У четвер, 29 вересня 2016 р., у Кам’янці‑Подільському під час урочистої літургії буде освячено головний вівтар храму св. Миколая Чудотворця. Святиня вражає своїми розмірами, красою та величчю, яких не вдалося знищити навіть попри значні руйнування.
Тут, здається, продовжує звучати «німотна музика собору, музика отих гармонійно піднятих у небо бань-куполів — вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі», як писав Олесь Гончар. Мимоволі постають перед очима сотні зруйнованих святинь, розкиданих усією Україною, що кличуть до нас: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!»
Попри надзвичайну зайнятість напередодні урочистості, настоятель святині о. Алоїз Кособуцький OSPPE у розмові з CREDO розповів про значення цієї події, історію, пошуки скарбів та відновлення найважливішого храму, яким є людське серце.
— Отче, яке значення для Вас та для усієї парафіяльної спільноти має ця подія? Адже ремонт святині й надалі триває?
— Так, звісно, ремонт не закінчений ані ззовні, ані зсередини. Невелику зовнішню частину храму зі сторони внутрішнього подвір’я потрібно ще тинькувати. Найважчий момент і фінансово, й технічно, — це відновлення вежі храму із відбудовою балюстради; цю працю також мають виконувати фахівці. Це справді складно! Пресвітерій святині відновлений теж частково, без фарбування стін, однак реставратори ще повернуться, аби завершити цю частину робіт. Попри все, уже на початку року ми планували цю урочистість. Для нас це кульмінаційний момент, завершення певного етапу, увінчання праці отців‑паулінів в Україні. Адже цього річ ми святкуємо 25‑річчя нашого служіння на цих землях. Хочемо, аби цей — незабаром уже консекрований — вівтар став маленькою квіткою з нагоди цього нашого маленького ювілею.
— Чверть століття минуло також і від моменту відновлення структур Римо‑Католицької Церкви в Україні. Особисто мені здається, що цей храм і новий вівтар у ньому є символом цього відновлення також. Яка Ваша думка?
— Звісно, нема чого складати руки, слід працювати далі. Деструкція, руйнування надзвичайно великі: відновлення цього храму, як і храму людських душ, все ще вимагає часу та зусиль.
Мені пригадується зараз дуже сумна ситуація, несвяткова, та водночас дуже символічна: коли повернули цей храм (чи ми вже мали папери, чи ні, не пам’ятаю), я увійшов усередину з міністрантами, хлопцями з добрих католицьких родин. Вони забігли до храму й почали кидатися рештками тиньку, стали цілитися, намагаючись влучити у вцілілі фрагменти ліпнини. Я постійно роздумую над тим, вираженням чого стала ця ситуація, адже то не були діти з вулиці. Особисто для мене це символ деструкції, що відбулася в людських душах, у душах дітей, із яких було вирвано почуття святості [цього місця]. Так, святиня була зруйнована, спрофанована, але це все ж храм, святе місце, яке вимагає пошани; я не побачив тоді усвідомлення, що це святиня, яку треба відновити, а не майданчик. Для мене ця забава в храмі стала образом руйнування в людських душах, серцях та свідомості, наслідком радянського переналаштування душ, браку вразливості на красу та правду. Я не можу зрозуміти, як можна нищити, збільшуючи руйнування; нищити речі прекрасні, хоча й позначені часом та наслідками людської глупоти. Звісно, я звернув їм увагу, що це погана поведінка; я абсолютно не засуджую тих хлопців і досі молюся за них. Сьогодні вони допомагають у відновленні храму; також уже діти тих дітей тут із нами. Сподіваємося, що така ситуація більше ніколи не повториться; наголошую, мені йдеться не просто про бешкетування, йдеться про щось набагато глибше.
— Отче, а коли Ви особисто вперше увійшли до цієї святині? Чи пам’ятаєте своє перше враження?
— Ця святиня якимось чином товаришує мені з 1984 року; саме тоді я вперше побував у Кам’янці. Мені до рук потрапила книжка Олександра Прусєвіча, де було одне‑єдине фото внутрішнього вигляду храму: на світлині було зображено турецький амвон, портрет Потоцького, що висів над ним, фрагменти декору в стилі рококо, який оздоблював святиню. Я дуже хотів потрапити усередину храму, однак тоді це було неможливо. Натомість уперше я увійшов до храму вже будучи кліриком, разом із моїм співбратом. То був Великий Четвер 1993 р., тут велися якісь роботи, були працівники, які не дозволяли нам увійти, та ми якось переконали їх. Пам’ятаю величезне враження, яке справила на мене святиня; ми навіть зробили кілька фото якоюсь там «мильницею»… Мені тоді вдалося побачити храм до пожежі, яка сталася 5 липня того ж року, що стала отим останнім цвяхом до труни, як то кажуть…
Храм повернули через сім років після пожежі. Вода довершила руйнування: вона знищила елементи оздоби, ліпнина просто повідпадала, просякнута вологою, адже не мала жодного додаткового кріплення. Будинки монастиря не мали даху взагалі, храм мав дуже примітивне накриття, і щоби продовжувати реставраційні роботи, слід було у першу чергу подбати про це. Ми ще й досі постійно провітрюємо святиню, що дозволяє висушувати стіни. Вода лилася звідусіль, стіни мокли… Унаслідок пожежі 70 % декору склепіння головної нави було втрачено; найбільше води потрапило саме сюди. Усі оздоби у далекому ХVІІІ ст. виконували «з накидки», без жодних додаткових конструкційних кріплень; ніхто не міг уявити, що настануть такі жахливі часи, як це було уХХ столітті… Найліпше збереглося склепіння біля головної вежі, там після пожежі зібралося 2 метри попелу, який не дозволив воді потрапити у склепіння. Це врятувало тих 35 % зразків, завдяки яким ми відновлювали решту. Робота в головній наві була найважчою. Збереглися деякі світлини пресвітерію гарної якості; натомість головна нава була гірше освітлена, фото були дуже невиразними. Реставратори працювали майже навпомацки…
— Цікаво спостерігати за людьми, які відвідують цей храм і розглядають його «великими очима»…
— Так, багато людей, навіть мешкаючи у Кам’янці, роками не бували у Старому місті… Зняте риштування зробило своє: видно розміри храму; ті речі, які вдалося відреставрувати; на тлі уже відновленої частини видно також масштаб руйнування святині.
Слід сказати, що у храмі були численні вівтарі, та всі, крім одного, були зруйновані: люди шукали скарбів! Можливо, ми залишимо одну з бічних вівтарних каплиць саме такою, яким був увесь храм до реконструкції, — знищеною, аби це нагадувало про злочини, які призвели до його руйнування, аби подібне ніколи не повторилося. Майбутні покоління мають бачити, як може поводитися людина, позбавлена духовних цінностей, вразливості на мистецтво й добро; як краса, що творилася великими зусиллями, може швидко стати руїною.
Наш храм представляє низку європейських стилів, якими вітри історії зачепили Кам’янець: будову розпочато у готичному стилі, бачимо тут риси ренесансу, раннього бароко та врешті рококо. Зазначу, що це один із перших проявів цього стилю на наших землях. Приміром, тут є також турецький амвон, із якого протягом 250 років проповідувалося Євангеліє. 1938 року його було перенесено до кафедрального собору свв. апп. Петра і Павла, що став музеєм атеїзму; 2004 р. його повернули сюди. Під час реставрації виявилося, що амвон не був привезений з‑над Босфору, деякі фрагменти свідчать про те, що його виготовлено із надмогильних плит із написами латиною, що знаходилися на гробах католиків.
— Знаємо, що кров мучеників — це насіння християн. Не можна забути, що цей храм у прямому сенсі слова стоїть на кістках. Прокоментуйте це, будь ласка…
— Катакомби, що знаходяться під усім храмом, — велика загадка цієї святині. В одному з приміщень досі знаходиться велика кількість людських кісток, присипаних будівельним сміттям, піском та вапном; із їхнього кольору можна судити, що вони походять не з давніх часів. Тобто висновки напрошуються самі…
Усі храми Кам’янця й околиць закрили 1936 року. Від середини травня того ж року у цьому храмі офіційно знаходився склад кам’янецьких архівів; їх дуже берегли люди, «що соромилися своїх погонів». Звісно, за часів діяльності НКВС вони мали доступ до цього місця. За деякими переказами, під покровом ночі тіла розстріляних у різних в’язницях міста звозили сюди. Зокрема, тут, у Старому місті, у монастирях домініканок та францисканців, функціонували тюрми НКВС. Розповідають, що людські рештки з’явилися унаслідок діяльності саме цих органів. Більшість черепів також загадково зникли перед поверненням святині вірним; схоже, хтось мав на сумлінні своєї інституції злочини, які хотів приховати. Звісно, ці рештки досі тут; думаю, настане час, і вчені, антропологи займуться цим питанням. Також не може походити із ХІХ ст. бетон, яким залили вхід до цього приміщення перед поверненням храму. Справді, ця святиня — мовчазний свідок краси, віри, а також злочинів минулого століття.
— Щиро дякую за розмову!
фінансово.
Щиро дякуємо!
