Інтерв’ю

Більшість теорій виховання — це спекуляція

07 Грудня 2016, 14:58 6680
батьки й діти

Психолог Людмила Петрановська розповіла, як позбутися почуття провини перед дитиною, пояснила, чи можна давати школярам повну свободу й навіщо насправді потрібні книжки з виховання.

— Зараз батьки стали, з одного боку, приділяти більше уваги своїм стосункам із дитиною, намагаються перестати кричати і дратуватися, стараються бути уважнішими, а з іншого боку постійно відчувають провину за кожен зрив, несхвалення та минулі помилки. Що з цим робити? Як цієї провини позбутися?

— Так, це бич нашого часу, я для цього використовую термін «батьківський невроз». Батьки весь час дуже неспокійно та емоційно переживають усе, пов’язане з дітьми. Бувають ситуації зрозумілі: дитина хвора або щось серйозне сталося; але переживають головно через речі, що не несуть загрози — поведінка у школі, багато чи мало часу я проводжу з дитиною тощо. Начебто у нас у всіх базова невпевненість у своєму праві бути батьками. Мені здається, у цього багато чинників: є чинники покоління, бо зараз стають молодими батьками люди, чиї батьки, своєю чергою, часто були обділені в дитинстві увагою. Ці нинішні бабусі й дідусі колись, ставши батьками, діяли агресією, шантажем, приниженням, бо самі не були цілком дорослими.

Сьогодні молоді мами так не хочуть, а як інакше — не знають. У них часто багато претензій до своїх батьків і стільки ж претензій до себе, бо щойно ти підносиш планку дуже високо, як вона починає бити тебе по голові. І якщо хтось із батьків сильно страждає через образу на власних батьків або через почуття провини щодо своїх дітей, то йому непогано було би пройти особисту терапію. А в цілому, мені здається, тут потрібно просто розуміти, що всі наші уявлення про те, як треба ростити дітей, — відносні. 20 років тому вважали інакше, а через 20 років вважатимуть ще інакше. Є багато країн і культур, де дітей виховують якимось зовсім іншим чином, ніж ми, і діти там виростають, і все непогано. А ми на них дивимося і думаємо — о Боже, у цих діти ніколи супу не їдять, у тих — туалет на вулиці, а ось у цих діти з 3‑х років уже працюють! Хтось на нас би подивився і подумав: божевільні, до 12 років дитину на вулицю не пускають, годують незрозуміло чим, грубіянити батькам дозволяють.. Усе це досить відносно.

— Суп це зрозуміло; але ж мета будь‑яких батьків — виховати щасливу людину. А коли ти щасливий, то неважливо, чи на вулиці у тебе туалет, чи ти живеш у триповерховому будинку, тобі комфортно з самим собою.

— О, ну це теж пастка для сучасних батьків: треба зробити так, щоб дитина виросла щасливою. Як на це взагалі можна покладатися? Уявіть, що хтось витратив усі свої ресурси заради того, щоб ви були щасливі, а у вас осіння хандра або нещасна любов. І ви почуваєтеся винним через те, що в цю мить ви нещасливі. Тобто, мало того, що вам погано зараз, — ви ще й, виходить, підвели близьких людей. Як узагалі можна закладатися на те, щоби дитина була щасливою? У неї може бути підліткова депресія, розставання з коханою, смерть друга, особиста криза, та мало що ще!

— А як же поняття контейнерування? Воно ж саме для того існує, щоби навчити дитину якомога менш травматично переживати, умовно, нещасну любов та інші напасті.

— Ні, контейнерування не для того, щоби менше переживати. Воно не для того, щоб дитина стала таким позитивним придурком — ха‑ха, всі померли, а мені пофіг, бо мене матуся в дитинстві любила. Суть контейнерування не в тому, щоб не засмучуватися, а в тому, щоби людина у момент трагедії могла усвідомити, що неспроможна впоратися зі своїми переживаннями, і звернутися по медичну допомогу, не до пляшки горілки, а до інших людей, і дістати від них підтримку. Зрозуміло, що в дорослої людини великий запас самоконтейнерування; але якщо ситуація насправді серйозна, то здорова людина йде до живих людей, які можуть їй поспівчувати, а не до сурогатів на зразок шопінгу, грошей, горілки. Контейнерування потрібне якраз для того, щоби переживати більш глибоко і повно, а не ховатися від почуттів, не вмовляти їх, боячись, що не зможеш упоратися.

— Добре. Якщо повернутися до сучасних порад «правильного» батьківства: зараз майже всі популярні психологи радять давати дитині якомога більше вибору, не змушувати навчатися, дати змогу відчути інтерес. Чи можна якось із цією свободою переборщити?

— Я не думаю, що є загальний для всіх рецепт. І змушувати, і не змушувати — все має свою ціну. Якщо ви змушуєте, то, по‑перше, це втомлює, вимагає часу і сил; а по‑друге, ви позбавляєте дитину можливості робити самостійний вибір і, до того ж, псуєте ваші з нею стосунки. Якщо ви не змушуєте — вибір може виявитися непосильним для дитини, може викликати у неї тривогу. Є ризик, що накопичаться проблеми, а дитина вам потім пред’явить претензії, чому, мовляв, її не змусили довчитися і вона не отримала кращу освіту. Дитина — це суб’єктність, що формується; вона ще не цілком суб’єктна і вже не цілком не суб’єктна. З немовлятами ми питаннями вибору не задаємося — зрозуміло, що такий малюк поки що не є суб’єктом, і максимальна свобода, яку ми можемо йому дати, це годувати не за розкладом, а на вимогу. Але нам хочеться, щоби до 18 років дитина стала повністю суб’єктною — могла би приймати рішення, вибрати собі фах, дружину/чоловіка, спосіб жити. Тобто весь час між дитинством і 18 роками має бути витрачено на формування суб’єктності. Але у дитини немає на лобі датчика, який би вказував на стан її готовності приймати рішення: сьогодні він готовий на 37 %, а ось уже на 62%. Тому завдання батьків завжди полягає у тому, щоби зрозуміти, наскільки дитина може приймати рішення вже зараз.

Це складно. Критерії тут неясні й ми постійно помиляємося. Одним здається, що дитина менша, ніж є насправді; вони контролюють і опікають її, де не треба. Інші дають їй дуже багато свободи і відповідальності — й помиляються в інший бік: дитина при цьому почувається тривожною і покинутою. Немає жодного способу прорахувати цю готовність до рішень на конкретній дитині. Тут потрібне постійне залучення і можливість гнучкого маневру: якщо ти бачиш, що «закинув» дитину і вона якось уже дуже сильно «просіла», відстала в школі, заплуталася, — то потрібно трошки додати присутності й на певний час обмежити свободу вибору. Якщо бачиш, що твій контроль її вже дістав і вона може справлятися сама — відступи, дай більше свободи. Весь час помилятися і по змозі виправляти помилки — інакше ніяк.

— Як тут жити без провини, коли на батьках лежить така колосальна відповідальність? Дав свободу — дитина стала тривожною, роздратувався — доросла донька страждає від невпевненості, змушував вчитися — зіпсував стосунки. Тут куди не повернись — суцільна шкода від батьків!

— Світ через це давно пройшов і вже розслабився. На Заході це була фішка 1970‑х років — там усе на світі пояснювали вихованням, від аутизму до гіперактивності й астми. Захват неофітів у психології розвитку. Такі пояснювальні схеми дуже потужні, бо таким чином можна пояснити широким масам узагалі все, що завгодно. Пояснити материнським вихованням точно можна будь‑який прояв людини. У кожних стосунках завжди хтось передавлює, не завжди чуйно реагує або ще щось. Оскільки кожному з батьків завжди є за що собі дорікнути, то ті чи інші помилки дитини можна пояснити тим, що ти недогледів або перепильнував. І ці схеми мають неймовірну магію, в них завжди легко повірити. Але як це працює — ніхто не знає достеменно.

Аби подібні твердження були достовірними, потрібні дослідження, які провести просто неможливо. Ми ж не можемо взяти одну й ту ж саму дитину і зробити так, щоби вона спочатку прожила усе життя з мамою, яка дратувалася і кричала, а потім повернути її в дитинство й дати їй іншу маму. Порівняти її з іншою дитиною, у якої в житті все було рівно так само, тільки мама не кричала, теж неможливо. Це мають бути вибірки на сотні тисяч. А ще спробуй відокрем: на цього мама кричала, і тому він, наприклад, гіперактивний, або він був гіперактивний, і тому мама виснажувалася і кричала.

Важливо пам’ятати: велика частина того, що говориться про вплив батьків на дітей, зокрема й те, що я говорю, — це домисли та узагальнення. У нас немає достовірних досліджень. Вони, певно, колись з’являться, тому що, наприклад, зараз дедалі більше досліджень пов’язані з прямим спостереженням за активністю мозку. Можливо, щойно з’явиться шанс відстежувати реакції людини безпосередньо, ми будемо більше знати і розуміти причинно‑наслідкові зв’язки у справі виховання. Але поки що велика частина теорій виховання і розвитку — це спекуляції. Що не означає, ніби все це непотрібне і не працює: це означає, що ставлення батьків до книжок із виховання має бути суто споживчим. Якщо я читаю цю книжку й і мені хочеться піти обійняти і поцілувати свою дитину, хочеться змінюватися, — то вона мені пасує. Якщо я після цієї книжки відчуваю себе винуватим і жахливим і хочу повіситися — вона не для мене. Тому що, на моє переконання, все, що робить батьків винуватими й нещасними, шкідливо і для дитини. А все, що робить батьків більш спокійними і впевненими, для дитини добре. Важливо після прочитання книжки з виховання відчувати тепло і ніжність до дитини, а не тривогу в жанрі «як би не допустити, щоби він розперезався» або «як би не зробити її невротичною».

— До речі, справді — буває ж так, що в одній сім’ї виростають зовсім різні діти. Наприклад, один вчиться, а інший сидить у комп’ютері цілими днями. Виходить, не все обумовлено поведінкою батьків.

— Наприклад, так, діти виросли в одній сім’ї, але коли народився перший, батьки були спокійні та щасливі, а коли з’явився другий, були проблеми з грошима. Завжди є різний контекст. Одна й та сама подія завжди впливає на різних дітей по‑різному. Плюс діти в одній родині часто можуть несвідомо розподіляти між собою функції: я буду мамина радість, а я — гордість, а я буду робити так, щоби батьки не розслаблялися. Навіть близнюки можуть дуже по‑різному поводитися — не все від батьків залежить. Ми живі люди, у нас є свобода волі, індивідуальні особливості; ми ж не роботи, в яких можна закласти один і той самий певний алгоритм.

— Добре, але ж є якась програма‑мінімум, яку повинні виконувати, умовно, «хороші батьки»? Зрозуміло, що бити дитину — неприпустимо. А щось не настільки очевидне?

— Усе, що потрібно від батьків, — це жити своїм життям і бути уважним до своєї дитини. Це не означає, що потрібно робити все, чого вона захоче, й завжди бути поруч із нею. Потрібно просто завжди зберігати канал зв’язку відчиненим. Якщо ви бачите, що дитині потрібна ваша допомога, треба бути готовим все кинути і бути з нею. Але вмикати цей режим потрібно у насправді серйозні моменти. Уявіть, що би було, якби ми задовольняли абсолютно всі потреби своєї дитини, роблячи так, щоб вона ніколи не страждала? Пам’ятаєте, в мультфільмі «Валл‑І»: космічний корабель‑санаторій, на якому поселили людей— це така ідеальна мама, яка оберігає їх від найменших неприємностей. Зрештою люди там перетворилися на жирові бульбашки, нездатні самостійно навіть ходити і жувати їжу. Навряд чи це те, чого би ми хотіли. Взагалі, головне, завжди потрібно пам’ятати про те, що діти нам дані не для страждань, а для радості — у цьому весь сенс.

Ця ж сама схема ставлення до дітей та їх виховання стосується і християнських батьків: потрібно свідчити віру своїм життям, а не силувати дитину «ходити до Бозі», бо мірою підростання дитини і зростання в ній спротиву батькам «Бозя» буде відкинута разом з усім, що асоціюється з батьківським авторитетом. Ми знаємо, що потрібно доручати наших дітей Богові, опіці Богоматері, ангелів, святих, — і що потрібно залишити дитині свободу вибору. Як і, до речі, залишити свободу дій самому Богові. Бо якщо ви чекали на миле янголятко, а народилося у вас щось «не те», виснажливе, дратівливе, вредне — то приймайте дитя (життя) таким, яким його Бог дає, а не яким ви б його бажали мати.

Молитва батьків за своїх дітей
Молитва за дітей, яким важко дається навчання
Молитва за невиправних дітей
Молитва дитини за батьків

Ольга Уткіна, Ёжик  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: