Інтерв’ю

Вхід у таїнство чужої душі, або Сорок таїнств серця священика

21 Червня 2016, 09:00 2275 Ірина Єрмак
Ірина Островська

Ірина Островська, домініканська терціарка, яка й не думала колись ставати журналістом, тепер випустила вже другу свою книжку. Причому ще цікавішу за першу, це я вам кажу як прискіпливий читач і редактор…

Отже, порозмовляймо з автором. Як йому (себто їй) думається і пишеться. І що корисного кожен з нас може почерпнути для власної душі з розповідей про душпастирів недавніх часів.

— Не так давно ми розмовляли про твою книжку «Наївні з містечка Х», і ось вийшла друком наступна — «Тримайтеся». Це знову про «маленьких людей великого світу»?

— Чомусь отак поставлене питання викликає у мене пару слів-антонімів: малий-Великий. А якщо великий, то, згідно з ментальністю радянської людини (якою мене ростили), — Герой. Тобто «великий» — це герой, а «малий» — це «малий і все». А скажу я вам, що писати про героя набагато простіше, ніж про малого у сірому буденному середовищі… І в першій моїй книжці «Наївні з містечка Х» мова була про простих, нехай буде — «малих» людей, яких так чи інакше торкнувся Бог. І про те, як їхня повсякденність змінилася завдяки втручанню Бога, завдяки Вірі. Бо (повторюся) заберіть у тих оповіданнях присутність Бога — і уявіть, як би життя цих людей покотилося без Нього. Тобто як би наше з вами життя покотилося?..

Але якщо говорити про книжку «Тримайтеся» — то тут діють інші люди, з іншим життєвим покликанням. А власне, з покликанням давати «наївним» Таїнства, давати самого Бога. Тобто книжка розповідає про священиків. І побудована на правдивих біографічних історіях п’ятьох священиків Поділля. Це єпископ Ян Ольшанський, отці Войцех Дажицький, Антоній Хоміцький, Юзеф Кучинський, Владислав Ванаґс та Вітаутас Меркіс.

Щодо того, чи вони є «малими», чи «великими», то хочеться знову згадати часи СРСР, де будь-яка книжка або кіно змальовували священика самовпевненим, егоїстичним і водночас боягузливим «кулаком». Якимось напівстворінням, що маніпулює бідним задуреним народом і живе лише заради себе. Але… Як це виглядало поза вигаданим сюжетом, поза кадром? Тисячі розстріляних, засланих до Сибіру, принижених, знеславлених священиків, черниць. Тисячі гнаних богопосвячених, розіп’ятих людьми цього світу, «великими» героями з зіркою на грудях! «Герої» гнали священиків за те, що ті давали Таїнства, давали Бога. Але за декілька десятків років ті великі люди з цього світу: кадебешники, комуністи тощо — доходячи  кінця свого життя, відбивались як рикошетом від своїх комуністичних ідей і самі летіли до храмів у пошуках священика, який відпустив би їм їхні провини, вділив би те Таїнство, за яке вони вбивали священнослужителів… Отак то «малі» перемагають «героїв»; отак‑то, як каже наш Господь про Царство Небесне, «найменший стане найбільшим».

Німці, як і націоналісти, як і Червона армія — усі фронти побожеволіли, відкривши полювання на священика. Тому протягом певного часу двадцятишестирічний отець Ян був вимушений переховуватися в польській родині старого подружжя. Аби вберегти життя священика як найвищий скарб — хазяїн викопав біля кухні яму, накрив її звичайними дошками, і там мешкав чоловік Божий. (…)«Приміряти на себе могилу… Вбратися в неї, як у смерть. Впираючись спиною у вологість і холод, сидіти довгими, незчисленними днями у сирому спуді землі посеред пітьми», — так думав господар цього «помешкання», вдавлюючи пальці у чорну землю, витискаючи дірочками живий Розарій.

— Аби назбирати матеріал, певно, довелося поїздити, поговорити з людьми. Як ти почувалася у цьому процесі збору інформації та що це дало тобі особисто?

— Так, праця над такою книжкою вимагала послідовності. Спочатку потрібно було відшукати свідків, людей, які пам’ятають наших священиків і мають що розповісти. Але цим питанням займався насамперед єпископ Радослав Змітрович, якому взагалі належить ідея написання цієї книжки, опрацювання спогадів про священиків Поділля. Я отримала координати свідків і сама вже мала з ними контактувати. До одних потрібно було їхати: чи в славнозвісну Мурафу, чи не в менш відомий Кам’янець-Подільський, а інші було поряд — у Києві. Переважно це були, знову ж таки, священики: плоди душпастирських трудів тих отців, про кого я писала… І хочу сказати, що кожний із тих, з ким я зустрічалася, — це дивовижні Богу посвячені особи. Це священики, пронизані Духом Божим. Їхні розповіді базувалися на споминах із дитинства (коли якийсь із героїв книжки був їхнім настоятелем у парафії), або з молодих років (коли свідок прожив певний час пліч-о-пліч із героями), або зі спогадів старшого покоління. І бачили б ви очі цих людей, коли вони розповідали: будь то про отця Ванаґса, чи отця Антона Хоміцького, — який вогонь палав у них, якими палкими були спомини про того чи того священика! Я слухала кожного з них із відкритим ротом, уже уявляючи ту чи іншу подію. Картини просто стояли перед моїми очима: кожний зі священиків, які вже відійшли до вічності й не були поруч зі мною тілесно, — але їхній дух залишився у свідках, і здавалося, вже передавався мені! То хіба вони не живі? Певно що живі, бо, споглядаючи та співпрацюючи з цими свідками, — можу підтвердити: ці люди увібрали в себе дух героїв книжки й несуть його через усе своє життя.

— Хто з героїв книжки тобі особисто найближчий і чим?

— Я поставлю це запитання трохи інакше. Наскільки тяжко було писати про священиків? Про святих священиків? І скажу, що таки було тяжко і страшно. Страшно брати на себе відповідальність за кожне слово, яке напишу. Усвідомлення того, що я не можу, як у випадку «Наївних з містечка Х», щось вигадати без наслідків, або змінити сюжет, як мені заманеться. Бо писати про те, над чим ти маєш владу, — це одне; а от писати на біографічну, історичну тематику, та плюс ще й про святих священиків — це вже… такий вхід у «таїнство» чужої душі. І в цьому місці я з затамованим подихом навіть  згадую свідчення одного чоловіка про єпископа Яна Ольшанського, яке трохи відображає мої намагання зрозуміти кожного з героїв книжки. Як він боровся за навернення та покликання: «Благав одного семінариста, зустрічався не один раз, розмовляв. Він хотів дізнатися, чи точно людина переконана у своєму рішенні: “Франек, чого ти?” Він просто доривався до його серця, чи справді на 100 % вирішив, чи лише здається? Йшов до певної межі людини, до тієї точки, де вже була суто людська вільність вибору. Цієї точки він уже не переступав. Як не раз господар до хвіртки проводить, так і він ішов до цієї людини, доки було його господарство. А далі — не переступав».

І страшно було разом — наприклад, знову з Ольшанським — перебувати на дні возу, накритим скиртою сіна, й відчувати, як залізні гострі вила штиркають це сіно, шукаючи тебе, готові вбити, майже торкаючись чи то тіла священика, чи мого, і як серце заходиться разом із серцем отця Яна, й лише Тіло Христове прикриває наші серця — маленька крихка облатка… «Серце стукотить, як дзвони. “Цить, серце, цить”. Але теє людське серце священика — Серце Христа — прикриває під видом крикої, як життя земне, облатки білої… І за Ним, за тим Серцем, ти неначе вже по той бік вічності, де смерті немає, ні диявола, ні болю, ні страху… Як же дияволу чи якійсь силі дістатися серця людського, якщо воно прикрите Христовим?» (із книжки «Тримайтеся») І потім ти йдеш із температурою, з хворим серцем крізь болота, сам, заради того «маленького», «наївного» одного вмираючого чи хворого, і сам ти — малий посеред цього страшного світу; йдеш, аби дати йому Таїнство Христа, за яке «герої» з зірками на грудах на тебе полюють! І твоє тіло ламає від болю, і від страху серце вилітає, і ноги у тебе пухнуть від доріг і постійної вологи…

Чи дивно, як тяжко було впасти, ніби мертвому, разом із таким великим отцем — Антонієм Хоміцьким — на плиту померлого, і лежати знесиленим після цілонічного уділення Таїнства Прощення, Таїнства Подружжя, після 500 людей, врятованих цим Таїнством. Лежати як мертвий, обійнявши цю невідому душу. «… Почала пані його будити, бо ж люди чекають. А той — ані руш. За якимось разом ледве повіки підняв, а стати на ноги не може. “Леонардочко, — ледве ворушачи язиком, промовив, — іди принеси відро холодної води і вилий на мене. Бо не дам ради. Такий тяжкий я, як ця плита мармурова. На ноги не встану…” Жінка зробила, як сказав. Зливалася та вода по змученому тілу простої слабкої людини, по чоловікові з печаттю Бога» (з книжки «Тримайтеся»). Пам’ятаю, коли писала цей епізод, то не мала сили навіть глибше розповісти, як міг почуватися отець Антоній — так було мені теж сухо в роті, так тяжко в голові, й думка за язиком не поверталася.

Страшно разом з отцем Ванаґсом бути чужинцем — якого люди підвели, покинули серед кладовища в холодному місяці лютому, в старій каплиці. Пережити із ним це «осамітнення»: «Інші священики першу Службу на новій парафії відправляють, у білому орнаті, з органами, співом хору, а я — у фіолетовому орнаті, покутному, і з посипанням голови попелом. Нікого я не знав. Саменький, з Ісусом і Марією, але без дому і храму. Як я це болісно переживав!» (з книжки «Тримайтеся»).

А як мені, автору, було зі славно відомим отцем Дажицьким по Сибіру ходити? — «Надалі перевели священика, щоби працював мотористом: стояв по коліна у воді; а потім — на лісоповал… 60 градусів морозу, і чоловік, священик невидимий, по тому морозі з Христом ходить. Упав. Спіткнувся й упав, як на Хресній Дорозі. Поклали священика на голих дошках під бараком, біля самих дверей, щоб інших не заразив. “А ті в’язні ходили постійно на двір, а надворі мороз страшний. То було таке спання, як надворі. А на мені не було жодного одягу, абсолютно не було чим укритися, нічого не було…” Один Дух Святий — і Христос розіп’ятий поруч лежав…» (з книжки «Тримайтеся»).

І таких історій — зі страхом, із людською слабкістю тіла та змученого, але не побореного духа кожного з героїв — у цій книжці близько сорока. Хоч був момент, уже після війни, коли вони відчули себе непотрібними. А швидше, не себе… А Таїнства ніби перестали бути потрібні людям. І, може, вони «розірвали на собі шати», образно кажучи. Раз вирішили потаємно написати листа до Отця Піо в Рим, щоби порадив: «Може, краще покинути цю державу “героїв” — Радянський Союз?» Хіба мало хто з нас переживав такий момент відчаю, непотрібність свого таїнства серця? А Отець Піо взяв дай відповів їм. Небагато написав. Лише одне: «Триматеся»…

Сорок таїнств серця священика, де живе Бог і шепоче: «Тримайтеся». І сорок разів моє серце торкається цього всього й переживає це. Але не потрібно забувати, ще одночасно у мене було ще й своє життя, повсякденність, зі своїми падіннями та проблемами. Зі своїми спокусами і смертями. Отак ця книжка й писалася: ми падали разом і плакали разом, і впадали у відчай, і били себе в груди, і боролися, й жаліли, і втрачали близьких. І ходили над прірвою смерті… й знову воскресали. Разом із Христом. І прославляли нашого Бога. І жили знову… і молилися… Тримаючись.

Молитва. Неймовірна молитва багатьох людей напевно допомогла скінчити цю книжку. А невидима присутність цих святих священиків допомогла не впасти у відчай від своєї слабкості й негідності писати про таких людей.

Так що найближчим для мене є кожний з героїв. Бо з ними, як і з людьми, які нас оточують, — що більше разом зі ними пережили, то рідніші.

Вже й кришку труни закрили… І тут розлягається голос священика: «Отже, що то жити з Богом, а що — без Бога?.. Хто мені скаже?» Навколо німа, кисільна тиша. Та вже би швидше, швидше це все скінчилося! Ванаґс окидає поглядом увесь натовп і зупиняє погляд на малому онукові небіжчиці: «Ты человека без души видел?!» — питання в лоб, без пояснень. Хлопчина налякано хитає головою, що ні. І тоді Ванагс, піднісши руку в бік закритої труни і вказуючи на неї пальцем, щодуху як закричить: «Откройте ему Казимирку! Пусть посмотрит!»

— Якби тобі дали можливість щось писати для Церкви просто за власним бажанням, що би ти хотіла зробити? Або, іншими словами, — яку літературу варто запропонувати сучасним віруючим?

— У житті так багато страждання й… ілюзій. Які переважно і роблять нас нещасними. Тому так важливо читати багато свідчень із життя християн, де є місце і на зранення, й на зцілення, і на смерть, і на воскресіння, і на відкинутість, і на обійми, і на хвороби, й на одужання… Недавно я запитала свого знайомого: чи мені ці ліки пити до кінця життя? А він на це: «Так життя ж вічне. І тобі, напевно, не доведеться пити ліки цілу вічність». Ось справжні слова. Це та правда, що ми не будемо ні страждати вічність, ні ліків пити. Й це не ілюзії. А більше скажу: це правда, яка звільняє від ілюзій. І добре є присолити слова про життя без ілюзій — трішки перцем, трішки сіллю; не завадить і добрий гумор. Щось таке мрію подарувати читачам: надію без ілюзій.

— Дякую за розмову! Нехай Бог дарує подальші творчі досягнення.

Видавництво: Свічадо.

Автор: Ірина Островська.

Рік видання: 2016.

Палітурка: м’яка.

Кількість сторінок: 194.

Ціна: 40.00 грн. + поштові витрати.

Островська обкладинка1

На превеликий жаль, через технічну накладку не вдалося надрукувати цей оригінал обкладинки, який задумувався авторкою. Однак читачі CREDO мають змогу побачити ексклюзив — «те, що мало бути від початку». Нехай цей образ запам’ятається вам, відкладеться в пам’яті: рука Божа — це те, за що ми всі маємо триматися. В усіх смислах.

Замовити книжку можна:

За допомогою електронної пошти:  futbolka.credo@gmail.com

За телефоном (096)668-09-85.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books Pizzeria Palokka on blogi ruoasta, puutarhanhoidosta ja tee-se-itse -projekteista, jossa jaetaan reseptejä, puutarhavinkkejä ja luovia ideoita. kivi-javihertyo.fi Vinkkejä elämiseen, ruokaan ja siivoukseen - kaikki mitä tarvitset mukavuuteen yhdessä paikassa! Source Χρήσιμες συμβουλές και κόλπα για κάθε μέρα Poznejte Dumeto, váš průvodce světem domácího designu a dekorací. Inspirujte se trendy a nápady pro krásnější bydlení!