Після 10 років роботи директором прес-служби Святого Престолу та 26 років на чолі Радіо Ватикану італійський єзуїт ділиться з нами своїм досвідом і думками.
Отець Ломбарді був одним із найближчих соратників трьох пап: Йоана Павла II, Бенедикта XVI і Франциска.
— Отче, скільки Вам було років, коли Ви вирішили стати священиком і єзуїтом?
— Покликання повністю залежить від Бога. У моєму випадку це було поступово й не було результатом якихось особливих потрясінь або різких змін у молодості. Тим більше, що протягом деякого часу я вже був залучений у роботу різних релігійних об’єднань, а також діяльність Церкви. Крім того, я ходив до школи, яку провадили єзуїти. Всі ці обставини, ймовірно, значною мірою вплинули на те, що мірою доростання в мені поступово дозріла думка про священство, внаслідок чого я подав прохання про прийняття мене до лав Товариства Ісуса. Одразу ж після закінчення середньої школи в класі гуманітарного профілю я розпочав новіціат. Мені було тоді 18 років.
— Протягом декількох років Ви були настоятелем провінції єзуїтів в Італії, а 1990 року стали співробітником Йоана Павла II і займали різні керівні посади в Радіо Ватикану. Чого Ви навчилися завдяки співпраці з Каролем Войтилою?
— Робота на радіостанції Радіо Ватикану під час понтифікату Йоана Павла II означала для мене надзвичайно широке відкриття на реальність, яка оточує нас, у глобальному розумінні. При цьому я маю на увазі як реальність світу, в якому ми живемо, так і реальність усієї нашої Церкви в її якнайбільш загальному вимірі.
Я наголошую на цьому не без причини, оскільки вже силою того факту, що я єзуїт, я почуваюся природно покликаним бачити реальність саме у глобальному, всесвітньому вимірі. А як настоятель Італійської провінції єзуїтів я часто мав змогу подорожувати в найвіддаленіші куточки світу, зокрема, у рамках візитів наших братів-місіонерів, із якими я їздив у найрізноманітніші місця. Так що мої горизонти й так були вже досить широкими, а знання про світ — достатньо великими.
Але завдяки роботі на Радіо Ватикану, а також можливості постійно супроводжувати Святішого Отця Йоана Павла II — зокрема, в його численних апостольських подорожах, — універсальний вимір і значення діяльності Церкви, а також його загальна турбота про долі та справи всіх людей, які живуть на планеті, стали для мене нивою щоденних особисто мною зроблених справ, завдяки яким і я міг зробити свій внесок у цю благочестиву справу.
Я ніколи не забуду своїх перших днів роботи на Радіо Ватикану. Одна з речей, яку я досі живо пам’ятаю, ніби це було вчора, — це швидко й уважно вчитуватись у зміст величезної кількості інформаційних повідомлень від міжнародних агентств, що дозволяло побіжно, буквально хвилина за хвилиною, стежити за подіями з усього світу. Це було неймовірно захопливим і вимагало величезної зосередженості. Але найголовніше, одночасно це дозволило мені значно розширити і поглибити бачення духовності, яку я носив у собі.
Саме тоді я почав дедалі більше розглядати її як здатність бачити Божу присутність в усіх аспектах такої багатої та складної реальності, що нас оточує, як здатність відчитувати її по знаках, які свідчать про Його дію в повсякденному житті — як окремих осіб, так і цілих народів, як істота par excellence кожен день мого життя. Я завдячую цьому значною мірою св. Йоану Павлу II, який саме так розумів духовність і не мав собі рівних як майстер і вчитель у її практикуванні.
У зв’язку з цим не можу також не згадати дві інші речі, які викликали і продовжують викликати моє незмінно глибоке захоплення Йоаном Павлом II.
Насамперед, я маю на увазі великий авторитет, яким Кароль Войтила користувався серед народів та націй, які з надією вслуховувалися в його послання. Звертаючись до безлічі віруючих, спраглих його слів, які з ентузіазмом приймали його, з властивою йому природністю, щирістю і простотою, він зміг захопити їхні серця і уми до такої міри, аж здавалося, що він був просто вродженим лідером, здатним повести за собою цілі народи й нації, щоби пробудити в них полум’яну віру та з’єднати їх заради ідеї Божої справи спасіння.
Під час своїх численних апостольських подорожей — незалежно від того, куди він прямував, — Йоан Павло II щоразу виказував рідкісне, а тому безцінне, вміння точно звертатися до того, що становило сутність або природу історії, культури й духа народів та націй, які його приймали, — починаючи, звісно, від його улюблених співвітчизників і батьківщини, що посідали особливе місце в його серці.
Під час роботи на Радіо Ватикану, яке силою характеру виконуваної ним місії завжди намагалося бути багатомовним і багатонаціональним та залишатися максимально відкритим на все різноманіття, багатство й специфіку кожної культури, я особисто брав участь в усіх пам’ятних ситуаціях і подіях, через що мав нагоду не раз переконатися в цьому. Тому можу з повною відповідальністю повторити, що для мене св. Йоан Павло II був майстром і вчителем не тільки окремих людей, а й майстром і вчителем усіх народів та націй.
Друга річ, через яку я схиляюся перед Святішим Отцем Йоаном Павлом II, і яка викликає моє особисте захоплення, це його глибока віра. Зазвичай вона проявлялася особливим чином у моменти палкої особистої молитви, які він міг якимось дивом знайти у будь-якій ситуації. Він міг, наприклад, поринути в молитву, коли навколо нього була несамовита метушня, коли всі навколо були зайняті й поглинуті іншими справами.
Ця неймовірна здатність віддатися гарячій молитві навіть за найнесприятливіших умов свідчила про надзвичайний особистий зв’язок, який єднав Кароля Войтилу з Богом. Богом, якого він завжди ставив у центр свого життя, до якого завжди виявляв найбільшу повагу, якому завжди був відданий, виконуючи своє пастирське служіння. І в цьому сенсі його канонізація була безпосереднім вираженням очевидного свідчення життя, прожитого у вірі.
— 11 липня 2006 р. Бенедикт XVI призначив Вас директором прес-служби Святого Престолу. Які моменти цієї місії були найважчими і які найкращими? Які особливі спогади збереглися у Вашому серці в зв’язку зі співпрацею з Папою Бенедиктом?
— Справді, завдяки функції, яку я виконував, я був глибоко залучений у понтифікат Бенедикта XVI. Таким чином, я мав змогу уважно стежити за розвитком подій, що його супроводжували. Я маю тут на увазі вельми серйозні проблеми, з якими Святішому Отцю довелося зіткнутися в ході свого понтифікату, бо саме вони становили найважчі моменти моєї місії.
Мушу при цьому зазначити, що Бенедикт XVI підійшов до викликів, із якими йому випало зіткнутися, з великою мужністю, демонструючи повне розуміння проблем і щире бажання знайти тривалі та ефективні рішення, що й було тим важким завданням, бо ставкою було, між іншим, зберегти добре ім’я Церкви в очах світової громадськості, яка уважно спостерігає за всіма рішеннями і діями Святого Престолу.
В цьому контексті достатньо навіть згадати конструктивні спроби нелегкого, але необхідного, діалогу з ісламом; ситуації, що викликали кризу в Церкві, пов’язані з гучними справами про сексуальні зловживання з боку духовенства; і, нарешті, випадки інших дискусій і суперечок в лоні Римської Курії, що викликали критику з боку громадськості.
На щастя, Бенедикт XVI керувався щирою турботою про відшкодування кривд і збереження доброго імені Церкви, він зумів — завдяки своїй глибокій християнській чутливості та усвідомлення вічної природи служіння Церкви — ефективно, і при цьому з великою відвагою, долати кожен виклик, який перед ним стояв. Він також започаткував далекоглядні дії, які мають дозволити Церкві домогтися значного прогресу і, одночасно, уникнути в майбутньому проблем, які могли би безпідставно кинути тінь на її історичну місію.
Тому я хотів би ще раз висловити своє глибоке переконання щодо того, що всі ці труднощі, про які я згадував, були де факто підвалинами, на які спиралися вжиті пізніше серйозні заходи, що становлять для Церкви далекосяжний крок вперед, який дозволяє хоч би розпочати та поглибити істотний конструктивний діалог із мусульманським світом, або протистояння реальності насильства, розвиток якого в такому великому масштабі ми зараз спостерігаємо.
Бенедикт XVI вирішив розв’язати всі ці проблеми відкрито і сміливо, з повним розумінням, так само, як ми всі робимо; це було рівнозначно необхідності вирішення багатьох питань, що сягають своїм корінням стародавніх часів, з яких ні з боку мусульманського світу, ні з нашого боку протягом багатьох років ніхто не намагався розпочати діалог, тоді як лише шляхом спільного діалогу вони можуть знайти своє рішення.
У питанні про сексуальні зловживання, які мали місце в лоні Церкви, насамперед, слід зазначити, що Бенедикт XVI ще як префект Конгрегації віровчення, а потім як Папа, запровадив принципи створення нових процесуальних норм, а також засади прийняття правильної позиції Церквою перед лицем такого роду ситуацій, які вказують, зокрема, на ефективні способи запобігання небажаних явищ, а також накладають на Церкву й духовенство обов’язок чесно визнавати скоєні помилки. Запроваджені Бенедиктом XVI принципи визначили, таким чином шлях, яким тепер може слідувати Папа Франциск, аби продовжити взяту на себе працю будівництва в дусі повної віднови. Ще раз підкреслю, однак, що це саме Святіший Отець Бенедикт XVI визначив напрямок поведінки в тих болісних і складних ситуаціях, про які йдеться.
І, нарешті, коли говоримо про дискусії в лоні Церкви з приводу функціонування Римської курії — прозорості механізмів, що нею керують, також пристосування зобов’язвальних у її межах приписів і системи адміністрування до сучасних культурних стандартів та міжнародних норм, — варто нагадати, що Бенедикт XVI і в цьому випадку показав гідну подиву мудрість і далекоглядність в розробці та здійсненні цілої низки законодавчих і нормативних положень, які по сьогоднішній день являють собою міцну основу для дій в рамках виконуваною Церквою місії, і від певного часу приносять конкретні й очікувані всіма плоди.
Тому я справді дуже ціную Бенедикта XVI за його терпеливість і простоту, а водночас ретельність і чесність, за допомогою яких він зміг протистояти проблемам, які багато в чому ще перешкоджають належному функціонуванню Римської курії. Я радий, що мав змогу працювати з Папою Ратцінгером у реалізації таких масштабних завдань.
І, на завершення, ми не можемо, звісно, оминути увагою ті прекрасні й піднесені моменти, які ми пережили під час понтифікату Бенедикта XVI. Зокрема, такі, як його апостольські подорожі до Великобританії та Сполучених Штатів, і багатьох інших подій, які були приводом для зустрічей із суспільствами, переважно некатолицькими, і все ж захопили нас урочистим і радісним прийняттям, приготованим Святому Отцю.
До найкрасивіших і найбільш піднесених подій понтифікату Бенедикта XVI, безсумнівно, можна віднести пам’ятний виступ Святішого Отця до спільнот і народів світу: наприклад, промова, виголошена у Вестмінстерський залі, промова на Форумі Організації Об’єднаних Націй чи історична промова в німецькому Бундестазі. Всі ці виступи являють собою надзвичайно важливі етапи на шляху побудови предметного і конструктивного діалогу між Церквою та суспільствами в сучасному світі.
Про епохальне значення ініціатив, розпочатих Бенедиктом XVI, свідчить велика повага, з якою вони незмінно зустрічали з боку всіх його співрозмовників і адресатів, що цінують їхній глибокий культурний і духовний вимір, в окресленні та усвідомленні якого Бенедикт XVI був справжнім майстром.
— Від перших хвилин після обрання Франциска на престол Петрової столиці Бенедикт XVI став одним із найближчих його співробітників Треба визнати, що дотепер це було незвичним з погляду стилю спілкування Церкви. У чому ж секрет Франциска?
— Усі вражені стилем спілкування Папи Франциска з іншими людьми. Він дуже природний і спонтанний. На мою думку, це один із харизматичних проявів його особистості, який, імовірно, пов’язаний із його священицькою працею протягом декількох років в одній із великих дієцезій, коли він намагався особливо розвивати в собі вміння безпосередньо контактувати з віруючими.
Таким чином, стиль і вразливість спілкування Франциска жодним чином не є результатом якогось ретельно продуманого розрахунку або наслідком використання професійних і науково обґрунтованих рекомендацій, розроблених штатом фахівців. Це просто дуже щирий, вільний і відкритий на інших, автентичний стиль буття пастирем, який з радістю й ентузіазмом виходить щодня на зустрічі з людьми, дітьми Бога, на зустрічі з чоловіками й жінками нашого часу. Не встановлює при цьому жодних бар’єрів, але посилається на свою природну здатність говорити безпосередньо до сердець та умів кожного з нас.
Такий сердечний, природний і відкритий для ближнього підхід здобуває Францискові глибоку вдячність із боку людей, які мають у собі потребу відчутного свідчення віри; які очікують, що хтось звернеться до них із глибоким, життєвим повідомленням і виразить їм свою увагу, любов і солідарність, на які вони заслуговують. Це особливо стосується людей бідних і стражденних, скривджених і відкинутих; виключених та відсунутих на задвірки суспільства; людей, які одного дня почули слова Франциска або зазнали найменшого навіть жесту з його боку, й відчули себе, нарешті, прийнятими, оціненими і шанованими.
Така, власне, сила, яка випливає з цього безпосереднього стилю спілкування Франциска і віруючих, або, загалом беручи, з людьми всього світу. Сила, що виникає з уміння використовувати просту й конкретну мову, яка є не так рівнозначною володінню різними іноземними мовами, якими розмовляють у тій чи іншій частині земної кулі, як здатністю використовувати широко зрозумілу, незалежно від місця, мову жестів, мову, створену самим стилем буття Франциска, його ставлення до людей і народів, сердець, яких він хоче досягнути і насправді досягає, з неймовірною легкістю, незалежно від того, чи звертається до народів Азії, чи Африки, чи Латинської Америки, яка є його домом, чи Європи.
Якби в прийнятій Святішим Отцем Франциском поставі я мав би вказати якійсь особливо близький мені аспект, на мій погляд, характерний, чи навіть ключовий для його понтифікату, я вказав би на його непохитну довіру й віру в те, що у виконанні своєї історичної місії Церква Божа — як Церква в дорозі, Церква, покликана постійно виходити назустріч новим викликам, — управляється Святим Духом. Це Церква, яка з довірою вирушає в дорогу, хоча навіть не знає точно, в якому напрямку прийдеться посуватися.
Про те, що Святий Дух веде нас, ми можемо дізнатися, тільки якщо постійно будемо вслухатися в Слово Боже. Тому що Бог з нами через слово, яке міститься у Святому Письмі, через живу присутність Духа, близького до віруючих, які щодня прагнуть розпізнати і зрозуміти волю Божу та Його заклик. Так, заклик Франциска, щоби Церква була саме такою Церквою в дорозі, Церквою відважною і довірливою, мені здається одним з найважливіших духовних активних послань понтифікату, особливо мені близьким.
Крім того, слід нагадати в цьому зв’язку, що класичним для єзуїтської духовності є слово «розпізнання». І саме до цього розпізнання — а, отже, розуміння волі Божої — закликає щоденно на наших очах Святіший Отець Франциск, коли звертається до Церкви, до її пастирів і до кожного, хто творить спільноту Церкви віруючих зокрема. Тому що розпізнання, розуміння Божої волі дозволить кожному з нас повною мірою і найкращим чином відповісти на скерований до нас Його заклик.
— 29 серпня Ви відсвяткували свій 74 день народження. Таким чином, можна сказати, що майже все своє життя Ви присвятили Церкві, особливо служінню Апостольській Столиці. Що б Ви могли сказати католикам, які почуваються сьогодні знеохоченими або розчарованими та ображеними через скандали, які потрясли Церкву через деяких її пастирів?
— Кожен віруючий є паломником, мандрівником. Людиною, яка вирушає в дорогу, яка йде через світ і через усе життя. Може йти з упевненістю, з миром, з радістю, з мужністю, якщо знає, що Бог супроводжує її в цій подорожі; якщо буде старатися направити своє життя в тому напрямку, звідки приходить до неї Божий заклик, який є джерелом життя; якщо в цьому марші через все життя їй світитиме ідея служіння іншим, ідея солідарності з іншими, ідея зустрічі з іншими людьми, а особливо з Ісусом Христом, нашим Провідником, що веде нас на всі інші зустрічі.
Я думаю, що в цьому контексті доречно згадати надзвичайно красиві слова одного з Отців Церкви, який мав звичку говорити: «Авраам ішов дедалі упевненіше, хоча не знав, куди йде». Можливо, на перший погляд, це звучить парадоксально, але якщо подумати, то стає абсолютно зрозуміло, що Авраам ішов дедалі впевненіше, тому що довіряв Богу й відчував присутність Господа, який був із ним. Це було фундаментом, на який спиралася його довіра. Іншими словами, цієї впевненості не давала йому свідомість існування якоїсь мети, яку він нібито мав осягнути; це жодним чином не могло дати йому жодної впевненості. Таким чином, упевненість і спокій виникають тільки з того, що ми знаємо: свій шлях ми долаємо разом зі Богом, який супроводжує нас. І це стосується кожного етапу нашого життя.
І це насправді єдина порада, яку я можу дати. Піти за нею, як на мене, має основоположне значення, аби не боятися того, що нас оточує, не лякатися ситуацій, в яких у цю мить ми знаходимося. Якщо ми знаємо, що Бог іде разом із нами в нашій подорожі, то можемо покладати на Нього нашу надію. Тоді нам не загрожує жодне розчарування, треба тільки мати надію.
Сильвія Костантіні, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
