«Будь який вид порівнювання себе з іншими походить від диявола»
о. Августин Пеляновський OSPPE
Кожен із нас, яким би впевненим у собі індивідуумом не був, хоч раз на якийсь час, та все ж порівнює себе з іншими. Це такий механізм, який запрограмували ще наші батьки своїми «ти подивись, який хлопчик/ дівчинка чемний(гарно вчиться, добре їсть, високо стрибає, швидко бігає…) а ти що?». Можливо і є люди, яких це підштовхне до прогресу та внутрішнього зростання, до постановки та досягнення великих цілей, але чи це хороша мотивація? Та це вже інша тема. У більш зрілому віці до цього механізму доходить додаткова схема – її функція заспокоювати нас і давати хоч якесь, нехай навіть тимчасове, але полегшення: «є люди, яким гірше ніж мені». Ми кажемо це собі, інші кажуть нам таке і нас ніби «відпускає». Але по ефективності – це як клеїти на грудину пластир, тоді як насправді потрібна операція на серці.
Завжди будуть ті, кому гірше і ті, кому краще. Але порівнювати себе чи то до одних чи до інших — абсолютно неконструктивно, адже у кожного своє життя, свій шлях, свої труднощі. Краще не порівнювати, краще мати свою власну мету у житті і свій шлях її реалізації.
У понеділок я мала нагоду побувати у чотирьох родинах, які мають діток із СМА (синдромом м’язевої атрофії). Я приблизно собі уявляла, до кого їду, я бачила відео про одного із маленьких пацієнтів, тому знала, яких дітей я побачу. Моя подруга лікар-анестезіолог – вона опікується цими дітками вже давно, всі вони були її пацієнтами у реанімації, вона знає історію кожного і дорогою розповідає мені про них, про хворобу та реалії догляду за такими дітьми у нашій країні. Ми говоримо про дітей, медицину, про фінансування, безпорадну систему, але не говоримо про батьків.
І ось ми приїхали до першого пацієнта. Максим. Він побачив знайоме вже обличчя лікарки і розхвилювався. Хлопчик, якому дихати допомагає апаратура, який не може самостійно рухатися, демонструє всю гамму своїх емоцій очками. Він знає – зараз будуть робити боляче, адже заміна трахеостоми — процедура не з приємних. І тут я звернула увагу на маму. Не те, щоб вона щойно з’явилась, ні. Я її бачила, адже вона відкривала нам двері, розповідала лікарю про те, як собі радять, як синочок себе почуває, але я була зосереджена на хлопчикові. А тут я побачила молоду гарну жінку, енергійну та ніжну, уважну, усміхнену. Це не була сіра від хвилювання та втомлена цілодобовим доглядом істота, зла на цілий світ – це була мама, яка любить свого сина, розуміє кожну його гримасу і знає, що означає кожний погляд. Максимко їй ніколи не відповість словами, але їхнє спілкування це діалог. На жаль, тато у цьому участі не приймає. Але це також окрема тема.
Далі Софійка. Дівчинці 13 років. Софійка має СМА ІІ-го типу – її хвороба почала проявлятися, коли дівчинка вже ходила до школи. Половину із свого, ще такого недовгого, життя вона прожила у реанімації. Тепер вона вдома. Хоча, мабуть, краще сказати, що тепер у неї є можливість мати реанімацію вдома. Тут я вже навмисне звернула увагу на родину. У Софійки вона велика та згуртована – старший брат, сестричка, мама і тато, бабуся і білий котик. Якби ви могли бачити те, що я! Це родина, яка вміє взаємодіяти, ніхто не самоусунувся, ніхто не віддалився – навпаки. Люди усміхнені, дуже щирі, з гумором і відкриті до спілкування.
Цього вечора ми провідали ще Марусю та Юрчика. І всюди та сама історія – діалог, усмішка…
Щоб ви могли собі уявити, то життя цих людей більше нагадує чергування у реанімації – відстежування показників на моніторі, відсмоктування слизу, перевернути, поправити, дати ліки, а крім того, ще потрібно працювати, щоб утримувати родину. Доба за графіком, життя без планів.
Не думайте, що їм не важко. Я майже впевнена, що вони не раз і не два плакали від безсилля і кричали у небо «чому ми, чому саме наша дитина?». Можливо, вони навіть звинувачували себе. Все можливо, адже це просто люди. Але я бачила інше. Я бачила батьків, які безмежно люблять своїх дітей. Люблять такими, якими вони є. Ця любов віддана та безмежна, вона радісна. Біда не зробила їх озлобленими, ображеними людьми у відчаї. Вони стали особливими батьками для особливих дітей.
Після всього побаченого, висновок про те, що у мене, у порівнянні, все просто чудово – напрошується сам. Але я вчасно згадала вичитану мною на днях цитату, з якої я почала і хід моїх думок змінив напрямок. Тому мій висновок дещо інший: час від часу нікому не завадить прийти до таких людей, щоб отримати «щеплення» від невдоволення, бо це універсальний засіб для побутових педантів, надмірно амбіційних батьків і просто для життєвих «нитиків», але не для того, щоб зрозуміти, як їм всім насправді пощастило, а для того, щоб побачити, як насправді треба сприймати життєві невдачі, зруйновані плани та нещастя.
І наостанок. Батьки цих діток згуртувалися і стали спільнотою. Вони допомагають одні одним, підтримують, радяться, активно спілкуються та турбуються одні про одних. Так, їх об’єднало нещастя, але вони стали справжньою групою підтримки для себе і гідним прикладом для наслідування іншим.
Дякую їм за урок. Дякую за «щеплення».