого преображення ще триває, і правдоподібно триватиме ще якийсь час, бо “совкові” рефлекси, ця хмара неправди, яку розвіювала буря Майдану, має тенденцію повертатися.
На Майдані в Києві на початку грудня я намагався ділитися тою інтуїцією, що перед нами довге паломництво. Цей образ паломництва є для мене дуже виразним. Бо все ж ми рухаємося, ми подолали дуже важливу частину шляху. Найважливіше в паломництві — вийти, почати рухатися. І це сталося. Але кожен паломник хоче дійти. І тут треба розуміти, що між початком і кінцем є шмат дороги.
— Паломництво зазвичай пов’язане з покаянням. У чому маємо покаятися, у чому змінитися кожен зокрема?
— За останній час усі зрозуміли, що йдеться не лише про політичні процеси, а що питання етичні, духовні — в ядрі наших проблем. У “совковій” Україні легко говорити неправду, бо вона виправдовується, легко красти, легко брати і давати хабарі. Це поєднується з побутом, який сакралізується святочними обрядами, і все це отримує імпліцитне схвалення широкого загалу.
Сьогодні кожному на своєму робочому місці, у своїй сім’ї, в стосунках з сусідами необхідно ставити собі ці етичні питання, які увиразнилися на Майдані і які дуже яскраво нам своєю кров’ю виписала Небесна сотня в нашій новій книзі Буття. Задля самозбереження, самозахисту, власної користі ми готові робити малі і великі лукавства. Мусимо перестати це робити, зупинитися, навчитися йти жертовним шляхом.
Такі глибинні трансформації відбуваються лише шляхом жертви. Ця болісна істина показалася нам у лютому. І чистота жертви Сотні змінила владу, змінила країну. Хоч принаймні до якоїсь міри. Дай Боже, щоби дальша трансформація не вимагала жертви життя, тобто не вимагала смертей, але вона напевне вимагатиме жертви в житті, живої жертви. І зцілення.
Ми живемо в суспільстві, де батьки, а навіть матері, покидають свої сім’ї, своїх дітей, де алкоголіки щоденно топчуть гідність членів своїх родин у власному домі. Ми хочемо полегшити життя якимись меркантильними бартерами замість чесно здобувати освіту чи роботою видавати автентичний продукт. Зрозуміло, що корупція була єдиним способом виживання в цій жахливій бюрократичній системі неправди, але з неї треба вириватися, однак це не зробить хтось за мене. Нема якогось Віктора, Юлі чи Петра, месії, нема магічної палички, якою можна махнути і перекреслити ці рефлекси лукавства й недовіри.
Довіру, щирість і правдивість, верховенство права та закону ми можемо будувати лише за участі великої чи переважаючої більшості суспільства. Лідерів, які робили прорив, ми маємо. Вони заплатили найдорожчу ціну. Питання до нас усіх: чи ми пошануємо своєю жертовністю цей прорив, здобутий абсолютно чистою жертвою?
— Починалося усе з прагнення до Європи. Чи сучасна Європа розуміє прагнення українців. Чим Європа є для України?
— Сьогодні Європа розуміє українців набагато більше, ніж півроку тому. Розуміє, цікавиться нами, багато в чому подивляє. Сьогодні Європа є для нас простором альтернативи. Це не еліксир чи панацея, яка може зцілити всі наші недуги.
Певно, що Європа не є для нас лише джерелом чи подачкою тих передумов, які потрібні для нашого добробуту. Асоціація з Європою мала б стимулювати реформи, які вплинуть на якість нашої освіти, на легкість провадження бізнесу, якість освіти, доріг, транспорту. Але Майдан показав, що ми можемо і повинні йти до Європи не як жебраки з простягнутою рукою, не як прохачі, а радше з простягнутою рукою партнера, який іде назустріч, з відкритістю пізнавати, але також із готовністю чимось поділитися.
Європа вже кілька століть переживає потужну течію модерності, яка дала їй і цілому світові багато прогресивних явищ в технології, в суспільному строї, багато того, чим сучасна людина тішиться. Однак ця ж оспівувана модерність дозволила політичним режимам систематично нищити десятки мільйонів людей. Рівно ж пошана до індивіда в багатьох контекстах і випадках допровадила до радикального індивідуалізму, який часто характерний передовсім самотою та ізоляцією, через які глибокі різносторонні людські стосунки вкрай ускладнені.
Солідарність Майдану, ця взаємна жертовність, яка була оповита піснею, молитвою, прагненням цінностей включно з європейськими основоположними цінностями, сьогодні є дуже важливим викликом для Європи. Це вперше у європейській історії європейці під прапором об’єднаної Європи віддавали свої життя за європейські цінності. І цей приклад, і ця чистота європейських прагнень сьогодні для Європи є великим уроком.
— Давні греки передали нам, що, втікаючи з царства мертвих, не можна озиратися назад. Те ж маємо і в Біблії, однак нам бракує категоричності — ми щонайменше згадуємо безкоштовну медицину і освіту, а то й інші блага “совка”. Як позбутися потреби оглядатися назад і усвідомити потребу вирватися із замкненого кола?
— Категоричність походить від слова “категорії”. Думаю, за останні півроку трохи налаштувалися наші категорії. Ми почали чіткіше бачити добро і зло, називати їх властивими іменами. І без якоїсь зайвої агресії чи гніву нам треба називати речі своїми іменами, відходити від того “подвійного дна”, від подвійних стандартів.
Наприклад, важко хвора людина, яка пережила шокову терапію і очистилася від попередньої недуги та протягом того часу не курила, розуміючи, що це становить смертельну небезпеку, має шанс не курити й далі. Ми маємо цей шанс тепер. Потрібно бачити і усвідомити, що ми пережили, і робити з того висновки. Чіткі, спокійні, рішучі.
Молитва і пісня
— Нерідко можна спостерігати, як “Боже великий єдиний” є сигналом, що богослужіння закінчилося, і вже з першими словами люди йдуть додому. Як і чому маємо молитися за державу?
— Це питання має особливу гостроту сьогодні, бо наша держава стоїть перед особливими викликами. Маємо усвідомлювати, що наша державність є великим даром і плодом благодаті жертви мучеників — і церковних, і тих, які віддавали свої життя за політичну незалежність, за самобутність України, які й далі це роблять.
Молитва є невидимою благодатною ниткою нашої державної вишивки. Вона повинна бути завжди присутня. Як кожна молитва, вона має бути зосередженою, вона повинна нас очищувати, бо держава — не якась абстракція, а це ми — люди. Коли молимося за людей, за мир, за наші поля, степи, гори, за наше море і життя, діяльність людей в цих місцях, ми молимося за цю землю і нашу державу.
Молитва за державу зрозуміла, коли сама молитва є зрозумілою. Коли ж нема відчуття необхідності молитви, нема навиків молитви, молитва лише за державу, можливо, набуватиме форми якогось національного гімну чи пісні, але це не буде розмова-прохання з Богом Творцем про державу.
В Україні через досвід Майдану відбувається дуже органічний процес: через піднесення і тривогу, де люди починають інакше розуміти міжособистісні стосунки. А молитва — це стосунки з Особою Божою, які відбуваються не лише індивідуально, мої з Богом, але наші з Богом, тобто вони відбуваються в контексті спільноти Божого люду. Коли це все набуває цілісної своєї якості, молитва за державу має своє місце, свою форму і тоді є особливо життєдайною.
— Багато сказано про роль Церкви в Майдані. Чи став би він Революцією Гідності без постійної присутності Церкви і духовного проводу?
— Думаю, ні, бо український народ засягнув глибоко. Це справді таїнственна, Богом дана гідність, про повагу до якої нам ішлося на Майдані. Очевидно, що люди хочуть кращих доріг, надійних шпиталів, правдивих судів, але люди зрозуміли, що йдеться про щось цілком основоположне, вони заглибилися в питання, що є людина, звідки вона походить, куди прямує. Молитва на Майдані була довготривалою відповіддю на це збентеження, на ці пошуки.
Для мене дуже цікавими є пережиття Руслани Лижичко, яка місяцями цілі ночі була на сцені Майдану, їй товаришували священики, які щогодини проводили молитву, а вона співала гімн.
Вона свідчить, наскільки це було важливо для Майдану і для неї особисто, наскільки це змінило як Майдан, так і її. Вона каже, що після цих ночей і досвіду на Майдані, де молитва була регулярною, основоположною, їй непросто вертатися до звичного репертуару. І вона тепер пише музику до літургії.
Я думаю, що дуже багато людей пережили там свою духовну сутність. І ця солідарність, ця чиста жертва, повна віддача протягом такого довгого часу і особливо згущена в драматичних днях 18 — 20 лютого, є дуже потужним свідченням про духовне пережиття і силу молитви на Майдані.
— Нерідко тоді говорилося про танці на крові, про те, навіщо там музика, та й тепер чуємо чимало закидів… Наскільки важливо в такі моменти історії промовляти сучасними засобами і наскільки музика є тим засобом?
— Музика — дуже важливий засіб, оскільки є доволі унікальною комунікацією. Йдеться не так про слова, як про саму мелодію, про самі звуки, які є фізичним моментом, але торкаються акордів душі. Музика є таїнством. У всі часи пісня чи музика були засобом для висловлення того найглибшого, що людина чи спільнота людей переживає, і тому що вона комунікує, вона творить сопричастя, спільність. Тож це було природно, що саме на хвилі музики плив Майдан.
фото: прес-служба УКУ
Покликання – заквашувати
— Вища освіта стоїть на порозі значних змін і реформ. Як ви їх оцінюєте і чого очікуєте?
— Зараз маємо колосальний поступ, багато речей відбувається тихо, непомітно. Скажімо, знання іноземних мов в Україні дуже поширилося і поглибилося. Вперше маємо президента, прем’єра і мера Києва, які вільно говорять англійською, а мер — ще й німецькою. Ціле покоління послуговується комп’ютерними технологіями, де англійська мова є щоденним інструментом. Тобто ми вийшли з дуже затисненого, закритого світу, і освіта була засобом для цього звільнення.
За останні 20 років ми проґавили багато нагод і не почули знаків часу щодо реформи вищої освіти чи освіти загалом. 1 липня Верховна Рада нарешті прийняла новий закон про вищу освіту. Цей закон дуже багато пропонує реформ і відповідей на виклики нашої вищої освіти. Він іде на певні компроміси. На мою думку, потрібні ще радикальніші кроки. Однак без нього ми б залишилися у парадигмах постсовєтських. Вірю, що цей закон змусить нашу вищу освіту поступово, але ґрунтовно відновлюватись. Цей процес очевидно буде тривалим.
— 20 років тому розпочався ваш великий “проект” в Україні – відновлення УКУ. Наскільки ці роки були успішними і що вдалося змінити?
— УКУ як новий заклад, який не ремонтується, а будується, заклад, який не має державного фінансування, тобто держава не платить і не до кінця може, як то кажуть, замовляти музику, зробив кілька радикальних пропозицій, які втілюються, які стосуються способу навчання. Наприклад, серйозного підходу до вивчення іноземних і класичних мов, до змісту навчання. В УКУ розвиваються богословські дисципліни, які відсутні або слабо представлені в українській вищій освіті. Але передовсім пропонується свіжий стиль, стиль життєдайних міжособистісних відносин.
Не один каже, входячи у заклад, спілкуючись зі студентами: “Тут щось інакше, тут люди усміхнені, щасливі, тут є легкість і чистота у стосунках і навіть в архітектурних лініях нового університетського містечка”. Є фінансова прозорість університету, але це також відображено у тому, як будинки з великими вікнами запрошують до себе. УКУ не без вад. Ми не є в іншому “акваріумі”, і тому треба дуже чувати, аби вади нашого суспільства не стали вадами університету.
Але є властиве розуміння університету, який має бути вселенським, який включає професорів, студентів з різних країн, який відкритий на інший досвід, який бере на себе фінансову відповідальність за існування, а не чекає допомоги від держави. Це дає особливі можливості творчого новаторства. УКУ є лише лабораторією.
Розмовляючи з випускниками і тут, і в Західній Європі, бачу, що вони дають собі раду в житті, вміють жити вірно в подружжі, не бояться народжувати дітей, вони щасливі, вони свідомі свого життя і мають непогані навики практичного виживання. Я радію і горджуся нашими випускниками і дуже вдячний всім, не лише щедрим жертводавцям, працьовитим викладачам і щирим студентам університету, за це благовоління, яке ми відчуваємо від осіб, котрі кажуть: “Можливо, ми не маємо всіх тих шансів, але ми тішимося, що ви щось пробуєте, можливо, це нам якось поможе”. Тобто університет свідчить про певні можливості, цінності, сподіваючись, що з Божим благословенням це дасть надію іншим.
Християни є покликані бути сіллю і дріжджами. Ми не становимо цілої закваски, але заквашувати – це наше покликання.
— Новий міністр освіти не раз заявляв, що не всі виші в Україні відповідають своєму статусу. Що для вас є критеріями успішного університету?
— Сьогодні інститут університету в цілому світі стоїть перед багатьма знаками питання, і навіть інколи перебуває в кризі. Сама назва “універсітас” скеровувала погляд і думку до цілісності. Наші університети стали натомість центрами програмістів, які працюють над мозком людини.
В середньовіччі дуже важливою була спільнота “Універсітас професорум ет студіорум”. Ця сукупність людей, в якій цілісність людини була і суб’єктом, і об’єктом університетського життя. Ми дуже спеціалізуємося, добре розуміємо, що то є професійність.
Але виникає питання, чи наші університети готують людей до цілісного життя, щасливого життя. А без моральної, духовної компоненти це неможливо. Великі здобутки модернізму з його провідною течією раціоналізму в багатьох випадках витиснули різні аспекти людського життя, зокрема його глибинне таїнство. І в тому сенсі університетське життя і його дискурс відчувається трохи сухим в ХХ і ХІХ століттях.
— Перший ректор УКУ отець-доктор Михайло Димид часто казав студентам, що вища освіта для спасіння душі не конче потрібна. Сьогодні ж, спостерігаючи бум вступної кампанії, маю протилежне враження, проте справжніх фахівців завжди не вистачає. У чому річ?
— Відбулася баналізація потреби в дипломах. Це великий плюс, що доступ до вищої освіти є доволі загальний, але при збільшенні кількості, можливо, втратилася якість, різні якості. Думаю, ми стоїмо перед своїм найбільшим сучасним викликом – корупцією не лише у фінансовому сенсі, а корумпованістю понять, корумпованістю розуміння, підміною правдивого ерзацами. Скоріше чи пізніше це лопне, як лопаються фінансові мильні бульбашки. І завали ринків чи банків потім, як бурі, очищують повітря, і світ починає трохи глибше переосмислювати цю сферу життя.
Можливо, ми ще не вдарилися об стіну колапсу вищої освіти, щоб уповні зрозуміти, що і як треба змінювати, реформувати. Хоча, на мою думку, цей новий закон робить багато плідних пропозицій. Певна кон’юнктурність, бажання магії, успіх через папір при відсутності знань – це велика людська спокуса, яка була, є і буде.
Важливо називати її на ім’я. Важливо, щоб нагість імператора не закривалася. Тобто коли ми починаємо розуміти, що парадуємо, як голі королі, лише тоді ми робимо належні висновки. А поки ми себе осмішуємо і калічимо своєю наглістю і лишаємося в ілюзорних коронах, доти наше копирсання на місці триватиме.
— На вашу думку, чим УКУ вирізняється сьогодні з-поміж інших вишів?
— Сьогодні УКУ — це велика академічна спільнота, яка щорічно розвивається і додає до свого числа щораз нові спеціальності. Наприклад, цього року стартує бакалаврська програма з психології. Окрім психології, в університеті ще є бакалаврська програма з історії, богослов’я, соціальної педагогіки. Та все ж великі сподівання покладаємо на наші магістерські програми – з журналістики, медіакомунікацій, історії, богослов’я.
Вже цього навчального року стартує магістерська програма з історії, де студенти матимуть можливість вибирати вивчення історії Європи ранньомодерного та модерного часу, історії України XVI – XXI століть, релігійну культуру ранньомодерної України та медієвістику (історію середньовіччя). Магістранти будуть рік учитися в УКУ, а другий рік — у Варшаві або Мюнхені і отримають відповідно український та німецький або польський диплом. Для того, щоб поглиблювати науково-дослідну складову університету, ми відкрили аспірантуру з історії та богослов’я.
Важливо зазначити, що УКУ пропонує абітурієнтові, мабуть, доволі особливу, і не тільки для України, нагоду пірнути в глибоку воду життя і свідомості про нього. Безумовно, освіта є дуже добра, є прекрасні можливості навчання при близькому контакті з викладачами. Думаю, жоден заклад України не має такої високої пропорції викладачів у відношенні до студентів. Студент не є гвинтиком, його викладач, декан, а то й ректор, знають особисто. Є очевидною доволі унікальна можливість міжнародних контактів, стажування і продовження навчання за кордоном, але найважливіше, що університет не відступає від основних життєвих дисциплін.
Студент в УКУ вчиться приглядатися і спілкуватися, служити і свідчити. Університет старається розуміти і бачити студента цілісно, навіть спортивні можливості в УКУ тепер підсилюються. Багато тез і пропозицій УКУ стали тезами і пропозиціями Майдану. Я горджуся тим, що наші викладачі та студенти були і залишаються в авангарді соціального дискурсу і громадського служіння. І сам факт, що перед своїми виборами новий Президент України хотів засягати не тільки прямих порад університету, але хотів побути в його атмосфері, думаючи про провід і реформи (22 травня кандидат в президенти України Петро Порошенко відвідав УКУ під час свого візиту до Львова, – Пошта) держави, є свідченням, що УКУ – місце, яке змінює людей і змінює Україну.
Нова влада
— Ви особисто знайомі з новообраним Президентом. Які ваші найбільші очікування щодо нього і що ми маємо робити, аби не спіткала нас доля 2004-го?
Петро Порошенко є дуже талановитою особою, яка структурно працює, має добру освіту, колосальний бізнесовий і політичний досвід, має велику енергію, позитивно налаштований. Це людина, яка розуміє, що є доводити справу до кінця. Перед ним стоїть непростий щоденний, щогодинний вибір і ризик чинити радикально, відрубувати одну за одною голови медузи корупції, провадити як слуга народу і відсторонювати спокуси, пов’язані з владою і грішми і цим смертельним зв’язком між ними. Можна сказати, що це вибір між грішми і владою та історією.
Думаю, новий Президент і все його оточення повинні збідніти матеріально, перебуваючи при владі, тому що вони служать, а не заробляють, тобто державне керівництво має працювати насамперед для людей, а не для себе. Якщо буде така жертовність, маючи Богом дані таланти, які він дуже систематично розвивав, Президент Порошенко може бути великим Президентом.
Можна сказати, що в нього немає середньої можливості, тобто якщо не вдасться змінити корпоративну культуру передовсім своїм прикладом і своєю командою, цей Президент і ця нова влада можуть глибоко всіх розчарувати. Ні Україна, ні її друзі у світовому співтоваристві українській владі знову так швидко не повірять.
Наша роль — розуміти, що все це не лише в руках лічених осіб на найвищих посадах у країні, а що ми на своєму місці покликані шанувати етос і жертву Майдану та впровадити його у свій під’їзд, у своє місце праці, в свої сім’ї. Майдан нам показав, що ми не є гвинтиками, що ми можемо вплинути навіть на найвищі рівні влади та сили матеріальних статків своєю солідарністю, своєю громадською позицією. Українці не сміють сьогодні від цієї громадської позиції відступати. Чи нам вистачить наснаги – час покаже. За це молимося, і себе, і ближніх заохочуємо.
— Від інформаційної війни можна захистися, відключивши певні канали інформації. А як захиститися від важких повідомлень про нові втрати, незрозумілі призначення, нові прояви корупції?
— Вже кілька разів останнім часом я давав таку пораду, щоби перед сном не дивитися новин, не заходити у інтернет і лягати спати на годину раніше. Якщо Україна виспиться нарешті, а цього літа нам треба ґрунтовного відпочинку, то ми подивимося на все свіжими, новими очима.
Лавину негативу годі стримати, лише опираючись їй, треба шукати позитивні життєдайні джерела як інформації, так і емоцій. А їх чимало. Щоб зрозуміти, скільки, добре плекати чесноту вдячності. Наприклад, щодня перед сном перелічити собі 20-25 причин приводів до вдячності. За що я в житті вдячний. Коли ми нагадуємо собі про отримані дари, а саме – життя, наша фізична, духовна здатність чи цілісність, наші близькі, повітря, літо, сонце, квіти, трава – це все є дари, коли можемо це назвати, цьому приглянутися і за це бути вдячними, бачимо, що цей поважний, а часами й страшний негатив не може остаточно над нами запанувати.
Львівська Поштa, Ольга Хворостовська
фінансово.
Щиро дякуємо!
