Українські уроки для Заходу

Революція на Майдані може допомогти нам наново віднайти фундаментальні принципи західної демократії.

Примітка редактора: Це запис виступу Джорджа Вайгеля на конференції «Релігія в українській публічній сфері: аналіз Євромайдану та його наслідків». Конференцію організував Митрополичий інститут східнохристиянських наук ім. Андрея Шептицького та провів 15 листопада 2014 року в Університеті св. Михаїла у Торонто.

13-го травня 1982 року, рівно через рік після замаху, що відбувся на площі святого Петра, Папа Йоан Павло ІІ здійснив паломництво до Фатіми, у Португалії, аби подякувати за збережене життя. Там він роздумував над, на перший погляд, випадковим фактом про те, що в нього стріляли саме у день спомину Пресвятої Марії Фатімської. Папа сказав, що «в задумі Провидіння немає місця для збігу обставин». Те, що нам здається «випадковістю», є просто аспектом Провидіння, якого ми ще не збагнули, зазначив він.

Пам’ятаючи про це, дозвольте мені додати, що «Революція Гідності», яка була започаткована на Майдані та досі триває в Україні, має двоякий провіденційний характер.

Перший аспект провіденційного характеру «Майдану» був предметом наших роздумів протягом цілого дня. Усі релігійні спільноти України — православні, римо- та греко-католики, протестанти, юдеї, мусульмани — як ніколи раніше, співпрацювали протягом усього минулого року. Вони це робили у відповідь на серйозну агресію з боку Росії, яка проявлялась у різних формах: політична агресія, військова агресія та навіть церковна агресія. В процесі співпраці було закладено новий фундамент для екуменічної та міжрелігійної співпраці у будуванні визначного громадянського суспільства для вільної, процвітаючої та доброчесної України майбутнього.

Другий провіденційний аспект «Революції Гідності» спрямований назовні, в бік Заходу. Тому що ця революція свідомості, яка зараз збігається з 25-річчям революції 1989 року та падінням європейського комунізму, дає 5 уроків, які Захід має наново вивчити, щоби здійснити свій власний громадянський та політичний проект, а також навчає щодо місця релігійних переконань та моральних цінностей стосовно такого проекту.

Перший урок: Свобода ніколи не буває безкоштовною.

Після революції 1989 року та подальшого розвалу Радянського Союзу (1991 року) занадто багато людей на комфортному та самовдоволеному Заході піддалися спокусі вважати: по-перше, що існування стабільних, свобідних та закономірних суспільств це норма, та, по-друге, що то природна людська умова — вільно жити під владою законів, прив’язаних до морального закону. Правда, про яку Заходу нагадала «Революція Гідності», така, що можливість жити вільно — це культурне та соціальне досягнення, яке має здобуватися кожним новим поколінням у відповідь на руйнацію та погіршення суспільного ладу. І наслідком цієї істини є те, що, у контексті розвитку суспільства, демократичне самоврядування — не неминучим, а тільки можливе.

Другий урок: Демократія та вільний ринок — не механізми, що можуть функціонувати самі по собі.

Це механістична омана: переконання, популярне в економічній та політичній західних теоріях ХХІ століття, що справжня дія демократії та вільного ринку полягає у належному впорядкуванні механізму вільної політики та вільного ринку. В такому разі потрібно лише вставити ключ, увімкнути запалювання та дозволити механізмам працювати самим по собі. Треба відзначити, що самі механізми мають важливе значення, але створення інституцій свобідної політики та вільного ринку це ще не все, що містить у собі поняття свободи.

Потрібна певна «критична маса» людей, які житимуть доброчесним життям, абидемократичні механізми та ринок почали діяти так, щоби в результаті досягнути процвітання всього людства. Мабуть, це центральна теза, якої соціальне вчення Церкви навчає суспільство ХХІ століття. Ця теза також втілена у самій «Революції Гідності» та у мотивах, через яку ця революція спалахнула. Українська «Помаранчева революція» 2004-2005 років зазнала невдачі, оскільки на своєму шляху не мала «критичної маси» громадян, які жили згідно з чеснотами, необхідними для того, щоб свобода могла спрацювати на користь всіх. Замість цього на порядку денному стала невтримна корупція. Відкинувши культуру корупції, «Революція Гідності» нагадала Україні — і слід було нагадати Заходу, — що тільки доброчесні люди можуть бути вільними у найшляхетнішому сенсі цього слова.

Третій урок: Треба враховувати історичну та моральну ясність.

Відзначивши 25-річчя падіння Берлінської стіни та дивлячись на майбутній срібний ювілей чеської «Фіолетової революції», що відзначатиметься в грудні, — можливо, ми на Заході зараз можемо чіткіше побачити інший урок, якого український досвід минулого року має нас навчити. Цей урок стосується того, що було фаталною помилкою не докладати великих зусиль, після завершення Холодної війни, до декомунізації на прикладі процесу денацифікації, який був здійсненний відразу після Другої світової війни. Пізніше стало зрозумілим, що зусилля, докладені до денацифікації, стали суттєвим компонентом у збереженні перемоги свободи над тиранією. Результати такої фатальної помилки очевидні не тільки на просторі пострадянських країн (та особливо Росії); вони [результати] очевидні на самому Заході.

Як? Уразливість Заходу перед російською пропагандою сьогодні становить прямий наслідок того, що після Холодної війни не відбулося культурної делегітимації — аж до публічної ганьби та цурання, поки вони не визнали б своїх помилок, — тих, хто, з причин ідеологічної інтоксикації чи дурості, чи обох, хибно представили реалії комунізму в політичному житті, в університетах, у пресі та в релігійних спільнотах. Нерозкаяні та непристойні (зокрема, на прикладі такого науковця, як Стівен Коен), багато з постачальників хибності тоді залишилися постачальниками хибності сьогодні. Ті, хто виправдовував радянську агресію тоді, роблять аналогічні, а в деяких випадках ідентичні, виправдання російської агресії сьогодні.

Після падіння Берлінської стіни світ зіткнувся з певними труднощами: ніхто не знав, що 1989 року Радянський Союз дозволить поставити на пост прем’єр-міністра Польщі не комуніста; ніхто не знав восени 1989 року — коли комуністичне «доміно» розпадалось один за одним, — що СРСР припинить своє існування 1991 року; потрібно було взяти до уваги питання, яким чином наново об’єднати Німеччину з Європою; також важливим було складне питання різного роду діяльності секретної поліції комуністів на теренах держав, що входили до Варшавського договору (питання про нього не вирішене й сьогодні). Все це можна усвідомлювати. Однак залишається той факт, що: уразливість перед пропагандою та брехнею, яка характеризувала хибну реакцію багатьох людей, приналежних до західної еліти, у відповідь на російську агресію перед лицем«Революції Гідності» на Майдані — це безпосередній результат того, що не було притягнуто до відповідальності тих, хто був неправий щодо реалій комунізму під час Холодної війни. Тодішня помилка лягла у фундамент політичної культури Заходу; публічне визнання помилок тих, хто були настільки неправий щодо комунізму, очистило б західну публічну сферу та допомогло би приготувати її до нових випробувань, що лежали попереду.

Тут, у Канаді, маю за честь відзначити, що прем’єр-міністр Стівен Харпер став помітним викнятком серед західних лідерів, які мовчали й не спромоглися називати речі своїми іменами. Містер Харпер не побоявся сказати, без перебільшення, що міністр зовнішньої політики Сергій Лавров — це сучасна версія Йоахіма фон Ріббентропа. Лавров застосовує тактику Великої Брехні (яку Ріббентроп робив для Гітлера), послуговуючись агресивною стратегією свого хазяїна, Володимира Путіна. Справді, прямий докір прем’єр-міністра Стівена Харпера Володимиру Путіну на саміті Великої Двадцятки в Австралії був найбільш справедливим і хоробрим твердженням, що пролунали від усіх західних лідерів від моменту початку «Революції Гідності» рік тому. Але потрібно набагато більше. Тому що, доки західні лідери не зрозуміють і не визнають хибності багатьох неправд про Холодну війну, доти західна політика буде паралізованою та легкодушною перед обличчям російської агресії. Це відображає західну вразливість перед російським викривленням історичних подій та перед нахабною пропагандою, коріння якої можна прослідкувати до часів Холодної війни.

Четвертий урок: контакт із реальністю необхідний для майбутнього свободи.

Західна постмодерністська практика викорінення моральних істин є, можливо, однією з найбільших загроз для міжнародної безпеки та світового порядку у ХХІ столітті. Звичайно, існують ще й інші загрози безпеці: "реваншизм" Путіна на теренах країн, із якими Росія сусідує; світова залежність від нафти, яка походить від деяких із найбільш нестабільних регіонів планети; європейська залежність від російської нафти й газу та корупційність впливових західних лідерів, які роблять великі гроші на такій нафтовій залежності; значні витрати на соціальне забезпечення, які знизили оборонний бюджет багатьох членів НАТО нижче двох відсотків від ВНП; Ісламська Держава; іранські ядерні проекти; китайська «гра м'язами» у східній та південно-східні Азії. Це довгий перелік, у новому світовому безладі перелічені загрози становлять наслідок нещодавніх західних невдач волі та розуму.

Однак фундаментальна причина того, що Захід не може протистояти жодній із перелічених проблем, це культурна несерйозність, брак контакту з реальністю, яка сама по собі вкорінена в концепцію постмодерніського відречення від ідеї того, що існують істини, закладені у сам світ і в нас, істини, які ми можемо пізнати розумом. Така звичка униканти істин чи вдавати, ніби істина речей то справа мого суб'єктивного сприйняття ісвідомості, має великий вплив на західну публічну сферу. А як вона може не мати впливу? І це одна причина браку контакту з реальністю, яку ми можемо спостерігати у західній зовнішній політиці, яка не тільки не визнає російської агресії, а й не може дати більш-менш адекватну відповідь на неї.

«Революція Гідності» на Майдані нагадала тим, хто має очі, щоб бачили, і тим, хто мають вуха, щоб чули, — істини, які формують моральний та культурний фундамент західного експерименту щодо впровадження демократії та організованої свободи:

– невід'ємна гідність і цінність людини;

– рівність усіх перед законом;

– відношення між такими чеснотами, як розсудливість, справедливість, хоробрість і поміркованість, та демократичним публічним життям;

– підвладність позитивного закону — вищому, моральному закону;

– і зрештою, істинність того, що тільки чеснотливі люди можуть бути вільними, бо тільки ти, хто живе хоробро та розсудливо, можуть зробити так, щоби принципи самоврядування діяли.

Все це було на порядку денному під час революції на Майдані протягом минулого року. І все це є, чи має бути, ґрунтовним нагадуванням Заходові, що немає тільки «твоєї» чи «моєї» правди, а є істини, вкоріненні у сам світ і в нас, які ми ігноруємо, тим самим шкодячи нам самим та суспільству загалом.

П'ятий урок: Екуменічний рух християнських Церков має бути допасований до викликів ХХІ століття.

Оскільки головне тут — роль, яку відігравали релігійні спільноти України протягом минулого року, дозвольте мені вказати на те, яким чином досвід української боротьби за соціальне самовідновлення перед обличчям російської агресії має навчити Захід і, зокрема, Святий Престол, Ватикан.

Аби представити це якомога простіше, слід сказати, що неможливо провадити богословські екуменічні діалоги з представниками російських владних структур. Уже протягом року патріарх РПЦ Кіріл та його «міністр зовнішньої політики» митрополит Іларіон задіяні у брехні та пропаганді з боку російської держави — нещодавно на Синоді єпископів у Римі, в жовтні, де він нахабно брехав про роль Греко-Католицької Церкви під час революції на Майдані та навіть поставив під питання приналежність цієї Церкви до Церковного Тіла. Такі зразки брехні, заради служби на користь агресора в ролі російської політичної еліти, не можуть більше бути застосовані в ім'я екуменічного діалогу.

Тому що застосування таких принципів не тільки принизливе, в разі Ватикану. Воно набагато гірше. Підтримуючи ілюзію того, що екуменічний діалог можливий із тими, хто діє подібно до представників російських владних структур, тим самим завдається шкоди самому принципу християнської єдності та перешкоджається втіленню необхідних реформ РПЦ, запропонованих деякими хоробрими священиками з самої РПЦ. Нічого правильного не може вийти, якщо підтримувати брехню; справді, хто підтримує брехню, той збільшує її вплив. Якщо екуменічний діалог між східним і західним крилами християнства має на меті витворити спільне розуміння належного місця Церкви в державній структурі у третьому тисячолітті, він має зіткнутися з жорстокою дійсністю того, що стається з християнським свідченням, коли воно залучається до державної влади та слугує її капеланом.

Зрештою, це приводить мене до уроку з Заходу для майбутнього християнських соціальних дій у новій Україні: «Церква більше служить загальному благу, формуючи чоловіків та жінок, які, своєю чергою, формують соціальну культуру — цивільне суспільство, яке робить можливим запровадження демократії».

Таким чином, ключове питання становлять відносини між Церквою та цивільним суспільством, а не між Церквою та державою.

Церква просить будь-яку державу про виконання тільки двох принципів. Церква просить, і, якщо потрібно, вимагає мати свободу для здійснення богослужіння, євангелізації, катехізису, навчання своїх священиків та своєї доброчинної діяльності. (І це, я маю додати, становить битву, якою ми боремося у Сполучених Штатах останні кілька років, проти обмеження адміністрацією Обами релігійних свобод задля реалізації реформи охорони здоров'я). І друга річ, про яку просить державу Церква: пам'ятати, що, як і будь-яка інша людська діяльність, діяльність держави має бути під владою морального закону. Це все, про що просить, чи має просити, Церква державу.

Однак церковне публічне життя набагато ширше і включає всі шляхи та засоби, за допомогою яких Церква допомагає формувати цивільне суспільство, — шляхи, якими Церква формує культуру вільного суспільства. Таке формування є головним публічним завданням Церкви та її основним внеском у застосування демократії.

Щоб таке розуміння викристалізовувалося в Католицькій Церкві, необхідно було декілька століть, хоча ідея ця корінням сягає часів середньовічних хрестоносців. Процес кристалізування закінчився завдяки Другому Ватиканському Собору та енцикліці папи Йоана Павла ІІ Сотий Рік, яка була написана 1991 року. І таке розуміння — «спочатку культура», чи, радше, «спочатку цивільне суспільство» — має бути головною тезою в діалозі між католиками та православними у майбутньому.

У моєму недавньому інтерв'ю з Главою УГКЦ Святославом Шевчуком пролунало його послання для Заходу: «Це стосується не тільки нас; це стосується вас». І це стовідсоткова правда. Майдан стосується всіх нас, і, зокрема, Заходу: «Майдан став глибоким нагадуванням про істини, на яких тримається західна демократія». Україна то не держава десь дуже далеко, населена людьми, про яких ми дуже мало знаємо. Український пошук вільного суспільства став дзеркалом, у якому Захід, дивлячись на вкорінену в хоробрості революцію свідомості на Майдані, може дати оцінку своїй власній цивільній, політичній, моральній та культурній сферам.

National Review Online
Переклад: Владислав Бецун, СREDO

Біографічна довідка:

Джордж Вайгель (народився 1951 року в м. Балтімор) — американський богослов, журналіст і католицький громадський діяч. Закінчив Коледж св. Михаїла при Торонтському університеті, викладав у богословській семінарії в Кенморі, працював у Міжнародному науковому центрі Вудро Вільсона у Вашингтоні. Від 1989 доо 1996 року був президентом Центру етики та громадської політики, в якому й досі працює як старший науковий співробітник. Почесний доктор десяти різних університетів, лауреат папського хреста Pro Ecclesia et Pontifice та золотої медалі Gloria Artis польського Міністерства культури.

Джордж Вайгель багато пише на актуальні теми американської та міжнародної політики, регулярно коментує важливі події і тенденції розвитку Католицької Церкви й християнства загалом, обдумує складні моменти католицького богослов’я в зв’язку із сучасним життям та його проблемами. Часто виступає з коментарями на радіо і телебаченні, готує репортажі про новини з Ватикану для телеканалу NBC, а його щотижнева рубрика «Інший погляд — погляд католика» публікується в шістдесяти різних газетах.

Як автор та редактор Джордж Вайгель опублікував два десятки книг, серед яких «Остання революція: опір Церкви і крах комунізму» (1992), «Правда католицизму: десять суперечливих питань» (2001), «Листи до молодих католиків» (2004), «Вибір Божий: папа Бенедикт XVI і майбутнє Католицької Церкви» (2005), «Віра, розум – і війна проти джихадизму» (2007), «Проти течії: християнство і проблеми демократії, війни та миру» (2008). Його книга «Свідок надії» про життя, ідеї та діяльність папи Йоана Павла ІІ стала міжнародним бестселером і була перекладена багатьма мовами; 2001 року вона лягла в основу однойменного документального фільму, а 2010 року вийшло друком її продовження.

National Review
Переклад: Владислав Бецун, СREDO