Умберто Еко, хоч і був великим знавцем Середньовіччя, підтримав у своєму найвідомішому творі кілька напівправд і міфів, які творять негативний образ епохи.
Однак наскільки «Ім’я рози» (так у перекладі Мар’яни Прокопович. — Прим.пер.) робить це акуратно і — за винятком теми інквізиції — майже аптекарськи точно, настільки ж створений на підставі повісті фільм у своєму перекрученні історії просто пре як танк.
Еко показує цілий спектр ставлень середньовічних монахів до стародавньої науки та ділення знаннями взагалі. Ґерхард Реґенсбурський про грецьких поетів і філософів казав, що це «вороги хреста Христового». П’єр Абеляр вважав зовсім інакше: що «поганські філософи натхнені Богом». У книжці маємо як осліплого Хорхе з Бурґоса, який цензурує геть-усе, так і братів, які мислять принципово інакше: Аймар з Александрії, Бенцій з Упсали і склодув Никола з Моримондо. Фільм порушує цю симетрію, висуваючи на перший план страшенного доктринера з Бурґоса.
«Невігластво» і «експулатація»
Невідомо, чи автори фільму читали котрусь із праць Жака Ле Ґоффа. Він же у «Людині Середньовіччя» наводить численні приклади, коли доступність книг авторства язичницьких письменників часто була критерієм, яким керувалися монахи, вступаючи до монастиря, на рівні з захватом творами Овідія. Додаймо, що у фільмі справа стосується не якогось провінційного занепалого абатства посеред боліт, а — як це часто нагадується у книжці — «однієї з найбільших бібліотек християнського світу».
У фільмі рівень неосвіченості прямо пропорційний межам дії інквізиції. Отож нагадаємо, що Григорій ІХ — той самий папа, який розбудував і формалізував інквізицію, — видав документ «Parens scientiarum», що гарантував самоуправління (а відповідно — свободу наукових досліджень) Паризькому університету. Воістину — невігластво! Вільям Баскервільський у розмові з братом-склодувом сказав: «Ми — карлики, що вилазять на плечі гігантів, завдяки яким можемо бачити далі, ніж вони». Варто знати, що насправді це сказав Бернар із Шартра вже на початку ХІІ століття, коментуючи роботу середньовічних дослідників з античними текстами.
Абатство св.Михаїла. Джерело: Wikimedia/ Elio Pallard
Книжка — меншою, а фільм — набагато більшою мірою стараються показати визиск абатства щодо бідних селян, які йому належать. У фільмі ці люди мешкають в умовах, не набагато ліпших від тих, які надають свиням у хліву, і подібно як до свиней, до них ставляться монахи, з улесливим Ремігієм на чолі (зрештою, більшість монахів у фільмі — відразливо гидотні). Селян примушують віддавати останній шматок, їх розтлівають, домагаються, принижують.
Нема де правди діти: тягарі податків на Церкву були причиною не одного бунту в Середньовіччі. Однак же — як зауважує Марк Блок у своєму «Феодальному суспільстві» — пересічний селянин волів бути підданим монастиря або єпископа, а не рицаря. «Тривалість церковних інституцій та пошана, якою їх оточували, робили їх для бідняків особливо бажаними опікунами», — пише французький історик. Абат у загальнопоширеному сприйнятті був «акуратним хазяїном», натомість рицар — «недбалим паном».
Таке велике абатство, як описує Еко, не могло обійтися без рицарів. Однак ці вояки не були самі собі господарі. Для абата (який у цих відносинах виступав як сеньйор) вони були васалами, зобов’язаними за власні кошти захищати цю чималеньку територію. Досить буде нагадати долю підпорядкованих абатствам управительських родів. У той час, коли розгортається хід описаних у повісті подій, у посткаролінських країнах (а саме до них належить Лігурія з повісті Еко) у сімей місцевих управителів відібрали чималу частину нелегально накопичених багатств. Отож не самими бідними селянами живе монастир — і не завжди діє несправедливо.
Що у фільмі, що в книжці намарно будемо шукати добро, яке абатство і монастир чинили місцевій спільноті. Мова про школу. Режін Перну в книжці «Про Середньовіччя — інакше» пише про одне абатство: «Попри свою віддаленість (…) як усі в ту епоху, воно стає центром знань у сільському середовищі, здобуваючи велику повагу місцевого люду». І далі: «Приклади чиншових селян, які отримували церковні або світські посади, показують, що монастирські спільноти не вважали хліборобів тільки принагідними працівниками на фізичних роботах або братами-служниками».
Умберко Еко в книжці принаймні був ласкавий показати кілька господарських посад, що їх займали селяни в монастирських мурах, — у фільмі ж ця тема повністю ігнорована.
«Убийте всіх. Бог упізнає своїх» — ця фраза не лунає у фільмі. В книжці її промовляє абат під час розмови з Вільямом Баскервільським про спосіб реагування на єресі. Серед молодих людей близько 30 років її розпропагував Анджей Сапковський в одному зі своїх есеїв про Середньовіччя. Закріпилось як «ходячий вираз», що 1209 року, під час облоги єретичного Безьє у Лангедоку, командир хрестоносців запитав папського легата, як відрізнити своїх від єретиків. Абат Сіто, Арно Аморі (Арнольд Амальрік), нібито відповів саме такими словами. А ось що говорить нам Перну: «Ці слова ніколи не могли бути сказані, оскільки їх неможливо знайти в жодному історичному джерелі тієї епохи, вони є тільки в “Dialogus miraculorum”, назва якого достатньо промовиста». Автор, Цезарій Гайстербахський, «обдарований живою уявою, зате мало піклується про історичну правду», в тому хрестовому поході не був, а свій твір написав через кількадесят років після облоги Безьє.
Як насправді виглядало те протистояння? Арнольд Амальрік та інші свідки кажуть виразно: в той час, коли вожді з рицарями радилися щодо облоги, дрібні обозні, найманці та інші підозрілі типи, нікого в не питаючи згоди, рушили через міст, який провадив до Безьє, і прорвалися в старі брами. Потім цей натовп узявся різати мешканців. Ця різанина цілковито була позбавлена сенсу — провідники хрестового походу мали поіменний список єретиків Безьє. Вільгельм Тудельський, священник, хроніст, великий прихильник хрестового походу, написав в обуренні: «Убили всіх, хто сховався в храмі. Не врятував їх ні хрест, ні вівтар, ні розп’яття. Ошаліли нещасні, завдали смерть навіть духовенству, жінкам і дітям». А про жертви: «Бог, якщо така Його воля, теж прийме їх до раю».
Умбертоековський абат XIV століття міг знати «Dialogus miraculorum». Питання тільки, чи він міг думати так, як це приписував Амальріку німецький монах, або чи просто не усвідомлював, що цитує переплутані слова. Еко, все ж таки авторитет у питаннях Середньовіччя, вкладаючи в уста абата це проблемне висловлювання, закріплює в головах читачів образ очманілих від пролитої крові абатів-політруків.
Группенфюрер Бернар Ґі
Як повість, так і фільм мають двох основних темних персонажів: Хорхе Бурґоського та інквізитора Бернара Ґі. Якщо попередні напівправди, стереотипи й вигадки з’являються в тлі опису, то у повісті постать інквізитора доростає до окремої сюжетної лінії, а в фільмі стає однією з опор фабули. Книжковий Ґі має макіавеллівський план, як зірвати дебати між посланцями папи Йоана ХХІІ та францисканцями, яких підтримує імператор Людовик IV. Задля цієї мети він винюхує по всьому абатству так довго, поки не виловлює селянку і брата-служника на примітивних і досить-таки бридких чарах. Ритуал — радше дурнуватий, ніж небезпечний, — автоматично стає підставою звинуватити дівчину та монаха у чорнокнижництві.
У ході слідства (з нібито обов’язковими тортурами) дістається заодно іще одному братові, якого Ґі обвинувачує за колишню приналежність до єретичної секти дульсиніанців. Доля нещасних наперед визначена. Ґі забирає всіх трьох на подальший процес до Авільйона, не приховуючи, що вони закінчать життя на вогнищах. «Вона вже згоріла», — так Вільям Баскервільський повертає на землю молодого монаха, який рветься рятувати дівчину.
Франческо Ріці, Інквізиційний процес на Пласа Майор у Мадриді, 1683 р.
Фільм посувається ще далі в справі будування образу «моторошної інквізиції». Троє нещасних закінчують життя на вогнищі, розкладеному під мурами абатства. Чудом рятується одна тільки дівчина, а Бернар Ґі, в ім’я хепі-енду, загине, коли селяни скинуть його у прірву. Раніше, за словами Вільяма Баскервільського, кровожерливий інквізитор нібито спалив на вогнищі «людину за переклади з грецької, що не узгоджувалися з Біблією». При цьому Ґі виступає як той, хто не схвалює розслідувань, базованих на розумі.
Тут ніщо не тримається фактів. Курйозна вже сама ідея, яка лунає з вуст бібліотекаря в одній із перших сцен фільму: щоб до розгляду справи смерті одного з братів залучити святу інквізицію. Справа діється в присутності абата — а отже, особи компетентної, яка може розв’язати таку загадку, — а він мовчки схвалює таку концепцію. Сам Бернар Ґі — історична постать — дослідникам добре відомий. Він був великим шанувальником Аристотеля і не приховував цього, а отже — закиди творців фільму, що це був тупак, повністю помилкові. Цей домініканець помер своєю смертю 1331 року. Решта сцен з його участю суперечить тому, що ми знаємо про інквізицію.
Факт: починаючи з XIV століття, інквізиція почала займатися чарами і магією, ототожнюючи їх із єрессю. У своєму підручнику для інквізиторів Ґі, однак, умістив знаменні слова: «Інквізитор повинен стосовно людей, яких опитує і щодо яких провадить слідство, розглядаючи їхні характери, їхній стан, їхню хворобу та місцеві обставини, при дослідженні й перевірці всього цього, — забиратися до справи як розсудливий лікар душ: із якнайбільшою обережністю». Далі ж він пише про ворожіння й заклинання духів як «про фантазії та вигадки забобонних людей».
У 20-ті роки XIV століття, коли розгортаються події повісті Еко, реальний Бернар Ґі вже провів у поблизькому Лангедоку кілька сотень процесів, зокрема щодо людей, небезпечних не тільки для Церкви, але й для суспільства, яке не поділяло катарських поглядів. Тому мало ймовірно, щоб він дивився на тих ворожбитів — тупуватого брата і сільську дівку — як на провідників у єресі.
Інша справа то Ремігій. Ґі звинувачує його у приналежності багато років тому до дульсиніанців — секти, яка у північній Італії сіяла терор, скерований в усіх, хто не поділяв її поглядів на «апостольське життя в убогості». Однак і тут мало правдоподібне, щоб усе закінчилося вогнищем. Інквізиційній процес, хоч і відрізнявся від нинішнього судочинства і дотримання прав людини (на чолі з презумпцією невинуватості), надавав чимало можливостей уникнути найтяжчих кар. По-перше, одразу після проголошення, що приїхав інквізитор, у місцевості починався двотижневий «час благодаті». Добровільне зізнання загрожувало тільки покутою: наприклад, піти босоніж або навколішках до найближчого храму, або публічним осудом через носіння жовтого хреста. Далі про слідство читаємо в передмові до підручника Бернара Ґі: «Застосовування тортур, однак, було також і в XIV столітті, принаймні у південній Франції, радше винятком, аніж правилом». Інквізитор Ґі не мусив вдаватися до тортур, він вибирав мало «показові для медій» засоби: голод або замикання винуватця в льох.
Було право на захист (якщо хтось тричі заперечував, що він єретик) і запорука публічної особи (на час, потрібний для збирання доказів, які свідчать про невинуватість). Зрештою, застосовувано помилування. Щодо засуджених Ґі мав у своєму розпорядженні досить широкий вибір покарань, таких як murus largus (легке групове ув’язнення), murus strictus (самотнє ув’язнення) і murus strictissimus (ув’язнення з закуванням у кайдани) у поєднанні з конфіскацією майна. Вогнище було останнім засобом.
За свою кар’єру Бернар Ґі видав 633 обвинувальні вироки, при цьому спалити звелів 41 єретика, з яких 27 були рецидивістами. Саме спалення на вогнищі не могло відбуватися так, як це показано у фільмі: засудженого на смерть «віддавали світським рукам». Світська ж влада палила єретика не тому, що боялася Церкви, а тому, що єресь у XIV столітті вважалася державною зрадою. Статистики інших інквізиторів виглядали подібно. В Тулузі у ХІІІ столітті на вогнищах загинули 6% засуджених, а 11% померли в ув’язненнях. Знаменним є приклад жінки на ім’я Алазаїс. Вона була «рецидивісткою» і 1321 року було доведено, що вона приховала свої попередні зв’язки з катарами та активну їх підтримку. Цей випадок — серйозніший за книжкового Ремігія, який відповідав перед судом уперше. Реальна Алазаїс потрапила до в’язниці на три роки. Умберто Еко свого Ремігія спалив.
Переклад CREDO за: Якуб Остроменцький, Super Historia
фінансово.
Щиро дякуємо!
