Марцін програвав у цій боротьбі й прекрасно усвідомлював, що його шанси марні… Лікарка сказала йому завершити усі справи. Нема шкали, яка допомогла б мені виміряти біль, гнів, жаль, а також величезну, жахливу злість. Злість, бо як можна сказати таке молодій людини, відібрати останню іскорку надії, яка дозволяла пройти крізь усе, що йому довелося пережити?
То більше не був молодий чоловік, переді мною сидів старець, тінь людини… А я була матір’ю, яка усвідомлювала, що мусить якось допомогти своїй дитині, та не знала, як це зробити. Те, що тоді відбувалося, через що нам довелося пройти, я без вагань називаю пеклом на землі. Якби хтось за дев’ять місяців до цих подій сказав мені, що я дам із цим раду, — ніколи б не повірила. Я завжди була лякливою та нервовою, з кожною дурницею бігла до лікаря. Та, здається, ніхто не усвідомлює, які потенціали сили, віри й любові віднаходить у собі мати, коли їй доводиться боротися за життя своєї коханої дитини (без огляду на те, скільки цій дитині років). Позаяк це людина, яку вона носила під серцем; людина, яка вийшла з її лона; людина, яка становить для неї найбільшу цінність… Я була готова на все заради Марціна — навіть померти, якби це дозволило йому жити. Кожен новий день приносив біль, боязнь, страх перед тим, що нас сьогодні може спіткати. З ранку до вечора я була сама з хворим сином, і тільки я знаю, що діялося тоді в моїй голові. Чоловік та ще один син уранці йшли до праці, натомість третій із наших синів навчався в іншому місті та приїжджав додому лише на вихідні.
З усіх сил я намагалася опанувати страх і допомагати своїй хворій дитині в усьому: я була медсестрою (сама робила ін’єкції морфіну, це дозволяло вводити знеболювальне, як тільки він цього потребував); я була психологом, позаяк намагалася не залишати його ніколи наодинці з думками (інколи ми просто мовчали, ну бо не було бажання ані теми до розмови). Я завжди була поряд і знаю, що це допомагало йому почуватися безпечно. Я й сама двічі мало не зустрілася зі смертю: після однієї з операцій лікар сказав — якщо моя свічка там, нагорі, ще не згасла, то я маю ще зробити щось дуже важливе тут, на землі. Сьогодні я знаю, що тоді не померла, аби допомогти моєму синові — йому було б дуже важко без мене.
Я розуміла, що чоловік повинен працювати, аби ми мали за що жити, та я дуже потребувала тоді, аби й він зрозумів, наскільки я боюся тих годин сам‑на‑сам із Марціном. Я дуже хотіла, щоб він до нас зателефонував, хоча б раз на день, щоб поцікавився, чи у нас усе добре, чи я не потребую допомоги, чи даю собі раду… Та, здається, тут такий «закон»: чоловіки від таких проблем утікають у роботу або, щогірше, утікають із родини взагалі. Не хочу сказати, що чоловік зовсім не займався сином, та його роль зазвичай зводилася до того, що він відвозив Марціна до лікарні та привозив до дому; з усім іншим я радила собі сама, і ніхто не питав, під силу це чи ні. Однак, дякуючи Богові, я давала собі раду; на щастя, були також друзі, перед якими я могла і виплакатися, і вижалітися.
Якось один знайомий священик сказав мені: «Вершина материнської любові — це зуміти молитися про швидку та спокійну смерть для своєї дитини, якщо вигляд знищеної хворобою людини, під’єднаної до апаратів життєзабезпечення, доводить, що смерть стане для неї визволенням і спасінням». Я про це пам’ятала… Зателефонувала до священика та до кількох наших близьких друзів із проханням молитися, аби мій син наступного дня міг спокійно відійти. Щось мені говорило, що це буде найкращий день для такої мандрівки… Я теж палко молилася у цьому намірі: «Господи, лише Ти знаєш, якою важкою є ця молитва; та вона напевно має велику міць, адже лине з серця матері. А мати для своєї дитини прагне лише найкращого…» Близько 19 години ми з братовою мого чоловіка поїхали до лікарні, а чоловік із родиною повернулися до дому. Я не бачила Марціна якихось 5 годин, та за цей час він дуже змінився. Я мусіла звикнути до його вигляду, опанувати своє серце, яке, здавалося, ось‑ось вистрибне із грудей, опанувати сльози, що наверталися на очі. Я повторювала подумки: «Боже! Боже! Боже!»
І Він укотре не підвів: моє тіло огорнула хвиля спокою, знову все було добре, знову я була спокійна та з усмішкою на устах підійшла до ліжка Марціна. Я завжди намагалася радісно його вітати: «Привіт, Марцінку, моє сонечко! Що тут чути? Я скучила!» Він безпорадно усміхався. Мій син сильно кашляв, випльовував багато мокротиння, тому постійно треба було підставляти миску та витирати йому губи; він і далі мав сили, щоби з моєю допомогою підводитися й сідати, щоб на кілька хвилин змінити позицію. Зонд, уведений через ніс до шлунка, ускладнював ковтання та мову; він дуже хотів пити, та тут уже не міг собі порадити…
Певно миті він запитав: «Мамусю, а якщо ти хочеш пити, то як ти це робиш: втягуєш повітря, чи навпаки — випускаєш?» Він застав мене зненацька, я оніміла… Однак я «зібралась» і сказала: «Марцінку, візьми до уст ковток води, потримай трошки, а потім намагайся ковтати». Син, дивлячись на мене з довірою, зробив саме так, як я йому порадила. У нього все вийшло — він ковтнув! Боже, як це страшно! Здорові люди мають дуже відважні прагнення, які так важко здійснити; а мій смертельно хворий син мріяв про те, аби випити води, і я не могла сповнити цієї мрії. Я була безпорадна… не могла заспокоїти його спраги, хоча й була готова задля нього на все. Розпач і безсилля гнітили мене знову, та знову я повинна була їх опановувати — задля нього, задля мого сина.
Розпочалася наша Голгофа. Я знала, що повинна її пройти разом із сином. Тільки сподівалась, що вона не буде надто болюча для нього. Лікарка сказала, що Марцін усе чує та розуміє, що діється довкола, хоча й не може говорити. Зокрема, він реагував, коли вона говорила голосніше, а на прохання лікарки подивитися на неї Марцін розплющував очі. Одна з медсестер зауважила, що зазвичай помираючі мають дуже пустий та погаслий погляд, але в його очах постійно був блиск, він дивився на мене з любов’ю, а з зовнішніх кутиків очей текли сльози. Я ніколи не дізнаюся, чи були то сльози щастя — адже після довгих страждань він звільнюється від усього злого; чи, може, то були сльози жалю — адже він мусів залишити тих, кого кохав. Марцін був спокійний і тихенький… Коли я запитала, чи йому щось болить, він лише заперечив рухом голови. Я сиділа біля ліжка, гладила його руки та ноги, які від колін до стіп були холодніші, ніж решта тіла. Поволі припинявся кровообіг. Нема слів, аби описати те, що я тоді відчувала… Я вперто переконувала себе, що іноді треба все залишити Богові, прийняти Його рішення. Однак знаю, скільки потрібно відваги та довіри, щоб тривати у цьому переконанні. Найважливішим було те, що наш син не страждав. Медицина у цій галузі здійснила великий поступ, є ліки, завдяки яким людина може відійти без болю.
Я знайшла ще силу, аби вийти в коридор і подзвонити до знайомих священиків із проханням про молитву за швидку та спокійну смерть для мого сина. Я повідомила також кількох моїх друзів, які ніколи не залишали мене, просила їх про те саме… Була майже 18.00; це були найдовші години у моєму житті. Я нічого не відчувала, нічого не чула й нічого не бачила. Важливою для мене була лише ця знищена хворобою людина, яка лежала на лікарняному ліжку, під’єднана до апаратів, що допомагали без болю та страху зробити останній подих. Я так хотіла сховати сина у своїх материнських обіймах, хотіла захистити його від того, що нестримно надходило. Однак не могла прийняти цього на себе. Синку, вибач за те, що не могла тобі допомогти! Я й надалі залишалася дуже спокійною, з моїх очей не потекла жодна сльоза. Я тулила обличчя своєї дитини до серця, цілувала його лису голову. Марцін віддалявся від нас… Нехай ніколи не забракне нам часу, аби показати нашим найближчим, як міцно ми їх любимо, які вони для нас важливі!…
Раптом мені здалося, що наш син чогось чекає, наче хтось або щось не дозволяло йому відійти. Я прошепотіла йому до вуха: «Іди, коханий, не бійся цієї дороги. Ми дуже тебе любимо, але там чекає на тебе Той, який любить тебе стократ більше, ніж ми. Йди з Богом. Не бійся. Колись і я приєднаюся до тебе, а ти вийдеш мені назустріч. Прошу, послухай мене і відійди у мирі». Після цих слів син розплющив очі. Він дивився в одну точку в ногах ліжка. Його обличчя злагідніло, здавалося, він усміхався. Він востаннє вдихнув повітря і востаннє його видизнув.
Була субота, 26 листопада, на годиннику 19.15… Сповнилося. Наш син перейшов поріг життя та смерті. Маріє, наймиліша Мати, віддаю Тобі мій найцінніший скарб — у Твої руки віддаю духа мого сина, Ти його люби, пести та оберігай. Амінь.
Беата Канік, Deon.pl
Фото: pexels.com
фінансово.
Щиро дякуємо!
